Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Роль адвокатів на судовому процесі «Спілки визволення України»

03.09.2019 | Любов Крупник

Розглянуто роль адвокатів під час першого резонансного суду щодо еліти української інтелігенції 1920-х років – процесу над “Спілкою визволення України”. Проаналізовано зміни в законодавстві, які призвели до залежності захисників від партійного і державного керівництва. Продемонстровано як адвокати ставали невід’ємною частиною радянської правоохоронної репресивно-каральної системи.

 

Основу джерельної бази даного дослідження склали матеріали Галузевого архіву Служби Безпеки України, зокрема, стенограми судового процесу по справі “СВУ” (том 174, 175, 176, 177, 179). Низку документів   опубліковано у науково-документальному виданні “Справа "Спілки визволення України": невідомі документи і факти” [1]. Особисті враження містяться у спогадах свідка цього судового процесу українського письменника Бориса Антоненка-Давидовича [2].

Формування радянської правової системи в Україні  у 1920-1930 роках висвітлене істориком права Ігорем Усенком [3]. Дослідженню судового процесу над СВУ на основі широкого масиву джерел  присвятив низку праць український історик Юрій Шаповал [4]. Становище адвокатів у 1920-1930 роках проаналізоване  у своїх публікаціях дослідниця Валерія Гусєва [5]. Роль адвокатів на судовому процесі над “Спілкою визволення України” детально не досліджувалась.

Витоки багатьох сучасних проблем пов’язані з радянською правоохоронною репресивно-каральною системою, жертвами якої стали мільйони людей. У згаданий період, з одного боку, методично дискредитували і знищували так званих “класових ворогів”, а з іншого, нівелювались моральні закони на яких базується сама ідея правосуддя. Зокрема, досить виразно ці тенденції прослідковувались під час сфабрикованих судових процесів 1920‒1930-х рр., кожен учасник яких ставав актором у страхітливій виставі, що ламала людські життя. У цьому контексті цікавою є роль адвокатів – осіб, які б мали захищати підсудних відповідно до своїх етичних і професійних обов’язків. Проте, учасники цих судів: і підсудні, і правники, переважно інтелігентні, освічені люди, були загнані в умови, за яких, змушені були керуватись не професійними і етичними обов’язками, а вимушеним конформізмом.

Першим серед низки інших найгучніших судових процесів, який розпочав жахливий маховик більшовицьких репресій, став суд над Спілкою визволення України (далі – СВУ). З 9 березня по 19 квітня 1930 р. протягом 42 днів у Харкові судили 45 помітних постатей, серед них багато учасників українського національно-визвольного руху. Згідно з обвинувальним актом, який зачитували впродовж трьох судових засідань, СВУ існувала в Україні з червня 1926 до липня 1929 р. і мала за мету збройним шляхом за підтримки іноземних держав повалити радянську владу в Україні і реставрувати капіталістичний лад у формі Української Народної Республіки. СВУ нібито співпрацювала із закордонним петлюрівським центром урядом УНР, а її осередками було оголошено Всеукраїнську академію наук (далі ‒ ВУАН) та Українську автокефальну православну церкву (далі ‒ УАПЦ). Складовою частиною СВУ оголошено Спілку української молоді (далі ‒ СУМ), яка б мала організувати терор проти всесоюзних і українських партійно-радянських керівників, хоч складалася лише з двох осіб – студентів Миколи Павлушкова і Бориса Матушевського. СВУ назвали наступницею контрреволюційного центру Братство Української Державності (далі ‒ БУД) на чолі з академіком С. Єфремовим, що у 1921–1922 рр. начебто здійснювала всеукраїнське повстання проти радянської влади.

Згідно з додатковим розслідуванням 1989 р. та вивченням 240 томів кримінальної справи, в діях всіх 45 учасників процесу не було складу злочину, а такої організації ніколи не існувало. 11 серпня 1989 р. Пленум Верховного суду УРСР відмінив судове рішення у цій справі, припинив її та посмертно реабілітував усіх членів так званого СВУ.

Проте у 1937–1938 рр. за рішенням несудових органів із 45 засуджених у справі СВУ, 12 були розстріляні, 5 засуджених, у тому числі С.Єфремов, померли у місцях позбавлення волі. Спочатку академіка С. Єфремова засудили до розстріл у, який згодом було замінено на 10 років позбавлення волі [6]. Вже після суду було заарештовано ще близько 400 учасників “єфремовського підпілля”, суди по яких були закритими, а всього у справі “СВУ” пройшло майже 30 тис. осіб [7]. Відділення цієї організації, крім Києва і Харкова, були “виявлені” в Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Вінниці й Миколаєві.

Основу джерельної бази даного дослідження склали матеріали Галузевого архіву Служби Безпеки України, зокрема, стенограми судового процесу по справі “СВУ” (том 174, 175, 176, 177, 179). Також використано такі опубліковані джерела, як спогади свідка цього судового процесу українського письменника Бориса Антоненка-Давидовича [8] та матеріали, опубліковані у науково-документальному виданні “Справа "Спілки визволення України": невідомі документи і факти” [9].  Дослідженню судового процесу над СВУ присвятив низку публікацій український історик Юрій Шаповал [10]. Становищу адвокатів у 1920-1930 роках присвячено публікації дослідниці Валерії Гусєвої [11]. Формування радянської правової системи та її ідейних засад досліджено, зокрема, у працях історика права Ігоря Усенка [12]. Проте, детальне дослідження, присвячене ролі адвокатів на процесі СВУ,  реалізоване не було.

Судовий процес над Спілкою визволення України – це була спроба надати розправі над українською інтелігенцією вигляду “законності”. При цьому діяло таке правове поле в якому органи суду, прокуратури, державної безпеки, внутрішніх справ, виправно-трудові установи тощо перетворилися на слухняне знаряддя в руках партійно-державної верхівки. Прикметно, що з 1925 р. увесь слідчий апарат підпорядковувався прокуратурі. Згідно з “Положенням про прокурорський нагляд”, прокуратуру УСРР очолював як прокурор республіки народний комісар юстиції УСРР. (…) В партійному порядку всі кандидатури прокурорських працівників попередньо розглядалися  Політбюро, Оргбюро та Секретаріату ЦК КП(б)У [13]. Тому “принижений, безпомічний суд виродився у вірнопідданське, канібальське знаряддя партійної влади” [14].

