Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Серіал «У доступі відмовити»

11.09.2019 | Марина Агальцова | khpg.org

Ми вже писали про те, як москвич Георгій Шахет намагався отримати доступ до кримінальної справи свого діда Павла Заботіна, розстріляного в 1933 році на підставі декрету ВЦВК від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення соціалістичної власности» – горезвісного «Закону про три колоски». До уваги читачів – розповідь адвокатки Правозахисного центру «Меморіял» Марини Агальцової, яка заступала інтереси Шахета в судах.

Георгій Шахет

Серія 1 «Чому?»

Прохання «просто сходити в суд» я не люблю. Щоб вести нормальний діялог із суддями і не почуватися ідіоткою, треба розбиратися у фактах і нормативній базі.

– Але ми не можемо відпустити такого милого дядечка одного в апеляцію. Так, розуміємо, що ви не працювали в суді першої інстанції. Але може, допоможете? – обережно запитала Ірина з історичного «Меморіялу» у вересні 2018-го. Історичний «Меморіял» займається дослідженням радянських репресій. Закриті архіви, а отже, і неможливість зрозуміти, що відбувалося насправді – особливий біль «Меморіялу».

Часу, як завжди, не було, але справа Шахета про відмову в доступі до матеріалів розстріляного в 1933 році дідуся сколихнула давні думки.

Серпень 2016-го, Сараєво (Боснія і Герцеговина). З навколишніх гір спускався холод. Я закуталася в ковдру на балконі кафе, але ноги мерзли в легких босоніжках. У вечірньому повітрі переморгувалися вогні.

Праворуч сидів Чарльз з Руанди. З вигляду типовий тутсі – під два метри на зріст і дуже худий.

Чарльз – єдиний з родини залишився живий після геноциду. У 1994 році хуту – етнічна група в Руанді – організовано вбивали іншу етнічну групу – тутсі. За три місяці різанини хуту вбили близько мільйона тутсі. І зґвалтували близько 500 тисяч жінок-тутсі.

– Чому не вбили тебе? – запитала я та здивувалася недоладності питання.

– Не встигли. Коли зарізали сім’ю, ватажок місцевих хуту раптом показав на мене пальцем і сказав: «Не чіпайте його. Він буде останнім тутсі, якого вб’ємо. Нехай наші діти запам’ятають, якими були з вигляду ці зрадники». Так я вижив. А за три місяці у громадянській війні виграв Патріотичний фронт і геноцид скінчився.

Чарльз говорив розмірено і майже без емоцій. Французька, на якій велася бесіда, надавала його словами мелодійности й легкости. Сторонньому слухачеві бесіда могла видатися світським базіканням. Але від почутого нудило, у горлі стояв неприємний клубок, а в грудях нило.

– За три місяці хуту вбили 1/11 країни… Як після цього тутсі могли жити поруч із убивцями та ґвалтівниками? – переборовши клубок, запитала я.

– Новий уряд грамотно працював із народною пам’яттю. До геноциду поділ на етнічні групи був скрізь: у пашпортах, у школах, на роботі. Після геноциду уряд скасував поділ на групи. Об’єднання руандійського народу стало національною ідеєю та головним політичним наративом.

Руандійці хотіли правди: як сталося, що за сто днів убили мільйон безневинних людей. Ще вони хотіли знайти тіла вбитих родичів, знайти й засудити злочинців («génocidaires», тобто тих, хто скоїв геноцид).

До 2000 року в Руанді очікували суду 130 тисяч génocidaires. Державним судам потрібно було близько 200 років, щоби «переварити» таку кількість обвинувачених. Тому у країні заснували 12 тисяч неформальних, «трав’яних» судів, які й розбирали справи катів. Сутність цих судів – докопатися до правди й відновити мир. Починаючи з 2004 року, через ці суди пройшло 850 тисяч обвинувачених у геноциді.

