Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Нащадок роду Чубинських (До 30-річчя трагічного відходу Володимира Чубинського)

14.05.2019 | Сергій Цушко

ВИТОКИ

Мати Володимира – Катерина Павлівна Чубинська (1899–1986) належить до славного роду, який залишив помітний слід в українській історії. Це Павло Платонович Чубинський (1839–1884) – учений зі світовим іменем, поет і педагог, громадський і театральний діяч, автор тексту, що став Гімном України. Батько Катерини – Павло Павлович (1873–1927), талановитий інженер-шляховик, який багато зробив для освоєння Далекого Сходу й налагодження судноплавства на ріках басейну Амура, та її дядько – Михайло Павлович (1871–1943), юрист-криміналіст, професор Харківського університету, були помітними постатями в дореволюційній Росії. Тітка – Олександра Павлівна Чубинська (Чалєєва) (1873–1949) – талановита співачка, артистка Київської опери та московського Большого театру. Велінням долі вони всі троє опинилися в еміграції.

Талановита, як і її попередники, чудовий педагог, кандидат філології – Катерина Павлівна, яка 1917 р. закінчила в Благовєщенську на Далекому Сході, де тоді служив батько, гімназію і лиш почала навчатися на знаменитих Вищих (“Бєстужевських”) жіночих курсах, разом із родиною потрапила в руйнівний вир революції, що усе подальше життя нівечив і ламав її долю. 1919 року від рук денікінців під Борисполем загинув брат-червоноармієць, решту родини розкидало в усі боки.

Жила то в Пущі-Водиці й Бучі під Києвом, то на хуторі свого діда поблизу Борисполя, пізніше, вже заміжня, разом із чоловіком-педагогом Дмитром Вишневським – у різних населених пунктах Київщини. І скрізь переймалася дитячими долями: сиріт і безпритульних – у страшні роки громадянської війни, селянських дітей – у пору становлення радянського режиму, під час голодомору 1932–1933 рр. 1929 року закінчила Київський інститут народної освіти. Брала активну участь у “Просвіті”, зокрема у створенні аматорських театрів, грала в їхніх виставах. 1928-го та 1930 рр. у вчительського подружжя народилися сини Павло і Володимир.

Та над головою Катерини Чубинської стали згущуватися хмари. 1929 року під час розкуркулювання на хуторі її заочно (бо вже давно тут не жила) “розкуркулили” та ще й позбавили права голосу. Почалися неприємності в чоловіка – через те, що живе з “буржуйкою”. Авторитетного і шанованого директора школи Дмитра Вишневського кілька разів звільняли з роботи – і щоразу його відстоювали батьки учнів. У Луб’янці, де вони тоді жили, з Катерини Павлівни зняли всі громадські “навантаження” – після того як вона виявила в “передовому” колгоспі на віддаленому хуторі опухлих з голоду дітей. Вчителька порушила питання в районі, щоб виділити продукти, які давали іншим колгоспам, для тих, що потерпають від голоду. Врешті-решт, 1933 р. через “сокрытие соцпроисхождения” Катерину Павлівну звільнили з роботи та виключили з профспілки.

Більше року забрало клопотання щодо поновлення. В Києві, де незадовго перед цим розгромили СВУ, ніхто за Чубинську (онуку “того самого”) не вступився б. Допомогло звернення до Харкова й Москви. Проте залишалося невирішеним питання з правом голосу. А невдовзі в Ленінграді вбили Кірова – і стало зрозуміло, що все це добром не закінчиться. Катерина Павлівна переконує чоловіка, що їм потрібно розлучитись – інакше вони постраждають обоє, – і з молодшим сином Володею на початку 1935 р. виїздить до Ташкента.

Після шоку, пережитого в Україні, доводилося починати нове життя. Мешкання разом із хворою матір’ю в однокімнатній квартирі, пізніше – винаймання житла. Робота спочатку в узбецькій школі (викладання російської та німецької мов), потім – у науково-дослідному інституті педагогіки. Щоліта – поїздки із Володею в Україну, де Катерина Павлівна на хуторі Чубинських потай зустрічається з чоловіком та старшим сином Павлом. Під час однієї з відпусток її звільняють із роботи.