У ході судового процесу над СВУ її серцевиною було оголошено Всеукраїнську академію наук (ВУАН), яка в результаті цього зазнала тотальної чистки, а також під удар було поставлено Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Внаслідок цього, 28–29 січня 1930 р. у Києві було скликано Надзвичайний православний собор на якому УАПЦ припинила існування як контрреволюційна антирадянська організація. У лютому 1930 р. про припинення своєї діяльності оголосила Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР). Священики і вірні УАПЦ були заарештовані, заслані і розстріляні у 1930-і роки. Це лише окремі наслідки судового процесу над СВУ.

Чільною постаттю судового процесу зробили академіка Сергія Єфремова, який, як про це на суді постійно наголошували, походив з духовенства. Спочатку він отримав духовну освіту, а потім закінчив юридичний факультет Київського університету, проте присвятив себе сфері літератури, був академіком Української Академії наук (з 1919 р.), віце-президентом Всеукраїнської Академії наук (1923–1928 рр.), автором значного наукового доробку як з літературознавства, так і з публіцистики. У Центральній Раді він керував Секретаріатом з національних справ. Після встановлення радянської влади С.Єфремов не виїхав в еміграцію хоч розумів, що дуже ризикує.

У 1923–1924 роках по сфабрикованій справі “Центр дії” Сергій  Єфремов підтримав обвинувачених, особливо президента Української академії наук М.Василенка. Його принциповість, достатньо критичне ставлення до комуністів, неабиякий авторитет спричинили до цькування, організовані партійними органами спільно з ДПУ, кульмінацією яких став процес над Спілкою визволення України.

Арешт Сергія Єфремова відбувся 21 липня 1929 р. Спочатку він категорично відкидав висунуті звинувачення, проте 10 вересня написав зізнання в тому, що у 1926 р. заснував контрреволюційну організацію СВУ і до 1929 р. керував її діяльністю. “Це була величезна перемога Соломона Соломоновича Брука, – пише історик Ю. Шаповал, – “старшого уповноваженого з української контрреволюції”. Брук майстерно обробляв академіка, переконуючи його взяти на себе неіснуючі гріхи, аби убезпечити нові покоління українців, насамперед науковців, літераторів від репресій” [15]. Слідчий Соломон Брук, як згадує інший учасник СВУ Борис Матушевський, на допитах повторяв: “Нам нужно украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача – и она будет выполнена; кого не поставим – перестреляем!” [16]. Проте, невдовзі, у 1938 р. слідчий Соломон Брук, звинувачений у контрреволюційній діяльності, накладе на себе руки.

Разом з Сергієм Єфремовим було засуджено його рідного брата Петра, котрий працював професором Дніпропетровського інституту народної освіти, а також його племінника, студента Миколу Павлушкова. Сергій Єфремов та Микола Павлушков стали ключовими постатями цього процесу, оскільки на їх свідченнях ґрунтувався звинувачувальний висновок. Останній видав схованку, де академік Єфремов тримав свій щоденник, зміст якого став єдиним доказом щодо його критичного ставлення до радянської влади і всього того, що відбувалося в суспільстві. Також племінник С.Єфремова видав його “ахіллесову п’яту” – кохання до Онисі Дурдуківської, яка була сестрою його товариша та близькою родичкою і академік підписав зізнання.

Як одного з очільників ”контрреволюції“, розглядали на процесі СВУ Андрія Ніковського – мовознавця і літературного критика, одного з авторів словника живої української мови, заступника голови Центральної Ради, а також міністра закордонних справ емігрантського уряду УНР у Польщі. Його засудили до десяти років позбавлення волі.

Крім того, було сфабриковано так звану “медичну секцію” СВУ. 2 січня 1930 р. надійшла сталінська шифрограма, яка щодо цього давала чіткі вказівки: “Мы здесь думаем, что на суде надо развернуть не только повстанческие и террористические дела обвиняемых, но и медицинские фокусы, имевшие своей целью убийство ответственных работников. (…) Наша просьба согласовать с Москвой план ведення дела на суде” [17].

Очільником “медичної секції” зробили відомого лікаря Аркадія Барбару, асистента знаменитого науковця-терапевта М. Стражеско. У період визвольних змагань А. Барбара був міністром охорони здоров’я в уряді Гетьмана П. Скоропадського, в період денікінської окупації очолював Червоний Хрест. Пацієнтами А. Барбари були високопоставлені радянські чиновники, серед них секретар ЦК КП(б)У П.Любченко, який на процесі СВУ виступав громадським обвинувачем. Лікар підписав зізнання оскільки слідчий С. Брук та згаданий вище П. Любченко запевнили його, що це єдиний спосіб отримати “легке” покарання. В одній з довідок на А.О.Барбара читаємо: "Барбар спільно з Удовенком, Підгаєцьким та ін[шими] є активним членом СВУ. Захопивши в свої руки Пре­зидію ВУАН, перетворив її в центр СВУ. Здійснював за директивами СВУ контрреволюційну діяльність... Доби­рав та виховував молоді кадри лікарів на село для кон­трреволюційної пропаганди й підготовки збройного по­встання проти Радянської влади... Розробивши план своєї контрреволюційної діяльності, давав вказівки лікарям під час лікування хворих комуністів не надава­ти їм допомоги, як метод медичного терору” [18].