Я здивовано слухала півторагодинну лекцію про велетенську роботу з колективною свідомістю руандійського народу. І одне питання докучливим комаром дзеленчало в голові. Наш народ теж пережив жах сталінських репресій. Лише за офіційними даними МВС СРСР за період з 1921 по 1954 роки репресовано з політичних мотивів 3,8 млн людей. Із них близько 700 тис. розстріляно. Ані в дев’яності, ані пізніше робота з «переживання» трагедії не велася. Як у нас з історичною пам’яттю про страшні репресії? Чи закритий колективний ґештальт?

* * *

Коли через два роки Ірина з історичного «Меморіялу» просила взяти справу Шахета в апеляції, я згадала розмову в сараєвському кафе і зрозуміла: це – мій шанс. Шанс через соціально-судовий експеримент зрозуміти, чи готові ми як народ з’ясувати та прийняти правду про сталінські репресії.

І цей експеримент починався зі справи про архіви.

Серія 2. «Суди»

– Ви хочете, щоби Мосміськсуд зобов’язав прокуратуру направити справу Заботіна до суду для реабілітації? Але ми ж не можемо зобов’язати її! Це її дискреційні повноваження, – супився голова апеляційної колегії Мосміськсуду.

Разом з «Командою 29» ми вже два роки б’ємося, щоби допомогти акторові Георгію Шахету отримати доступ до матеріалів справи його розстріляного в 1933 році діда Павла Заботіна. Павло не був реабілітований, доступ до документів можливий лише після його реабілітації. Ми пішли до прокуратури реабілітувати. Але реабілітувати прокуратура не хоче. Вважає, що розстріляли його правильно, без політичних мотивів.

Павло Заботін

– Ось дивіться, є закон про реабілітацію жертв політичних репресій. У ньому є два механізми, як реабілітувати. Перший – через прокуратуру. Якщо прокуратура бачить, що розстріляний був репресований за політичними мотивами, то вона сама ж і реабілітує його. Якщо прокуратора вважає, що немає підстав реабілітувати, то відправляє справу до суду. Щоби суд у змагальному процесі переглянув вирок і вирішив: треба було розстрілювати людину за вкрадені скло і цеглу чи ні, – я пояснювала, що відправляти справи до суду обов’язково у справах, коли судили «трійки», тобто позасудові органи, як у нашій справі. У людини не було нормального змагального суду, з адвокатом. Ба більше! Вона й на суді не могла бути присутньою. І оскаржити вирок не могла. У боротьбі з «ворогами народу» про такі дрібниці не думали. Тому в цій категорії справ прокуратура не має дискреційних повноважень. Вона зобов’язана відправити справу до суду, навіть якщо вважає, що там немає підстав для реабілітації.

– Поважний суде, – провадила я далі, – ми звернулися по перегляд вироку від 1933 року до Мосміськсуду в рамках другого механізму згідно із законом про реабілітацію. За цим механізмом можна оскаржити, якщо немає політичного мотиву у кримінальній справі, або якщо засудили сукупно за політичною та неполітичною статтями. І Мосміськсуд нам відмовив у розгляді. Сказавши, що тут явно політична репресія. І що тільки через прокуратуру. А в касаційному порядку не можна. Виходить, що коли ви відмовите нам в оскарженні рішення прокуратури, то переглянути вирок ніяк не можна. Винесений таємно, без суду, без обвинуваченого, за вкрадені скло й цеглу розстрільний вирок у такім разі залишиться не переглянутим. Тому ми просимо задовольнити нашу скаргу.

Але, видати, погано просила. Залишили чинним. Будемо оскаржувати далі. І готуватися до скарги до Конституційного суду.

Серія 3. «В архівах»

– У читальному залі не можна самостійно фотографувати. Тільки за договором. Видаліть, будь ласка, усі фото, – ввічливо сказав співробітник читального залу і простягнув два примірники договору.

Damn it! Не те, що шкода 30 рублів за фото однієї сторінки. Але в російських архівах страшна бюрократія. Порахувати сторінки, заповнити договір, чекати п’ять днів підписання. І тільки потім приходити фотографувати.