Щойно дізнавшись про початок війни, Катерина Павлівна поспішила в Україну. Чоловіка не застала – він уже воював і невдовзі пропав безвісти. Забрала старшого сина й повернулася до Ташкента. Вона працює у школі, навчається на французькому факультеті місцевого педінституту. Закінчує курси медсестер і працює в госпіталі для ампутованих. 1943 року померла мама – Марія Володимирівна. Везли її на кладовище на візочку, запряженому віслючком, поховали без труни, загорнуту в простирадло. Росли сини – важче ставало їх виховувати. Із січня 1944-го працювала завкафедрою літератури в Ургенчі. Потім стала добиватися перепустки в Україну, де була потреба у викладачах вищих навчальних закладів. Так у жовтні того ж року опинилась у Кривому Розі. Викладала в педінституті. Старший син працював, молодший – Володимир – навчався в школі, яку закінчив 1948 року.

Ім’я Павла Платоновича в радянську епоху старанно замовчували, а будь-які згадки про славень “Ще не вмерла України і слава і воля” могли призвести до важких наслідків. Проте Катерина Чубинська – ця вольова й цілеспрямована жінка – крихта до крихти все своє життя збирала безцінну інформацію. Вона вела пошук у місцях, пов’язаних з біографією Чубинського, заручившись посвідченням працівника на громадських засадах київського Інституту етнографії та народознавства, працювала в архівах. Вона не сягнула особистих висот, не надбала престижного майна, проте не дала згаснути жарині того вогню, який колись розпалював її славетний предок. Не написала бодай однієї книжки, проте залишила нащадкам інформацію, яка дала життя сотням публікацій і досліджень.

 

"У НЬОГО БУВ ПРИРОДНИЙ ДАР УЧИТЕЛЯ…"
Нині немає українця, який би не чув Гімн “Ще не вмерла України і слава, і воля”, слова якого написав Павло Платонович Чубинський. Нині немає і студента, співробітника чи випускника НТУУ КПІ ім. Ігоря Сікорського, який не чув би “Марш КПІ”, уривок з мелодії якого щогодини звучить над головним корпусом вишу. Слова і музику цього маршу написав правнук П. П. Чубинського – Володимир Дмитрович Чубинський.

1948 року він став студентом інженерно-педагогічного факультету. Енергійний і талановитий юнак поринув у навчання. Із самого початку проявився його характер непримиренного правдолюба. У важкі післявоєнні роки напівголодних студентів змушували підписуватися на позику державі зі своїх мізерної стипендій. Чубинський виступив на захист тих, для кого стипендія була єдиним джерелом існування. Його мало не виключили з комсомолу, що могло призвести до фатальних наслідків.

Із першого курсу Володимир активно долучився до культурного життя вишу. В автобіографії він згадував: “Світлою сторінкою не лише в студентські роки, а й в усьому житті стали пісня, музика, участь у самодіяльності. Я став учасником хорової капели й залишився відданим членом цього колективу на все життя. Скільки неповторно прекрасних миттєвостей випало мені, я вдячний долі за ту можливість творити, яку вона мені подарувала – хай і в примітивних, але своїх віршах і піснях. Вони приносили мені не лише величезну радість від самого процесу творчості, а й були незамінними ліками від усіх життєвих труднощів і потрясінь”.

У хоровій капелі з часом Чубинський став безумовним лідером та моральним авторитетом. “Нас зачаровували в ньому різнобічна обдарованість, невичерпна енергія, романтизм, притаманне йому відчуття радості буття, яке миттєво передавалось усім. Поруч із ним кожен водночас відчував себе і особистістю, й невід’ємною часточкою прекрасного цілого. Любов до пісні, відданість капельним традиціям, справжня дружба, лицарське ставлення юнаків до дівчат – усе це разом становило сутність того неповторного явища, котре отримало назву фонтаньєрства і натхненним творцем якого був Чуб”. “З появою Володі все починало крутитися за його сценарієм – я тепер розумію, що він завчасно готував для нас сюрпризи. Те, що нам здавалось простою випадковістю, непомітно несло велику чубинську педагогіку. У нього був природний дар учителя, педагога-вихователя. Тепер важко полічити, скільки в Чуба було учнів, котрих він навчав, зокрема  грати на гітарі. Він був незбагненним магнітом, що вводив новачків у чарівний світ студентського життя, музики, дружби”, – згадують його друзі.