Панас Любченко через кілька років сам стане жертвою більшовицького режиму, проте він зіграв фатальну роль і в долі С. Єфремова. Академік у своєму щоденнику згадував розмову між ними, яка відбулася 30 вересня 1926 р. у фойє театру імені Івана Франка у Києві. Академік різко висловився на зауваження П.Любченка щодо того, що він “не працює” у пресі, зауваживши: “Я людина старих поглядів, з старими забобонами. Отже, я думаю, що ніяка… робота – не можлива без волі слова. Ні державна, ні політична, ні культурна. І доки ви стоїте на своїй позиції – не давати інакомислячим говорити, доти я в пресі не виступатиму, бо важаю, що і преси немає, а самі казьонні видання” [19]. Ці слова не пройшли повз увагу П. Любченка. Проте, через кілька років, на серпневому пленумі ЦК КП(б)У у 1937 р. П.Любченко буде звинувачений у керівництві контрреволюційною націоналістичною організацією в Україні. Під впливом цього у перерві пленуму він зайшов додому, застрелив дружину і покінчив життя самогубством. У 1965 році П. Любченко був реабілітований посмертно.

За спогадами сучасників, сам судовий процес над Спілкою визволення України нагадував спектакль та й відбувався він в Харківській опері (в народі його назвали: “опера СВУ – музика ДПУ”). Судив спеціально призначений склад Кримінальної Судової Колегії Верховного Суду УСРР, голова - Антін При­ходько, члени – Іван Соколянський і Григорій Волков. Був також за­пасний член Колегії.  Антін Приходько  та Іван Соколянський ніколи не були суддями [20]. Бажаючі могли прийти подивитися на публічну розправу над авторитетними, інтелігентними, національно свідомими особами, яких зламали, і вони під впливом психологічного тиску, шантажу, страху визнавали себе винними, звинувачували інших. Ця жахлива, деморалізуюча вистава мала своїх постановників, акторів, глядачів. Заарештованих у той час ще не піддавали катуванням, проте, як свідчать матеріали справи, їх виснажували допитами, в тому числі нічними, декілька змін поспіль. Збереглися свідчення інформатора, якого підсадили до камери, де тримали академіка С. Єфремова. “Останній повертався з допитів розгублений і розчавлений. Це був уже інший Єфремов. Він пояснював, що від нього вимагають нових зізнань, а головне – деталізації. “Так не пишіть!” – поспівчував сусід. “Як же я можу не писати, – відповів Єфремов, – я ж дав слово” [21].

Звіти про хід судових засідань щодня друкувалися у газетах. Так преса ставала слухняним знаряддям більшовицької системи, дієвим способом формувати суспільну думку, маніпулювати свідомістю суспільства. У трудових колективах проводилися показові обговорення процесу і щодня йшли телефонограми з Москви – давалися вказівки щодо керівництва судовим процесом.

Багатьох підсудних процес остаточно “зламав” і деморалізував. Згідно зі спогадами письменника і перекладача Б. Антоненка-Давидовича, директор зразкової української трудової школи, товариш С. Єфремова В. Дурдуківський, дуже погано тримався на засіданнях суду: “до кафедри, з якої відповідали всі підсудні, мало не бігцем спішно підійшов викликаний Володимир Дурдуківський. Годі було впізнати в цій розгвинченій фізично й причавленій душевно жалюгідній постаті колишнього тріумфатора на святі п’ятиріччя української школи! Ноги підгинаються, руки тремтять, голова трясеться й уста лепечуть якісь безглузді покаяння, а очі раз у раз поглядають в одну точку. Як потім виявилось, Дурдуківський, мов загіпнотизований, дивився на свого слідчого Брука, котрий сидів неподалеку й не спускав з нього очей, пильнуючи щоб його лисий учень слово в слово повторював на суді те, що Брук не раз репетирував з ним в останні дні слідства, коли вправний і суворий слідчий зумів зробити з людини якусь людиноподібну протоплазму.

Гидко було дивитись і слухати плаксиві відповіді Дурдуківського на запитання прокурорів і голови суду, але воднораз дико було й чути короткі відповіді Єфремова в інтервалах допиту Дурдуківського, коли Єфремов стверджував признання допитуваного в приналежності до СВУ й участі в її контрреволюційних готуваннях до повстання, терору та інших фантасмагоріях, які повторював Дурдуківський, як папуга завчені фрази” [22].

У судовому розгляді, відповідно до процедури, брали участь адвокати. Згідно своїх професійних та етичних обов’язків, ці особи мали забезпечувати захист підсудних, відстоювати їх інтереси, бути рівною з обвинуваченням стороною судового процесу. Проте у своїй діяльності адвокати були обмежені постановою Наркомату юстиції (НКЮ) УСРР “Про реорганізацію колегій захисників” від 12 вересня 1928 р. за якою для оптимального контролю над адвокатами було примусово здійснено перехід лише до колективної організації праці в юридичних консультаціях, якими керував НКЮ. Було ліквідовано роботу приватних адвокатських кабінетів. Таким чином, адвокати ставали залежними від влади та політичної кон’юктури. У такому контексті захисники не мали можливості повноцінно впливати на хід судового процесу. Вони спромоглися лише поставити під сумнів деякі аспекти провини своїх підзахисних і в цілому підтримали обвинувачення.

Крім того, на кінець 1920-х років припали масові чистки серед представників адвокатури УСРР. Адвокатів добре освічених, інтелігентних, які здобули освіту та сформувалися у дореволюційний період, витісняють представниками нового покоління, вихованого ревними прибічниками більшовизму. За статистикою, яку наводить дослідник В. Гусєва у 1921–1922 рр. із 168 правозаступників, картки яких надійшли до Наркомату юстиції, тільки один був хліборобом (0,1%), два працювали у торгово-промисловій сфері, 38 належали до службовців (більше 1/5), а 106 належали до осіб вільних професій. Прикметно, що з 168 осіб тільки 3 були комуністами, що становить лише 1,8 % від їх загальної кількості [23].

Чистки адвокатів почалися наприкінці 1923 – на початку 1924 років, але розгорнути її, як планувалося, відразу не вдалося. Лише у жовтні 1928 р. Наркоматом юстиції УСРР було розпочато чистку в масштабах цілої республіки. Згідно з інструкцією № 133 від 29 вересня 1928 р. її мали проводити шляхом залучення представників органів суду, прокуратури, громадських організацій. З 3197 адвокатів чистку не пройшли 442 осіб (13,84 %). Прикметно, що 407 з них були службовцями, 31 особа селянами та 4 осіб робітниками [24]. Наркомат юстиції УСРР назвав цю перевірку першим кроком до оздоровлення колегій оборонців, який має продовжуватися, оскільки слід було виявляти і вилучати тих осіб, що не відповідають критеріям, які ставляться до радянського адвоката.

