Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ОДИН ІЗ НЕСКОРЕНИХ. ВАСИЛЕВІ БІЛОУСУ – 90

23.02.2017 | Матвіюк Кузьма | Газета «Наша віра», січень 2017 р., № 1 (346), с. 12-13.

Була весна 1971 року. Я прийшов до свого приятеля Василя Білоуса, теж викладача технікуму, і розповів невтішну новину – один із наших колег по роботі потрапив до лікарні з важкою недугою – інфаркт. – Від чого? – допитувався я у Василя Кузьмовича. – Адже ж він такий обережний, ніколи нічого не скаже проти, біля нього все спокійно… Ти ж знаєш, що приходиться переживати нам, але ж у нас інфаркту нема… – У нас, Кузьмо, не буде інфаркту, – відповів мій до брий товариш, – бо ми ось, – і показав на зелений листочок. – Ми сама природа – нас душать, ми кричимо, вириваємось, нас гнуть – ми стараємось випрямитись. Вони можуть нас убити, але інфарктами хворіти не будемо…

І це була правда. Люди, з якими я мав стосунки, були простими, пересічними українцями – з одного боку не героями і не жертвенниками, а з другого – вони все ж таки не уподібнювалися худобі, яка покірно йшла і на стрижку, і на забій. Вони якось опиралися, чинили опір, коли їх зачіпало за живе, коли їх кривдили. Не спалювали себе в знак протесту як герой Чехосло- ваччини Ян Палах чи наші українські герої – мученики Василь Макух із Дніпропетровська і Олекса Гірник із Калуша, але робили те, що, на їхню думку, можна було робити в тих конкретних умовах, щоб жити, залишатись неушкодженими і не втрачати людської гідности. Вони просто йшли… Було б занадто приписати далі Шевченкові рядки – «у нас нема зерна неправди за собою», бо багато часу витрачалось на спроби (найчастіше марні) покращити побутові умови, було прагнення досягти якогось вищого становища у тому таки суспільстві. Та при цьому все ж дотримувались звичайної людської гідности і порядности. Ми не погоджувалися з тим, що росіяни мають свою державу, можуть вільно розвивати свою культуру, вільно розселятись і збільшуватись чисельно, витісняючи нас, українців. Натомість ми, під прикриттям словоблуду («борьба протів мірового імперіалізма», «созданіє новой історічєской общності» і таке подібне) мали бути для них і виконавцями, і будівельним матеріялом. Ми вже знали, що Україна була двічі окупована лише російськими більшовиками, і що Ленін – найжорстокіша і найпідступніша людина нашого (20-го) століття, знали про геноцид українців у 1932–33 роках. Але ми й чітко усвідомлювали, що говорити про таке вголос на загал трактується як кримінальний злочин, і такого уникали. Та коли у працях того ж Леніна знаходили вислови, що в Україні має бути у вжитку українська мова, ми відкрито домагалися повернутись у цьому питанні «до ленінських норм національного життя». І хоча й підсміювались у своєму колі з Бажана, Рильського, Тичини, які свого часу боролися за право славити вождя (Сталіна) українською мовою, але вважали їх українськими націоналістами, які щось таки робили для збереження свого. Ми не думали, що за таку позицію прийдеться дорого платити, бо наївно вважали (швидше, так хотілося), що репресії 1937–38 років – то вже далеке минуле. Однак реальне життя розпорядилося з нами зо- всім по-іншому.

З Василем Білоусом я був знайомий ще в далекому (як на сьогодні) 1960- му році, коли поступив на 1-й курс Української академії сільськогосподарських наук, а Василь Кузьмович закінчував 5-й курс цієї Академії. Через 8 років наші дороги перетнулися знову, на цей раз в Уманському технікумі механізації сільського господарства, де ми обоє працювали викладачами спецдисциплін…

Був кінець 60-х років. Двічі на місяць (в аванс і получку) викладачі групувались по четверо осіб, скидались по 1 карбованцю, купляли пляшку горілки, чотири плавлені сирки, півбуханця хліба і відзначали «день педагога». Якщо «четвірка» була з українців, то розмова, здебільшого, йшла про наступ на українську мову і культуру. Якщо ж у «четвірку» потрапляли фронтовики-росіяни, то розмова велася про війну 1941–45 років.

