Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Інтерв’ю Євгена Захарова про роль адвокатів у справах проти радянських дисидентів

02.04.2020

Програма «Антикульт» на «Громадському радіо» 28 березня 2020 року. Частина друга. Інтерв’ю з Євгеном Захаровим.

Дмитро Бєлобров (Д. Б.): Це програма «Антикульт». При мікрофонах Дмитро Бєлобров та Григорій Пирлік, за звукорежисерським пультом Дмитро Сміян. У нас на зв’язку наш наступний співрозмовник − український правозахисник Євген Захаров. Пане Євгене, вітаємо вас.

 

Євген Захаров (Є. З.): Доброго дня.

 

Д. Б.: Пане Євгене, ми з нашим попереднім співрозмовником, Іллею Новіковим, трохи торкнулися теми справ дисидентів і таких легендарних постатей, як Діна Камінська та Софья Каллістратова. Ви написали величезну статтю про них. Як ви гадаєте, чому саме в цей час, у 1960-х−1970-х розпочинається процес поступового виходу адвокатів з тіні? Вони стають особистостями, суб’єктами судової діяльності і, фактично, починають впливати на громадянське суспільство. У вас була така цитата, що вони починають ставати такими, я не знаю, провідниками громадянського суспільства. Чому саме в цей час почався цей процес?

 

Є. З.: Все почалося саме тоді, коли влада намагалася звернути «відлигу» та почала «закручувати гайки». І, фактично, у всіх цих людей, які сприйняли «відлигу», як свою, які її вітали, які бажали іншого життя для себе, для своїх родин і для країни в цілому, постав дуже нелегкий вибір, що їм робити далі. Частина вирішила емігрувати, а частина − залишитися та творити моральний спротив тій політиці влади, яка була. Саме з цього і зародився дисидентський рух, правозахисний рух у колишньому СРСР.

І адвокати-правозахисники, які теж були в цьому колі, були близько знайомі з правозахисниками, які переважно були не юристами, а математиками, фізиками і представниками інших точних наук, а також гуманітарної інтелігенції. Вони також увійшли в це коло, стали близькими друзями та їх захищали. Вони були адвокатами-правозахисниками саме тому, що вони завжди ставили питання про невинуватість своїх клієнтів і доводили, що їхні переслідування є нікчемними, під ними нічого немає, немає навіть складу злочину, який їм інкримінували. Так все це приблизно сталося. Це були часи, коли інтелігенція постала проти такої радянської політики в різних формах, з різною силою, різні люди. Були різні, можна сказати, типи поведінки людей в невільній країні, які намагалися поводитися як вільні люди. Це одне з визначень дисидентства.
Слід сказати, що мали велике значення і особисті стосунки, дружба. Скажімо, Діна Камінська з юності була подругою Давида Самойлова, вони вчилися разом ще ледь не в школі. Через нього вона була знайома з багатьма дисидентами, з якими він товаришував, і цей зв’язок було дуже легко встановити. А потім, коли один раз в це коло ввійдеш, з нього вже вийти доволі важко, оскільки люди, які туди входили, вважали для себе морально недопустимим його кидати, скажімо так. Це були люди, для яких моральний інстинкт був сильнішим за інстинкт самозбереження, я би так сказав.

 

Григорій Пирлик (Г. П.): Хочемо спитати про зовсім іншу постать. Її діяльність обговорюється дедалі більше, оскільки вона набирає ваги в українському суспільстві, в українській політиці. Це радянський адвокат Віктор Медведчук. Ви його в своїй статті називаєте болванчиком. Чому саме так, і як ви можете його охарактеризувати в ті часи, коли він ще був адвокатом?

 

Є. З.: Я його назвав трошки не так. Є таке словосполучення «китайський болванчик». Медведчук просто відігравав роль, яку йому відвели, і здійснював цілком стандартний захист радянського адвоката в політичному процесі. Тобто він фактично підтримував обвинувачення і говорив тільки про пом’якшення участі підсудного тому, що в нього малі діти, чи тому, що він хворий. Тобто, на більше цей захист не спромігся, стандартний захист. Піти на те, щоб сказати, що нема підстав для обвинувачення, що не було злочину − цього з ним не було. Він, як відомо, був адвокатом у процесі Стуса у 1980-му році і зіграв таку роль. Я, власне, і написав цю статтю тому, що Медведчук запустив такий мислевірус, що «такі були часи, таке було законодавство, інакше було неможна, всі адвокати були такі». Так от, я намагався довести, що це неправда, що зовсім не всі адвокати були такі, і що були адвокати, які поводилися абсолютно інакше. Я там просто подаю перелік тих процесів, у яких адвокати змогли домогтися пом’якшення долі своїх підсудних, а в деяких випадках їхніх підсудних навіть звільняли в залі суду, навіть таке було.

 

Д. Б.: Пане Євгене, хотів би поставити запитання. Я намагаюся зрозуміти, як це функціонувало. Є адвокатська спільнота. На одному боці є такі, як пан Медведчук, які фактично співпрацюють з владою, і вони фактично працюють на те, щоб влада домоглася від підзахисного того, що вона хоче, наприклад, посадити у в’язницю. З іншого боку, є Діна Камінська та Софья Каллістратова. Як вони спілкувалися у цій спільноті? От є чесні адвокати, а є, так би мовити, нечесні. Які стосунки були між ними там, у спільноті? Як вони співіснували?