Прикметно, що одним з фігурантів судового процесу над СВУ був колишній присяжний повірений, член Центральної Ради та колегії адвокатів Зіновій Моргуліс. Відомо, що він народився 1880 р. в селі Погреби Тетіївського повіту Київської губернії, належав до Української соціал-демократичної робітничої партії, а з 1917 р. – член Української партії соціалістів федералістів. З 1917 по 1918 роки був товаришем Київського губернського комісара Української Центральної Ради, а з 1918 року юрисконсультом Київської округи водних шляхів, з 1918 по 1919 рр. – київським губернським комісаром. За радянської влади – науковий співробітник ВУАН, юрисконсульт “Молочарсоюзу”. 19 квітня 1930 р. його засуджено по справі “СВУ” до 3 років позбавлення волі і помер він у засланні [25].

Відомі прізвища захисників, які брали участь у судовому процесі СВУ: Ратнер, Віленський, Пухтінський, Гродзінський, Ривлін, Обуховський, Потапов, Виноградський, Волкомирський, Вознесенська, Ковалівська, Юровицький та Шац. Всі вони наголошували на тому, що провина їх клієнтів незаперечна і вони заслужили на те аби опинитися на лаві підсудних. Адвокати старалися всіляко підкреслити свою солідарність з обвинуваченням, підкреслюючи, що СВУ –  контрреволюційна організація, яку вчасно викрили і тільки тому вона не встигла завдати серйозної шкоди радянській владі. Крім того, що всі учасники визнали свою вину.

Як відомо, в тоталітарному судочинстві залізним аргументом було визнання підсудними своєї вини. Цей аргумент завдяки сумнозвісному генеральному прокурору СРСР Андрію Вишинському, який згодом очолюватиме резонансні репресивні судові процеси 1930-х років, стане класичним, буде активно і гіпертрофовано експлуатувався радянською репресивною машиною: “Визнання вини – королева доказів”. Тому визнання вини “вибивали” і в переносному і в буквальному розумінні слова. Визнана вина не ставилась під сумнів, як це практикується зараз.

Про те як “вибивали” визнання по справі СВУ є відомості в спогадах  письменника Б. Антоненка-Давидовича, який приводить розмову з учасником цього процесу, мовознавцем, автором “Московсько-українського словника” Віктором Дубровським. Останній спочатку категорично заперечував свою причетність до СВУ, проте невдовзі йому показали свідчення С. Єфремова, а згодом А. Ніковського, де йшлося про його причетність. Одне з чаювань у С. Єфремова там подавалось як установчі збори на яких ухвалили створити СВУ. Слідчий С. Брук поставив ультиматум:  “Невже ви вважаєте себе за розумнішого від Єфремова й Ніковського? Тож вибирайте: або ви визнаєте, що були на установчих зборах СВУ й стали її членом, і тоді ви пройдете через суд, де вам дадуть щонайбільше три роки (за вами особливих злочинів нема), або будете й далі такий затятий – і тоді ми пропустимо вас через постанову колегії ОГПУ, де ваша доля буде незрівнянно сумнішою... Після цього Дубровський погодився стати членом СВУ й дав змогу слідчому відповідно оформити це діло” [26]. У результаті він отримав “три роки ув’язнення в Ярославському політізоляторі, куди запроторили всіх засуджених за СВУ, після чого опинився на засланні в Алма-Аті, де працював на невисокій посаді в місцевому цукротресті” [27]. Проте у 1937 р. в період так званої “єжовщини” (репресій під керівництвом народного комісара внутрішніх справ М.І. Єжова) його знову заарештували і подальша його доля невідома.

Щодо визнання вини С. Єфремовим, то тут окрім слідчого С. Брука, свою роль зіграв і його адвокат С. Ратнер. Про це йдеться у спогадах письменника Б. Антоненка-Давидовича  “Єфремов пішов на “сделку” з ГПУ й власною совістю... Не берусь стверджувати, що цей факт був у дійсності, але пройшла чутка, ніби десь на середині судового процесу на Єфремова раптом зійшло прозріння й він заявив своєму оборонцеві Ратнеру: “Зараз заявлю прилюдно, що всі мої свідчення на слідстві й суді – неправдиві: ніякого СВУ не було й нема". Оборонець Ратнер кинувся всіма силами переконувати й благати Єфремова не робити цього, щоб не накликати страшної драми не тільки для себе, а й для багатьох інших людей. Єфремов упокорився й знову став виконувати роль коменданта фортеці СВУ, котра, за образним висловом Ратнера, висунула білий прапор капітуляції ще до першого залпу прокурорських батарей” [28]. До речі, згодом адвокат С.Б. Ратнер сам став жертвою репресій. Відомо, що він був адвокатом по сфабрикованій справі Київського обласного центру дій щодо звинувачення наукової інтелігенції у контрреволюційній діяльності. Як зазначає дослідниця В. Гусєва: “Відповідно до обвинувального висновку по кримінальній справі, С.Б. Ратнер підозрювався у вчиненні злочину, передбаченого ст. 54-6 КК УСРР, а саме у шпигунській діяльності на користь однієї з іноземних держав. Нібито встановлено, що С.Б. Ратнер мав тісні зв’язки з німецьким консулом Стефані, яким і завербований, є агентом німецьких розвідувальних органів з 1925 р., передавав шпигунські відомості про настрої населення, матеріальні умови життя окремих соціальних верств населення, про зміни законодавства в СРСР та інші дані. Винним себе “визнав”. Справу було заслухано особливою трійкою при НКВС по Київській області 24.10.1938 року, адвоката засуджено до розстрілу і конфіскації належного йому майна. Вирок приведено у виконання 04.02.1938 р.” [29].