У кожної країни свої архівні «заморочки». В Америці, наприклад, не можна пити і їсти під час роботи. І не можна без зелених рукавичок торкатися документів. Зате фотографувати можна. У російських архівах можна пити, їсти, і без рукавичок, але фотографувати не можна.

В архіві шукала документи щодо розробки закону про реабілітацію жертв політичних репресій. У справі актора Шахета суди дивно тлумачать закон. Вони забороняють доступ до кримінальної справи розстріляного в 1933 році діда Шахета, бо він не реабілітований.

Реабілітувати як жертву політичних репресій може прокуратура. Але в нашому випадку не хоче. Каже, що політичних репресій немає. Оскаржити відмову не можна – суд не втручається в дискреційні повноваження прокуратури. Переглянути вирок за КПК так само не можна. Мосміськсуд вважає, що діда Шахета розстріляли з політичних мотивів. Тому відмовляється приймати скарги та відправляє до прокуратури.

Політичні репресії – складна тема для суспільства. І особа Сталіна – складна. Він – лідер країни-переможця у Другій світовій. При ньому СРСР став світовою, індустріальною державою. Але розстріли за цеглу, табори за колоски, насильницькі переселення народів у моїх очах перекреслюють усі заслуги. Але, видати, так думає меншість. Згідно із соціологічним опитуванням, 70 % росіян оцінюють позитивно роль Сталіна. А отже, навіть визнаючи факт безглуздого терору, більшість вважає за краще його не помічати. Адже пам’ятати позитивне приємніше, ніж трагічне.

Судді не беруться з вакууму. Вони з суспільства. Тож я розуміла, що боротьба за доступ до документів і за можливість переглянути несправедливий вирок буде тривалою. Я також розуміла, що апелювати до логіки й розуму не варто. Потрібні докази, що коли закон ухвалювали, мали на увазі інше. І ці докази могли бути в архівах. Їх я й шукала.

Коли стало ясно, що сфотографувати не вийде, вийняла ноутбука і стала виписувати. Через п’ять днів, нарешті, впоралася з першою частиною папок. В архіві не можна взяти за раз більше від певної кількости сторінок. Тому архівний апетит розбила на два рази.

На п’ятий день, з полегшенням віддавши перший стос, замовила другий. Приїхала за три дні. Але папки не прийшли.

– А коли буде? – засмучено запитала в архівного працівника.

– Ми не можемо видати документи. Там персональні дані: адреси й телефони людей.

– Але в законі про персональні дані сказано, що на архівні документи він не поширюється.

– Телефонуйте до завідувачки.

Після короткої та увічливої суперечки завідувачка видала другу причину відмови. Особиста таємниця.

– А що там з особистої таємниці? – поцікавилася в завідувачки.

– Адреси й телефони.

– Але ця інформація не особиста таємниця. Це персональні дані.

Утомившись сперечатися, завідувачка сказала: «Документи дати не можемо. В інструкції написано».

– Але в папках, які вивчала раніше, були і адреси, і домашні телефони людей, – ледь не випалила я. Але вчасно схаменулася. Хто зна, ще й до них закриють доступ.

Гаразд, без цих документів прорвемося.

Тим часом Верховний суд витребував із Головінського районного суду справу про відмову в доступі до кримінальної справи. Схрестила пальці!

Серія 4. «Напередодні Верховного суду»

– Боягузтво та суддівський конформізм – два пояснення, чому не став продовжувати дворічне стажування для отримання статусу судді. Судді бояться ризикувати й ухвалювати рішення, які хоча і вважають правильними, але які не звичні чи нові. Бояться «про запас», що такі рішення не встоять у вищій інстанції. Тому легше відмовити з надією, що вища інстанція набереться духу й виправить.