Закінчивши 1953 року навчання, Чубинський працював конструктором на Київському станкозаводі. Через рік став викладати спецдисципліни в Київському механічному технікумі. 1960 року на запрошення керівництва вишу став викладати нарисну геометрію та креслення в Житомирському філіалі Київського політехнічного інституту. Робота йому подобалась, студенти його любили. Здавалося, все складається якнайкраще, попереду – безхмарне майбутнє…

 

ОДИНАК – БОРЕЦЬ ЗА ЛЮДСЬКІ ПРАВА БАГАТЬОХ

Та в 1965 р. стався інспірований окремими викладачами конфлікт на кафедрі філіалу. Істинні причини його ніхто не називав. Звичайно, були колеги-заздрісники, підбурена ними частина студентів, незадоволених вимогливістю принципового викладача. Однак був і панський окрик із райкому партії – хто це посмів непоштиво порушувати питання про надання нарешті обіцяних квартир працівникам філіалу і чи не варто "поставити його на місце"… З найчистіших міркувань – щоб не втягнути в конфлікт увесь колектив – Чубинський подав заяву "за власним бажанням". Була тимчасова розгубленість від несправедливості. Та прийшли до нього додому студенти і запитали: "Невже ви – хто вчив нас боротися за справедливість до кінця, відступите?!" Й була присяга святим іменем батька-фронтовика:

Ні, я не буду мовчати й коритися.

Хай і загину, але не зігнусь.

Щоб не злякатись і не відступитися,

Пам’яттю батька святою клянусь!

 

Ходіння по інстанціях – від київського ректорату до міністра освіти – нічого не дало. На підтвердження своєї принципової вимоги поновити його на роботі Чубинський залишив на столі міністра свій диплом. Тривалий час перебивався випадковими заробітками, вів надзвичайно ощадне, аскетичне життя. І при цьому нічого не змінилося в його творчих уподобаннях та інтересах. Багато хто з його друзів та знайомих навіть не підозрював, що у нього сталися кардинальні зміни. Вони співали його надзвичайно популярні тоді пісні, брали участь у різних подіях, організованих і наснажених неповторним вигадником і фантазером.

Та настав сумнопам’ятний 1972-й рік. Ніхто, і сам Чубинський, не пов’язував неочікувані обвинувачення і каральні дії проти нього з хвилею арештів, що прокотились Україною. Однак покажемо своєрідну порівняльну таблицю, щоб стверджувати, що вони улягали в русло репресивних заходів проти українських патріотів. І хоча він ніколи не позиціонував себе як свідомого захисника національної ідеї, не забуваймо, що він був ЧУБИНСЬКИЙ. А це добре знали й, мабуть, постійно відстежували відповідні пильні органи.

Тож на початку 1972-го органи міліції висунули Чубинському звинувачення у неробстві та розтлінні молоді й зобов’язали негайно працевлаштуватись… різноробочим. Той погодився – лише за умови, що його поновлять на попередньому місці. Бунтівливому викладачеві відмовили й пригрозили судом. Та Чубинський не злякався – він свідомо пішов на це, сподіваючись довести там свою правоту. Але відкритий суд не входив у плани владців. У пошуку виходу з цієї ситуації вони влаштували непоступливому "неробі" психіатричну експертизу, для чого ув’язнили у психлікарню поблизу Житомира. Вийшов звідти Чубинський з діагнозом "параноїдальний розвиток особистості" і твердим наміром боротися до кінця. Він категорично відмовився від призначеної йому безстрокової пенсії зі сміхотворною мотивацією у посвідченні – "загальне захворювання" і почав багатолітню облогу владних інстанцій.

Не описуватимемо докладно безуспішну боротьбу одинака, який надсилав мотивовані заяви та копії відписок у все вищі й вищі бюрократичні ешелони – відомчі, державні, партійні, пройшов довгу дистанцію: від керівництва Київського політехнічного інституту й міністерства вищої освіти України спершу до республіканських Верховної Ради і ЦК партії, а в кінці – до всесоюзних. Все пухлішою ставала тека з документами, все різкішим тон вимог, все глибшими узагальнення й висновки про неможливість захистити права людини в країні, в якій "вольно дышит человек". З певного часу його стали "пасти" органи КДБ, він переховувався у друзів або виїздив зі студентськими будівельними загонами на цілину чи з геологорозвідувальними експедиціями в Карелію.