Під час судового процесу СВУ С. Ратнер у своїй розлогій промові заявив, що за його 27 – літній стаж роботи, з яких 10 років у радянському суді і 17 років за царського режиму, подібної справи він ще ніколи не вів: “Слишком головокружительным представлялось мне все то, что изложено на этих страницах обвинительного заключения. И когда я сам стал непосредственно все это проверять, я убедился в том, что очень объемное обвинительное заключение еще не все изложило из того яркого и выпуклого материала, который имеется в следственном производстве по настоящему делу. (…) Характерная особенность этого дела, что почти без исключения все обвиняемые собственноручно писали свои показания” [30].

Саме на добровільному визнанні злочину підсудними всі адвокати робили особливий наголос. Адвокат С. Ратнер наголошував на тому, що у двох об’ємних томах справи С.Єфремова містились не менш об’ємні висновки “контрреволюційної діяльності”, складені підсудним на 125 аркушах машинописного тексту. Також адвокат наголошує на об’ємності справ інших підсудних – 47 томів, проте, кожен том складається з кількох частин, а тому разом набереться понад 60 томів. С. Ратнер наголошував, що це було добровільне зізнання, викладене підсудними детально, об’ємно, а тому їх вина не ставилася під сумнів, а також те, що всі вони свідомо вибрали шлях “контрреволюційної діяльності” і тому цілком логічним потрапили на лаву підсудних [31].

Проте, на думку адвоката, академіка С. Єфремова не можна вважати антисемітом: “на основе всех данных, которыми мы располагаем, говорить о том, что подсудимый Ефремов антисемит представляется совершенно невозможным” [32]. Також наголос було зроблено на тому, що вченого рівня С. Єфремова слід зберегти, оскільки “может быть чрезвычайно полезным для тех трудящихся против которых он вел свою подрывную работу. Подсудимого Ефремова на его научном поприще можно использовать в максимальной мере” [33]. І найголовніше на чому акцентував адвокат С. Ратнер увагу, це було те, що академіком С. Єфремовим відбулося повне визнання своєї вини [34]. З цього приводу він згадує приклади коли в інших політичних судових процесах, в яких він брав участь, підсудні не визнали своєї вини, проте радянське правосуддя виявило гуманність і поставилося до них поблажливо.

Щодо щоденника С. Єфремова, який вважався основним аргументом обвинувачення, то адвокат наголосив, що у ньому багато “міщанства”, але академік “ни словом не обмолвился в дневнике ни о работе БУДа, ни о работе СВУ, ни о той конрреволюционной деятельности, которую он вместе с другими проявлял. (…) Вот, товарищи судьи, я считаю, что этот дневник не является отражением души Ефремова, не может характеризовать его ни в коей мере” [35].

Адвокат наголосив на психологічному стані, в якому перебував академік С. Єфремов під час суду: “Для него физическая смерть быть может более приемлема, быть может была бы легче, чем этот мировой позор, чем эта полная распластаность, это полное признание своего политического банкротства” [36].

На виправдання вченого адвокат вказує на роздвоєність його душі: “вот эта двойственность, уклоны, это раздвоения души, увлекли его в сторону и под влиянием этих увлечений он представляется в виде того активного и весьма серезного контрреволюционного деятеля каким мы видим его здесь в настоящем процессе” [37]. Щодо терористичної діяльності СВУ, то адвокат С. Ратнер наполягав на тому, що вона “не занимала такого актуального положения” [38]. Разом з тим, він підкреслив: “красной нитью через все это дело проходит вредительство их, но это вредительство могло быть опасным  и могло быть особенно серезным  если бы для них благоприятно сложились обстоятельства чего к счастью пролетариата не произошло. (…) В настоящем процессе вы судите и осудите весь украинский национализм” [39].

Саме той факт, що учасники судового процесу були помітними постатями українського національно-визвольного руху, національно свідомими, у контексті адвокатських виступів звучало як логічна причина того, що підсудні стали ворогами і, відповідно, опинилися на лаві підсудних і тому до чого взагалі може призвести український “буржуазний націоналізм”. 

Щодо звинувачення в націоналізмі, то у процесі захисту адвокат С.Ратнер наголосив на тому, що члени СВУ в своїй роботі надто захопилися національним моментом, що “скоро обратися в национальный шовинизм, скоро выявился в форме национального романтизма, которым чрезвычайно увлеклись украинские национальные деятели, и в конце концов это увлечение национальной романтикой должно было привести к тому, к чему оно их привело” [40]. Адвокат Обуховський дещо розширив обрії наслідків “національної романтики”: “Я уже говорил, как и до меня указывали, что приметной нитью в этом процессе является национальная романтика, но ведь и эта романтика из чего то состоит, что то лежит в основе ее. (…) Но самое серьезное, самое важное, что дало возможность сплачивать вокруг этой национальной романтики контрреволюционные украинские силы – это был вопрос о колонизационном развитии Украины” [41]. Далі адвокат наводив цифри, які свідчили про процвітання України в складі СРСР як в економіці, так в сфері культурного розвитку, підкреслючи помилковість суджень підсудних.

Оскільки наголос на захоплені національною романтикою було потрактовано адвокатами як виправдовувальну обставину, то це викликало різкий шквал критики від прокурора і у відповідь захисники почали виправдовуватись перед прокуром. Слово взяв адвокат Ривлін і його промова є красномовним свідченням того яка роль відводилась захисту на процесі СВУ: “Мы могли еще допустить, что прокуратура не разделит нашей точки зрения по фактическим обстоятельствам, относящихся к отдельным подсудимым и по поводу них будет возражать нам, но мы не ждали возражений на политические темы. И не ждали потому, что никаких политических принципиальных расхождений между прокуратурой и защитой в этом деле нет и не может быть и это заявили мы в наших речах. Но, может быть, в пылу полемики, в пылу состязательной борьбы, которая свойственна состязательному процессу, кто нибуть из защитников, может быть кто нибуть из товарищей защитников и обмолвился такой фразой, что движущей силой СВУ, всех преступлений, совершенных обвинямыми по настоящему делу, была национальная романтика. Если это было сказано, мы имеем мужество признать, что это было ошибочно. Мы все стоим здесь на принципах классовой борьбы. Мы прекрасно понимаем, что настоящее дело, преступления, которые совершили обвиняемые, вызваны классовой борьбой. И на этих кассовых позициях мы стояли с самого начала, на этих классовых позициях мы останемся и теперь.