 

Є. З.: Я думаю, що в них не було ніяких стосунків. Тоді ця спільнота адвокатів, які захищали правозахисників у політичних процесах, була доволі вузька. Вона була близька до самих дисидентів. Слід сказати, що для того, щоб брати участь по певних статтях в захисті, необхідно було мати допуск від КҐБ. І тих людей, хто брався захищати і поводився саме як правозахисник, доволі швидко цього допуску позбавляли. А деяких навіть взагалі позбавляли адвокатської ліцензії, тодішньої ліцензії, так би мовити. Скажімо, Борис Андрійович Золотухін на багато років був відсторонений від адвокатської роботи. Він був членом КПРС, його вигнали з КПРС і позбавили права бути адвокатом. І таке бувало. Тобто, насправді, такого спілкування, про яке ви кажете, не було. Таких адвокатів адвокати радянські сторонилися і не бажали з ними підтримувати, взагалі кажучи, стосунки тощо.

Це в провінції. В Москві була інакша ситуація, там взагалі все було менш жорстко в 1970-ті−1980-ті роки, ніж в провінції. Як тоді казали, те, за що в Москві відрубають пальці, в Україні відрубають руку, так порівнювали. І таких адвокатів було доволі багато, саме московські та пітерські адвокати їздили по всьому СРСР і захищали дисидентів. Вони були в одному колі, і це були найкращі московські адвокати, це слід підкреслити. Діна Камінська була членом президії московської комісії адвокатів. Семен Арія, який захищав багатьох дисидентів, взагалі багато років вважався номером першим у всій радянській адвокатурі. Тобто, вони користувалися дуже великим авторитетом ще з далеких часів, коли вони працювали як адвокати у 1950-ті, а деякі − навіть у 1940-ві роки. Тому, там була просто інша, так би мовити, підкладка у тих стосунків. Але для багатьох все скінчилося тим, що вони були змушені емігрувати.

 

Г. П.: Пане Євгене, як раз про випадок, коли московські адвокати їздили по всьому Радянському союзу та захищали політв’язнів. Коли Софья Каллістратова захищала кримських татар, зокрема, в Ташкенті. Які були особливості в цих справах? Вони чимось відрізнялися від справ, наприклад, так би мовити, більш повсякденних дисидентів?

 

Є. З.: Ви знаєте, ці справи щодо кримських татар відрізнялися. Вони відрізнялися тим, що вони були дуже погано зроблені. Досвідчені московські адвокати в суді просто розвалювали справи, і їм нічого було протиставити. Проти кримських татар було багато сфабрикованих кримінальних справ, але вони були дуже грубо зроблені. Адвокати в суді ці справи просто розвалювали, показували, що обвинувачення безпідставні. І знаходилися судді, які погоджувалися з цим і навіть звільняли цих підсудних в залі суду. Одного суддю навіть вигнали з партії за те, що він таке зробив. Але він зробив так, як йому підказувала його професійна честь. Тобто, ці процеси щодо кримських татар в основному були трохи іншими.

Що стосується інших міст − в Харкові в політичних процесах, я пам’ятаю, приїздили і Семен Арія, і Микола Монахов. І в Києві Микола Монахов захищав, скажімо, Миколу Плахотнюка. Арія та Монахов у Харкові захищали наших чотирьох політв’язнів (Генріха Алтуняна, Владислава Недобору, Володимира Пономарьова та Аркадія Левіна), які отримували термін три роки покарання в 1969 році тільки за те, що вони підписали лист на захист Петра Григоренка, якого було посаджено в Ташкенті до психіатричної лікарні. Тобто, тут були типові дисидентські процеси. Власне, вони і посилалися в цих процесах на конституцію, на те, що вона гарантує свободи, що люди, які робили те, що робили, робили це щиро, і тому ні про які наклепницькі вигадки говорити неможна. Бо наклеп − це коли ти брешеш і знаєш, що ти брешеш, а тут ніякої брехні не було. Вони говорили те, у що вони абсолютно свято вірили, і тому ця стаття не може бути застосована, і так далі.

Тобто, сильні адвокати в таких ситуаціях дуже переконливо засвідчували невинуватість своїх клієнтів. Хоча, доволі часто вирок був уже написаний заздалегідь, узгоджений, і все одно за такого захисту виносили вирок, який запланували. Але, тим не менше, цей захист мав велике значення, бо він фактично підкреслював нелегітимність цих рішень судів. Усім було ясно, що ці люди абсолютно невинуваті, і їм співчували. Все це потрапляло на Захід, і таким чином поширювалась інформація про політичні переслідування в СРСР, і формувалося відповідне ставлення до радянської політики, яке було тоді на Заході. В цьому велика роль саме наших адвокатів-правозахисників.

Хочу підкреслити, що в Україні також була адвокатка Неля Немиринська. Вона була такого ж класу та рівня, як московські адвокати. Ми видали книжку, де опубліковані десять захисних промов Немиринської на політичних процесах, де вона захищала своїх клієнтів і так само ставила питання про їхню невинуватість. Її також запрошували їздити в інші міста захищати дисидентів. Вона їздила в Казахстан, в Алма-Ату, де вона захищала Дандарона, відомого в ті часи буддиста, якого також посадили. Вона їздила, здається, навіть в Литву когось захищати, і так далі.

У нас в Україні також були й інші такі адвокати. Був такий адвокат Іван Єршов, який захищав дисидентів у Києві в декількох процесах. Щодо Івана Коваленка, скажімо, він зміг домогтися більш м’якої міри покарання, ніж бажало обвинувачення.

Тобто те, що каже Медведчук − це неправда. Він відігравав роль, він робив кар’єру. Медведчук був молодим адвокатом, членом КПРС, йому треба було робити кар’єру, він її і робив. І тоді багато хто з молодих робив собі кар’єру на переслідуванні дисидентів.

Д. Б.: Дякуємо вам. Євген Захаров, правозахисник, був з нами за зв’язку.

 

Перша частина програми «Антикульт» − інтерв’ю з Іллею Новіковим

Аудіозапис програми

Рекомендувати цей матеріал