– А один раз был такой случай на Западной Украине, – розповідає колишній підполковник. ­– Подходим к одному селу, а оттуда, понимаешь, стреляют. Командир отдает приказ «Отойти». Отошли. «Орудия к бою! Беглым огонь!». Как дали – сравняли с землей.

Ми слухали із зацепенінням. Нарешті Василь Кузьмович, також фронтовик, запитує:

– Як? Хтось стрельнув, невідомо куди і звідки, а ви стерли село з людьми, повторили Катинь?

Надалі росіяни, незважаючи на їхню нібито природню прямоту і відвертість, вже не хвалилися своїми подвигами по визволенню Західної України. А росіян-відставників в Умані було дуже багато. Їх після війни селили в Умані, надавали без черги квартири і призначали на керівні посади. Переодягнувшись у цивільне, вони щоденно і повсюдно витравлювали українське слово і найменший прояв національної свідомости. Це були завойовники, але ніяк не «асвабадітєлі», як вони себе називали. «Єщьо одна пятілєтка і с украинским язиком будет покончєно», – твердив один уманський «асвабадітєль». Багато росіян працювало і в нашому технікумі. Ця група була панівною. Всі вони були комуністами і по черзі обіймали посаду секретаря партійної організації технікуму. Якщо хто із наших виступав на захист українського слова чи української пісні, росіяни тут же клеїли ярлик «націоналіста», а це вже було небезпечно. Якщо після цього ти не переходив на російську мову або не паплюжив своє, українське – ти вже був постійно в їхньому полі зору, і найменший твій промах не минав безкарно. Незважаючи на малу кількість свідомих українців у технікумі, Василь Кузьмович почав порушувати питання про відродження української культури, передусім мови. На педрадах чи партійних зборах він виступав і вимагав переведення всіх предметів на читання українською мовою. Це було незвично на той час і виглядало, я б сказав, навіть зухвало. Обережні й передбачливі викладачі застерігали нас: «Закінчиться це все тим, що вас пересадять». – «За що? За що нас садити?» – метушилися ми з Василем Кузьмовичем. Проте дуже скоро їхні передбачення збулися і «родіна» перемістила нас із викладацьких катедр у совєтські концтабори.

Василь Кузьмович критично і прискіпливо читав твори Леніна. При такому читанні він знаходив суперечності у висловлюваннях і брав це на замітку. (В залежності від обставин, вождь міг говорити одне, а згодом зовсім протилежне). Василь Кузьмович часто заводив із кимось із росіян дискусію. По якомусь часі в ході дискусії співрозмовник висловлював певне політичне твердження. Василь Кузьмович припиняв на цьому місці дискусію і голосно заявляв: «Так говорить секретар парторганізації технікуму. А тепер прочитаємо, що говорить про це Ленін». І цитував вислів Леніна, де був протилежний зміст тому, що твердив секретар. Згодом це вже всі знали, і росіяни-комуністи не наважувались вступати з ним у політичні дискусії. Бувало, Василь Кузьмович нарочито серйозно запитував котрогось із росіян: «Ви поділяєте всі погляди Володимира Ілліча Леніна?» А той, уникаючи дискусії, ухильно відповідав: «Ну, как вам сказать…». На кінець 60-х років це було нечуване святотатство щодо «єдіновєрного учєнія» і «вождя мірового пролєтаріата», щоб комуніст замість залізобетонної відповіді «поддєржіваю бєзусловно» говорив невизначене «ну, как вам сказать…». Попри всі утиски, яких зазнавали українці від совєтської влади, Василь Кузьмович мав мужність залишатися самим собою і почуватися господарем на своїй землі. Це відчувалося і в його мові, і в поставі, і в ході. Я старався наслідувати його в цьому. Не завжди те вдавалося, і я дещо заздрив йому. Пам’ятаю, навесні 1970 року, на Великдень, Василь Кузьмович стояв на сходах при вході до Будинку культури і побачив, що на протилежному боці площі, біля продуктового магазину, йде викладач технікуму.