Я должен все же сказать, что та национальная романтика, на которую обрушился товариш прокурор, звучала в речах некоторых защитников, несколько в ином аспекте, чем это представляется товарищу прокурору. Когда некоторые защитники говорили  о национальной романтике, они лишь подходили к объяснению психологи многих обвиняемых по настоящему делу, они хотели этим сказать, что в сознании обвиняемых, как им казалось, движущей силой их поступков являлась национальная романтика. Но это, конечно, не значит, что объективно национальная романтика являлась движущей силой этого дела и преступлений подсудимых” [42]. Насправді, згідно слів адвоката, підсудні “выполняли социальный заказ буржуазии (…) за их спинами стояли непманство и кулачество, что они были их идеологами, представляли их интересы” [43].

Промовистими є наступні слова адвоката Ривліна: “И наши соображения о социальной опасности этого дела мы получили от Вас, товариш прокурор, когда вы нам заявили с этой трибуны, что мощь советской власти и раскаяние обвиняемых дает возможность прокуратуре не настаивать на растреле. (…) защита меньше всего думает искусственно приуменьшить социальную опасность настоящего дела…” [44]. Таким чином, за таких умов, роль адвокатів набувала трагікомічних рис. Письменник Б. Антоненко-Давидович залишив такі враження: “Це не звичайний склад Верховного суду республіки, а спеціально підібраний і добре продуманий, що має довести: зрадників українського народу судить сам український народ в особі представників інтелігенції, селянства й робітництва” [45]. Отже, адвокати всупереч своїм обов’язкам фактично підтримували обвинувачення.

Поруч з цим, захисники все ж старались знайти аргументи, які б трохи пом’якшили провину підсудних. Так, зокрема, адвокат Потапов захищав письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську – доньку корифея української літератури та театру Михайла Старицького, племінницю композитора Миколи Лисенка. Письменницю, а також її чоловіка Олександра Черняхівського заарештовано 14 січня 1930 р. Допити велися у в’язниці на Холодній Горі в Харкові. Згідно з вироком особливого складу Верховного Суду УСРР від 19 квітня 1930 р., Л. Старицьку-Черняхівську звинувачено в тому, що вона у період 1926–1929 рр. була членом центру СВУ і провадила керівну організаційну діяльність, згідно з програмою і завданням організації, а також здійснювала зв’язок центру СВУ з представниками деяких капіталістичних держав.

Адвокат Потапов – один з не багатьох захисників, хто виступав українською мовою. Він наголошував, що є три “неясні моменти” в її справі: неясність показів щодо мотивів втягнення її до центру СВУ, розбіжність показів щодо складу групи, якою вона керувала – так званої ”п’ятірки“, а також “розбіжність показів Дурдуківського щодо участи Старицької-Черняхівської в засіданнях – примушують мене зробити висновок, що той факт обвинувачення, який каже про те, що вона вела керівну організаційну роботу в центрі СВУ – не доведений. На суді не доведено так само і зв’язок із закордоном. Тут на суді зізнання і Єфремова, і Ніковського цілком стверджують, що її таких доручень не давали, й крім того, у всьому матеріалі справи ми не знайшли жодного натяку на те, що вона щось в цьому напрямку робила. Єфремов ще до заснування СВУ мав тісний зв’язок з закордоном і сам одержував з закордону листи й посилав їх туди. Нащо йому було тоді брати на поміч Старицьку-Черняхівську? Гадаю, що й це обвинувачення не доведене” [46].

Проте, ці аргументи були відхилені і згідно з рішенням суду письменницю Л. Старицьку-Черняхівську було засуджено до 5 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 3 роки. 4 червня 1930 р. Л. Старицьку-Черняхівську було звільнено з-під варти і строк замінено на умовний, вона була вислана до міста Сталіно (нині Донецьк). У 1936–1941 рр. жила у Києві. 20 липня 1941 р., коли під стінами Києва точилися бої з німцями, на квартирі в Людмили Михайлівни співробітники НКВС провели обшук, конфіскували паспорт і теку з листуванням. Разом із сестрою Оксаною Михайлівною Стешенко Людмилу Старицьку-Черняхівську вивезли вантажівкою до Харкова. Тут її звинуватили в антирадянській діяльності та вивезли під конвоєм у так званому ”телячому“ вагоні до Казахстану. Проте в дорозі 73-літня письменниця померла і точна дата її смерті та місце поховання невідомі.

Також намагався пом’якшити обвинувачення щодо лікаря А. Барбара адвокат Ривлін, наголошуючи, що його “злочинні” наміри – це були лише розмови, які ніколи не були реалізовані. Захисник згадав, що під час польської інтервенції підсудний був комісаром шпиталю, “але на його честь треба сказати, що саме завдяки Барбару й іншим товаришам 3000 червоноармійців, залишені в Києві після відступу червоного війська, були визнані за цивільних хворих і завдяки цьому ніхто з них не потерпів. Про це оборона подала відповідні матеріали судові...”. Тому “Не довгою ізоляцією, а дуже короткою можна зробити з Барбара чесного радянського лікаря. Про це я прошу суд”. Однак, матеріали, подані судовою обороною зникли і ніде їх більше ні разу не згадали. У результаті, А. Барбара отримує вісім років таборів і три роки заслання. Проте у жовтні 1938-го він був страчений за те, що нібито продовжував “контрреволюційну діяльність” уже в концтаборі [47].

Захищаючи автора “Історії українських звуків” мовознавця Всеволода Ганцова, адвокат Юровицький спомігся поставити під сумнів зміст обвинувачення і навіть зізнання підсудного: “Переглянувши всі матеріали, зізнання інших підсудних і подорож його за кордон, я мушу сказати, що конкретних фактів щодо популяризації ідей СВУ поміж відповідними угруповуваннями і шкідництва в науковій роботі у Ганцова нема. Він називає себе фашистом, казав нібито він погромник, але, товариші, коли немає фактів, коли немає потерпілих, то це є речі (…) міркування, які ніколи за межі його думок (…) не виходили” [48]. Згідно з аргументацією адвоката, підсудний придумав ці речі для того аби в товаристві контрреволюціонерів мати належний вигляд, а згодом визнав це як свою провину.