Високий і худий, він був найрозумнішим студентом на юридичному факультеті Центрального європейського університету. Він аналізував, зіставляв і узагальнював як бог. Його по-академічному вихолощені письмові роботи змушували позіхати, і водночас вражали філософською глибиною, якщо попередньо заправитися літром кави, щоб не заснути на першій сторінці.

Якби не розмовляла з австрійцем, я б подумала, що розмовляю зі співвітчизником.

Але ж у Росії з Австрією більше спільного, ніж я думала. Багато які справи «Меморіялу» й до суду не мають доходити – настільки в них все зрозуміло. Наприклад, коли людину викрали, а потім не було нормального розслідування зникнення. Там усе настільки ясно, що коли справа доходить до Європейського суду, навіть уряд Росії каже, що не треба було витрачати багато часу юристів для роботи над справою. Справа фактично і юридично проста – порушення очевидні.

Або ось, наприклад, наша справа Шахета про доступ до архівних документів нереабілітованого. Закон про реабілітацію дає право отримати доступ до документів реабілітованих, обминаючи вимоги закону про архіви. Закон про архіви забороняє видачу документів з особистою таємницею протягом 75 років.

Закон про реабілітацію надає привілеї родичам реабілітованих у доступі до архівів. Воно й зрозуміло: якщо держава реабілітувала, виходить, визнала, що незаконно репресувала людину з політичних мотивів.

Але наші суди тлумачать привілей так, ніби він забороняє доступ до матеріалів нереабілітованих. Виходить, що документи нереабілітованих секретніші за матеріяли з держтаємницею. Якщо щодо останніх є надія, що колись їх розсекретять, то досьє нереабілітованих, на думку судів, під вічним грифом секретности. Коли це пояснювала суддям, вони начебто розуміли абсурдність відмови та згідно кивали. Але засилювали1 відмову.

Весь рік, що веду справу, мене хвилювало питання: у якого суду знайдеться суддівська сміливість, щоби нарешті дозволити доступ до архівів 80-річної давности?

Готували справу до Конституційного суду. Але несподівано суддя О. В. Ніколаєва з Верховного суду вирішила, що «доводи касаційної скарги Шахета Г. О. заслуговують на увагу, у зв’язку з чим касаційна скарга зі справою підлягає передачі для розгляду в судовому засіданні касаційної інстанції».

Завтра, 5 липня 2019 року, оцінимо сміливість Верховного суду. Приходьте і ви.

Серія 5 і остання. «Верховний суд і після»

– Мої колеги неправильно тлумачили закон. Тому підтримуємо доводи касаційної скарги. Просимо суд скаргу задовольнити і направити справу на новий розгляд, – як грім серед ясного неба пролунав інтелігентний голос представника МВС. Від такого сюрпризу навіть несподівано сильно штурхонула партнерку по столу, юристку Ганну Фоміну з «Команди 29», мовляв, диви, що діється.

Цікавий заміс, подумала я. Навіть наш опонент – МВС – згоден із тим, що ми маємо рацію. Однак московські суди півтора року стверджували, що ми не маємо рації.

Півтора року ми боремося за доступ до матеріалів розстріляного під час сталінських репресій Павла Заботіна – дідуся актора Георгія Шахета. МВС і слідом за ним суди трьох інстанцій нам відмовляли. Казали, що дідусь Заботін нереабілітований, а отже, доступ до документів закритий назавжди. Суди обґрунтовували посиланням на Троїсте положення2. При цьому ще у 2016 році Верховний суд визнав, що Троїсте положення не стосується до питань доступу до матеріалів нереабілітованих.

Георгій Шахет

Коли на засіданні 5 липня 2019 року навіть МВС підтримало скаргу, ми розуміли, що суд ухвалить рішення на нашу користь. Суд пішов навіть далі наших очікувань – не тільки скасував рішення нижчих судів, а й вирішив не відправляти справу на новий розгляд. Зобов’язав МВС надати доступ до матеріалів.