З початку 1982 р. Чубинський виготовляв фотолистівки і розповсюдив їх у Москві, Києві, Дніпропетровську та інших містах. 25 травня його заарештували. Після тривалого слідства у грудні 1982 р. Дніпропетровський обласний суд визнав вірші Чубинського і його листівки такими, що "порочать радянський державний і суспільний лад (ст. 187-1 КК УРСР), ображають керівників Комуністичної партії та уряд". Суд примусово запроторив його до Дніпропетровської спецпсихлікарні. У цьому каральному закладі Чубинського заколювали нейролептиками, які гальмували волю. Але й там він огризком олівця таємно писав вірші на клаптях газет. Та ще потужнішого підступного удару йому завдали в Глевасі, у психлікарні звичайного типу, де нелюди в білих халатах посилено "лікували" в’язня, коли, здавалося, в цьому вже не було особливої потреби. Його виписали в квітні 1987 р. Жив у Борисполі, в родині двоюрідної сестри, чоловік якої був оформлений його опікуном. Відчуваючи, що до свого колишнього рівня уже не повернеться, 20.05.1987 р. Чубинський залишив передсмертну записку і покінчив життя самогубством.
Судова колегія у кримінальних справах Верховного суду УРСР 22.11.1990 р. ухвалу Дніпропетровського облсуду щодо Чубинського скасувала, а кримінальну справу провадженням припинила «за відсутністю суспільної небезпеки у діях звинуваченого. Гр. Чубинський В. Д. у цій справі реабілітований».

 

КРАПКУ СТАВИТИ РАНО…

Ідуть роки. В Україні відбуваються кардинальні зміни. Реабілітація, декомунізація, люстрація – гучні слова й поняття. Та ціна їм, на жаль, як і гривні, визначається іншим словом – девальвація. Приходять нові слова, однак за ними ховаються все ті самі справи. Ритуально возвеличуємо героїв минулого – і множимо мартиролог нинішніх жертв. Та й чи гідно пошановуємо? Доведено неодноразово – не так і багато громадян України впізнають на портреті автора тексту державного Гімну, а про те, що Павло Чубинський – учений зі світовим іменем, поет і педагог, громадський і театральний діяч, чи й скаже на вулицях міст і сіл хоч один зі ста. У столиці станом на сьогодні на бульварі Шевченка є меморіальна табличка на колишній гімназії, в якій навчався Чубинський, та малопримітна вулиця Чубинського (колишня – Надії Крупської) поруч із Дарницьким залізничним вокзалом, мало не на околиці міста. І все. Разом із тим маємо скульптуру Валерія Лобановського в самісінькому центрі міста й проспект (!) його імені. Національний символ держави – і футбольний тренер. Чи співмірні ці постаті в історичній перспективі, навіть з огляду на безумовну популярність Валерія Васильовича в недавні часи?..

А в Києві вже мав би бути цілий меморіальний комплекс – Майдан Єдності з пам’ятником Павлові Чубинському і Михайлові Вербицькому на ньому й дві вулиці: Чубинського – на схід від майдану та Вербицького – на захід від нього…Так само заслуговує пошанування й весь рід Чубинських, він має стати в один ряд з іншими постатями нашого славного минулого. І прикро зустрічати в публікаціях численних аматорів кричущі помилки й перекручення – зокрема й у біографії Володимира Чубинського, якого я мав щасливу нагоду близько знати, якого вважаю одним зі своїх Учителів – на все життя.

Павло Платонович Чубинський

Павло Платонович Чубинський

Павло Павлович і Марія Володимирівна Чубинські

Катерина Чубинська – гімназистка

Родина Чубинських: Кіся, Катерина, Павло та Ліда

Катерина Павлівна Чубинська

Дмитро Вишневський

Володимир Чубинський

Володимир Чубинський

Володимир Чубинський

Рекомендувати цей матеріал