Оскільки під час судового процесу ключовою постаттю було зроблено  академіка С. Єфремова, то окремі адвокати, захищаючи своїх підсудних, вказували на те, що їх підсудні були жертвами, які піддавшись авторитету відомого вченого, внаслідок чого стали на шлях контрреволюції. Так, адвокат Обуховський, захищаючи свого підзахисного історика-краєзнавця, перекладача Отамановського зазначив, що академік для нього “відіграв рокову ролю, як для багатьох інших українських інтелігентів. І ця рокова роля Єфремова, під впливом якого до лав активної контрреволюції прийшли такі особи, які ніколи без зовнішнього товчка не докотились би до контрреволюційної роботи” [49].

Характерно, що адвокати, ставлячи питання підсудним, починали зі з’ясування того яким був їх світогляд і світогляд тих, щодо кого вони давали свідчення. Таким чином, доводилася думка, що підсудні були носіями українського буржуазного націоналізму, не сприймали досягнення радянської влади і тому стали ворогами радянської системи та її цінностей. Впродовж усього судового розгляду особливий акцент робився на тому з якого соціального середовища був той чи інший підсудний і демонструвався так званий “класовий підхід”.

Так, цікавим аргументом щодо захисту підсудного Лагути, який представляв Миколаївську філію СВУ, адвокат Юровицький визначив те, що “Лагута по своєму соціальному оточенню не міг бути контрреволюціонером, він має матір неписьменну селянку й батька котельника” [50]. Адвокат Обуховський щодо свого підзахисного сказав наступне: “говоря о Холодном прокурор не забыл вспомнить о том, что он сын директора гимназии, но почему он забыл сказать, говоря о Дубровском, что он сын крестьянина и сын крепосного” [51].

Поруч з цим, адвокати також всіляко старалися спрямувати підсудних до виопуклення своєї провини, лукаво підводили до конкретизації обставин, які не пом’якшували, а навпаки, підкреслювали провину підсудних. Так, згідно зі стенограмою судового засідання, адвокат Ковальська задавала запитання підсудному Заліському таким чином, щоб створити про нього відповідне враження: “Скажіть, обвинувачений Заліський, які впливи Ви мали в родинному оточенні за часів дитинства, чи були міцні українські національні впливи?“, “Скажіть, будь ласка, як Ви поставилися до українського національного питання за часів лютневої революції, чи розв’язала вона Ваші національні симпатії й поставила Вас в гущу національної громадської роботи” [52].

Загалом, роль адвокатів у судовому процесі над СВУ була передбачувана, реально не впливали на вирішення долі підсудних, оскільки за мету ставилось не відстоювання інтересів клієнтів, а створення ілюзії захисту. Слід наголосити, що в умовах постійного тиску та періодичних “чисток” захисники були залякані, не здатні виступати самостійною, рівною обвинуваченню стороною судового процесу. Це призводило до профанації ролі адвоката, не відповідності з тими функціями, які він мав виконувати за визначенням. Тоталітарна система нав’язувала специфічну тоталітарну юриспруденцію і адвокати стали кишеньковим знаряддями тоталітарного режиму, який використав їх, як і інших учасників, для більшої переконливості судового процесу. Оскільки на таких засадах суспільство будувалось близько 70 років, подолати ці наслідки є одним з найбільш важливих і складних завдань сучасності.

 


 

1. Пристайко В.І, Шаповал Ю.І. Справа "Спілки виз­ волення України": невідомі документи і факти. Науково-документальне видання. - К: Інтел, 1995. - 448 с.

2. Спогади Антоненка-Давидовича про СВУ. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.litjarmarok.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=862&Itemid=32&limit=1&limitstart=3

3. Правова ідеологія і право України на етапі становлення тоталітарного режиму (1929 – 1941) / Усенко І. Б., Мироненко О. М., Чехович В. А. та ін.; За ред.  О. М. Мироненка, І. Б. Усенка. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001.- 220 с.

4. Шаповал Ю.І. Людина і система: Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні / Ю.І. Шаповал. – К.: Інститут національних відносин і політології НАН України, 1994. – 270 с.; Шаповал Ю.І. Театральная история. 75 лет назад, в 1930-м, состоялся судебный процесс в деле “Спілки визволення України” – СВУ / Ю.І. Шаповал  // Зеркало недели. – 2005. – 11 марта; ; Шаповал Ю.І. Інший Сергій Єфремов / Ю.І. Шаповал // Дзеркало тижня. – 2006. – 6 жовтня.

5. Гусєва В.П. Щодо питання проведення чисток серед представників адвокатури в УСРР у 1919–1929 роках / В.П. Гусєва // Вісник Академії адвокатури України. – 2013. – Ч. 2(27); Гусєва В.П. Адвокати–жертви політичних репресій кінця 30 років ХХ століття (засуджені за співпрацю з німецьким консульством у м. Києві) / В.П. Гусєва // Адвокатура України: історія та сучасність: матеріали Всеукраїнського круглого столу. – Київ; Тернопіль: ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2013.

6. Шаповал Ю.І. Театральная история. 75 лет назад, в 1930-м, состоялся судебный процесс в деле “Спілки визволення України” – СВУ / Ю.І. Шаповал  // Зеркало недели. – 2005. – 11 марта.

7. Попович М.В. Нарис історії культури України / М.В. Попович. – К.: “АртЕк”, 1999. – С. 582.

8. Спогади Антоненка-Давидовича про СВУ. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.litjarmarok.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=862&Itemid=32&limit=1&limitstart=3

9. Пристайко В.І, Шаповал Ю.І. Справа "Спілки виз­ волення України": невідомі документи і факти. Науково-документальне видання. - К: Інтел, 1995. - 448 с.