У рішенні від 5 серпня Верховний суд сказав, що питання доступу до матеріалів нереабілітованих регулюється тільки законом про архівну справу, а не Троїстим положенням. Закон про архівну справу дає можливість ознайомитися з матеріалами, у яких є особиста та сімейна таємниця, після 75 років. Наявність особистої таємниці, до речі, на практиці завжди презюмується архівами.

Суд зробив ще одну важливу ремарку. Він указав, що таємниця слідства та судочинства не поширюється на запитувані документи:

«Посилання суду першої інстанції на пункт 2 Указу Президента Російської Федерації „Про затвердження Переліку відомостей конфіденційного характеру“, який встановлює, що до відомостей конфіденційного характеру віднесені відомості, що становлять таємницю слідства і судочинства, з урахуванням викладених вище обставин, а також з урахуванням терміну створення документів (більше ніж 75 років), з якими просив ознайомитися адміністративний позивач, і відсутности відомостей про те, що матеріали даної кримінальної справи становлять державну таємницю, є безпідставним».

Суд, щоправда, не став розвивати цю логіку далі та не пояснив, коли слідчі та судові документи втрачають «таємницю» і стають архівними. Років п’ять тому я намагалася ознайомитися з документами з судового архіву – з ними знайомлять лише сторони провадження. Посилаються при цьому на Цивільний процесуальний кодекс. Тобто закон про архівну справу на ці документи нібито ще не поширюється.

Вчора пішли до архіву знайомитися з давноочікуваною справою. Мила тіточка з МВС-архіву нам навіть подякувала, що виграли справу. Казала, що їй було боляче відмовляти в доступі, але внутрішні інструкції і Троїсте положення її зобов’язували. Тепер планує порушити питання з керівництвом про дозвіл у доступі.

Два ветхих томи з далеких 1932–1933 років про звинувачення 23 осіб. На дідуся Шахета є:

• власне визнання;

• свідчення інших людей, що проходять у справі;

• ордер на проведення трусу-арешту у квартирі (протоколу трусу немає);

• протоколи очних ставок;

• особиста справа, в який немає жодної сторінки;

• обвинувальний висновок у 14 сторінок.

А ось вироку немає. «Трійки» не виносили вироку з докладним аналізом аргументів і доводів. Вони просто «схвалювали» обвинувальні висновки, штампуючи іноді до 500 вироків на день. Тому у справі міститься лише виписка з протоколу засідання «трійки» ОДПУ (об’єднаного державного політичного управління): «Заботіна Павла Федоровича розстріляти. Майно конфіскувати».

Особистих речей дідуся Шахета у справі не відшукали. Немає і списку конфіскованого, хоча конфіскували аж до дитячих речей.

– Пусто раптом стало, – сказав довіритель. – Ми боролися за справу півтора року, а якось багато яснішим обвинувачення проти Заботіна не стало.

Мені також обвинувачення яснішим не стало – обвинувальний висновок не перелічує докази, а лише констатує версію слідства. З усім іншим доведеться ще розбиратися. Але головним залишається те, що ми пробили завісу таємниці та отримали доступ до матеріалів нереабілітованих. Та мила тіточка з архіву сказала, що ми перші, кому вдалося.

Сподіваюся, що виграш допоможе не тільки нам.

Марина Агальцова (фото: 7x7-journal.ru)

Опубліковано мовою оригіналу на сайті ПЦ «Меморіял» 06.9.2019

Фото © Влад Докшин, «Новая газета»

Попередні публікації:

• «Ворог народу», розстріляний на підставі таємної інструкції

• Наскочила коса на касацію

• РФ: Онук матиме доступ до кримінальної справи засудженого «трійкою» діда


1 Робити так, щоби постанова, рішення, ухвала, закон тощо набув чинности (професійне арго юристів). – Примітка перекладача.

2 Троїсте положення ФСБ, Мінкульту та МВС – підзаконний акт закону «Про архівну справу», згідно з яким по нереабілітованих стали видавати анкетні дані, але не надавати доступу до справ. – Примітка перекладача.

Рекомендувати цей матеріал