За словами самого Ярослава Дашкевича, були два чинники формування його переконань: “З одного боку, є фактор родини, в якій мене виховували. А з іншого – школа та молодіжні організації”.

Іван Бровко – майже ровесник жорстокого ХХ віку. Він свідок трьох голодоморів і учасник трьох воєн, командир однієї з перших батарей «Катюш», співробітник конструктора ракетно-космічних систем Сергія Корольова. Учасник запуску першої балістичної ракети ФАУ-2. Але так він жив, що найпомітнішою рисою його біоґрафії стала боротьба за свій принижений народ та його культуру. 15 січня 2005 року Іванові Бенедиктовичу – 90. Але він не просто довгожитель на заслуженому відпочинку – він активний громадянин, невтомний діяч у змаганнях за права і гідність людини, в обстоюванні незалежності й державності України. Друзі відомого педагога й науковця, його учні й студенти, колеґи-однодумці написали про цю щедру і щиру, непохитну в своїх принципах людину, переслідувану за часів диктатури. На тлі сірих і похмурих часів вимальовуються цікаві факти і яскраві деталі з цього надзвичайно щедрого життєпису, що дає змогу глибше й посутніше збагнути те духовне явище в історії України, якому ім’я – шістдесятництво. Книжка є доповненим перевиданням однойменної брошури, виданої 1995 року Українською Республіканською партією, і виходить у серії публікацій меморіяльного характеру за програмою Харківської правозахисної групи.

Упродовж двох поколінь ─ з початку 40-х років донині ─ родина Січків веде цілеспрямовану героїчну боротьбу за незалежність України та за права людини. Петро Січко та Стефанія Петраш брали участь у національно-визвольних змаганнях Організації Українських Націоналістів, за що по 10 років каралися на Колимі. У 70-х роках уже разом з синами Василем та Володимиром вони повстали ще раз, прилучившись до Української Гельсінкської групи, за що родина зазнала жорстоких репресій. У кінці 80-х ─ 90-х рр. Січки знову були в перших лавах боротьби за незалежність. Том 1. Спогади Стефанії Петраш-Січко. Документи. Том 2. Спогади. Інтерв'ю. Листи.

30 років тому, вночі проти 22 січня 1973 року, над містом Чортків на Тернопільщині, замайоріли синьо-жовті прапори. Допитаний нічний сторож засвідчив перед КГБ: «Увечері дивився – висів ваш прапор. А вранці дивлюся – наш прапор...» Піднесли їх дев'ятеро юнаків із села Росохач, які об'єдналися в наці-онально-патріотичну організацію, щоб продовжити боротьбу за незалежність України. Крім чотирьох прапорів, вони вивісили 19 листівок, якими нагадували знеможеному тривалою боротьбою та приспаному облудною ідеологією народові, що 55 років тому Центральна Рада Четвертим Універсалом проголосила Україну незалежною державою, а також запротес-тували проти чергової хвилі арештів української інтелігенції.

(Глава из будущей книги "Тайно приговорённые") МАРЧЕНКО ВАЛЕРИЙ ВЕНИАМИНОВИЧ, 37 лет, филолог, переводчик (с нескольких языков), известный украинский диссидент, борец за независимую Украину, активно выступавший против русификации украинской национальной культуры, член Украинской Хельсинкской группы, дважды политзэк пермских лагерей, публицист, автор ряда самиздатских работ, таких как "Київський дiалог" ("Киевский диалог"), "За параваном ідейности" ("За завесой идейности"), "Страшний якийсь тягар" ("Такая страшная ноша"), "Вiдкритий лист до діда" ("Открытое письмо деду"), "До київського митрополита Філарета. Звернення" ("Обращение к киевскому митрпополиту Филарету"), "Знайомтесь, бандерiвець" ("Знакомьтесь, бандеровец"), "Становище політв'язнiв у СССР" ("Положение политзаключённых в СССР"), "Вiрити i тiльки" ("Верить и только") и др., скончался 7 октября 1984 г. в ленинрадской областной тюремной больнице им. Ивана Гааза (учр. УС 20/12) от уремии, как было сказано в свидетельстве о смерти. Однако многие обстоятельства этой трагедии, ставшие известными его матери, Нине Михайловне Смужанице, позволяют сделать однозначный вывод, что смерть его явилась результатом спланированного и целенаправленно осуществлённого КГБ медицинского убийства.