10. Шаповал Ю.І. Людина і система: Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні / Ю.І. Шаповал. – К.: Інститут національних відносин і політології НАН України, 1994. – 270 с.; Шаповал Ю.І. Театральная история. 75 лет назад, в 1930-м, состоялся судебный процесс в деле “Спілки визволення України” – СВУ / Ю.І. Шаповал  // Зеркало недели. – 2005. – 11 марта; ; Шаповал Ю.І. Інший Сергій Єфремов / Ю.І. Шаповал // Дзеркало тижня. – 2006. – 6 жовтня.

11. Гусєва В.П. Щодо питання проведення чисток серед представників адвокатури в УСРР у 1919–1929 роках / В.П. Гусєва // Вісник Академії адвокатури України. – 2013. – Ч. 2(27); Гусєва В.П. Адвокати–жертви політичних репресій кінця 30 років ХХ століття (засуджені за співпрацю з німецьким консульством у м. Києві) / В.П. Гусєва // Адвокатура України: історія та сучасність: матеріали Всеукраїнського круглого столу. – Київ; Тернопіль: ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2013.

12. Правова ідеологія і право України на етапі становлення тоталітарного режиму (1929 – 1941) / Усенко І. Б., Мироненко О. М., Чехович В. А. та ін.; За ред.  О. М. Мироненка, І. Б. Усенка. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001.

13. Правова ідеологія і право України на етапі становлення тоталітарного режиму (1929 – 1941) / Усенко І. Б., Мироненко О. М., Чехович В. А. та ін.; За ред.  О. М. Мироненка, І. Б. Усенка. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С. 175.

14 Там само. – С. 174.

15. Шаповал Ю.І. Театральная история. 75 лет назад, в 1930-м, состоялся судебный процесс в деле “Спілки визволення України” – СВУ / Ю.І. Шаповал  // Зеркало недели. – 2005. – 11 марта.

16. Там само.

17. Шаповал Ю.І. Театральная история. 75 лет назад, в 1930-м, состоялся судебный процесс в деле “Спілки визволення України” – СВУ / Ю.І. Шаповал  // Зеркало недели. – 2005. – 11 марта.

18. Пристайко В.І, Шаповал Ю.І. Справа "Спілки визволення України": невідомі документи і факти / В.І. Пристайко, Ю.І. Шаповал. – К.: "Інтел", 1995. – С.58.

19. Шаповал Ю.І. Інший Сергій Єфремов / Ю.І. Шаповал // Дзеркало тижня. – 2006. – 6 жовтня.

20. Пристайко В.І, Шаповал Ю.І. Справа "Спілки визволення України": невідомі документи і факти / В.І. Пристайко, Ю.І. Шаповал. – К.: "Інтел", 1995. – С.50.

21. Шаповал Ю.І. Театральная история. 75 лет назад, в 1930-м, состоялся судебный процесс в деле “Спілки визволення України” – СВУ / Ю.І. Шаповал  // Зеркало недели. – 2005. – 11 марта.

22. Спогади Антоненка-Давидовича про СВУ. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.litjarmarok.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=862&Itemid=32&limit=1&limitstart=3. – С. 5.

23. Гусєва В.П. Щодо питання проведення чисток серед представників адвокатури в УСРР у 1919–1929 роках / В.П. Гусєва // Вісник Академії адвокатури України. – 2013. – Ч. 2(27). – С. 92.

24. Там само. – С. 95.

25. Реабілітовані історією. Київська область. Книга друга. – К.: Основа, 2007. – С. 867.

26. Спогади Антоненка-Давидовича про СВУ. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.litjarmarok.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=862&Itemid=32&limit=1&limitstart=3

27. Там само.

28. Шаповал Ю.І. Людина і система: Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні / Ю.І. Шаповал. – К.: Інститут національних відносин і політології НАН України, 1994. – С. 7.

29. Гусєва В.П. Адвокати–жертви політичних репресій кінця 30 років ХХ століття (засуджені за співпрацю з німецьким консульством у м. Києві) / В.П. Гусєва // Адвокатура України: історія та сучасність: матеріали Всеукраїнського круглого столу. – Київ; Тернопіль: ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2013. – С. 80.

30. Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБУ). – Особ.арх. 215471. – Спр. 67098 ФП.  – Т. 186. – Арк. 1–2.

31. Там само. – Арк. 254–255.

32. Там само. – Арк. 44.

33. Там само. – Арк. 50.

34. Там само.

35. ГДА СБУ. – Спр. 215471 ФП. – Т. 4. – Арк. 43.

36. ГДА СБУ. – Спр. 67098 ФП.  – Т. 186. – Арк. 50.

37. Там само. – Арк. 39.

38. ГДА СБУ. – Спр. 67098 ФП.  – Т. 186. – Арк. 37.

39. ГДА СБУ. – Спр. 67098 ФП.  – Т. 186. – Арк. 21–22.

40. Там само. – Арк. 12.

41. ГДА СБУ. – Спр. 67098 ФП.  – Т. 187. – Арк. 68.

42. Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Особ.арх. 215471. – Спр. 67098 ФП.  – Т. 186. – Арк. 123–124.

43. Там само. – Арк. 124.

44. Там само. – Арк. 124–125.

45. Спогади Антоненка-Давидовича про СВУ. [Електронний ресурс] – Режим доступу:  http://www.litjarmarok.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=862&Itemid=32&limit=1&limitstart=3 – С. 4.

46. ГДА СБУ. – Особ.арх. 215471. – Спр. 67098 ФП.  – Т. 186. – Арк. 30.

47. Шаповал Ю.І. Театральная история. 75 лет назад, в 1930-м, состоялся судебный процесс в деле “Спілки визволення України” – СВУ / Ю.І. Шаповал  // Дзеркало тижня. – 2005. – 11 березня.

48. ГДА СБУ. – Особ.арх. 215471.  – Спр. 67098 ФП.  – Т. 186. – Арк. 24.

49. ГДА СБУ. – Особ.арх. 215471. – Спр. 67098 ФП.  – Т. 187. – Арк. 6.

50. Там само. – Арк. 37.

51. Там само. – Арк. 100.

52. ГДА СБУ. – Особ.арх. 215471.  – Спр. 67098 ФП. – Т. 179. – Арк. 29.

Рекомендувати цей матеріал