– Володимире Григоровичу! Календрусь! – гукає він через площу. – Христос воскрес!..

Легендарний американський історик Джеймс Мейс, вивчивши нашу історію, щиро захоплювався українцями, однак писав: «Чому Україна зі своїми колосальними культурними, інтелектуальними цінностями і здобутками, зі своєю унікальною високорозвиненою мовою, з 50-мільйонним талановитим народом, зі своїми сировинними ресурсами раптом опинилася на узбіччі історії? Чому так важко йде процес усвідомлення себе як державного народу? Мені ясно, що трапилося щось винятково важливе. Це був Геноцид». І далі він говорить вже про нас, нині сущих: «Постгеноцидне суспільство – це соціюм, який був підданий настільки варварській тоталітарній репресивній «обробці», причому впродовж життя не одного покоління, що люди, які зазнали таких нещадних випробувань (йдеться, безумовно, не про все суспільство суціль, але про суттєву, значну його частину, і це справді страшно), свідомо чи несвідомо втрачають базові цінності загальнолюдського та національного життя: громадянську гідність, історичну пам’ять, волелюбність, економічну та соціяльну ініціятиву, бажання бути хоч якоюсь мірою незалежними від влади, від директив чергових вождів, які «краще за всіх» знають, що саме потрібно країні. Натомість і сталінський режим кривавого тоталітаризму, і брежнєвська влада тоталітаризму «м’якого», системно й продумано культивували, зрощували рабське угодовство, конформізм, безпам’ятство, мовчазну покору, патерналізм, сподівання мало не в усьому на добру волю та допомогу держави або начальства». А доктор історичних наук Ярослав Потапенко (м. Переяслав-Хмельницький) наводить перелік недуг сьогоднішнього постгеноцидного суспільства: «Найбільш характерні риси постколоніяльного спадку – загальна безвідповідальність, байдужа бездумність, катастрофічний брак самоповаги, брутальна зневага до будь-яких проявів ініціювання, патерналізм, моральний релятивізм, ментальна амбівалентність, вульгарність, хамство, цинічне пристосуванство, прагнення вижити будь-якою ціною, низька самооцінка – до сьогодні, на превеликий жаль, визначають ментальне обличчя значної частини нації і її справжній, а не «парадно-показовий» моральний рівень».

Справді, сьогодні рідко хто з нас, хто зазнав цієї «варварської, тоталітарної обробки», абсолютно вільний від названих недуг, а вже про тих, хто пережив Голодомор і війну, нема й мови… Одиниці наших співвітчизників, яких Бог наділив надзвичайно міцним національним імунітетом, вийшли з цих надлюдських випробувань не ушкодженими – зі здоровою психікою, адекватним сприйняттям реальности і не втративши загальнолюдських і національних цінностей. Василь Кузьмович – один із тих небагатьох. Він був на передньому краї важливих у національному житті подій, творив і ніс відповідальність. Пару років тому я, нарешті, спромігся дописати свої спогади, вони були видані книжкою під назвою «І ми цей шлях пройшли (спогади, свідчення, оцінки подій » / Харківська правозахисна група. – Харків: «Права людини», 2010. – 500 с., фотоіл. Там є розділ «Уманський період», і певно, що я не міг оминути Василя Кузьмовича – учасника бойових дій у Другій світовій війні 1941–1945 років, колегу по викладацькій роботі, мого старшого товариша і щирого друга. У своїх спогадах я використав деякі документи Василя Кузьмовича, зокрема телеграму, відправлену ним у Спілку письменників України 3 березня 1972 року на знак протесту проти виключення Івана Дзюби із членів Спілки: «Слава Івану Дзюбі! Ганьба правлінню Спілки. Читач Василь Білоус». Посилання цієї телеграми стало предметом розслідування (!) КГБ при Раді Міністрів УССР. КГБ подає результати розслідування в ЦК КПУ, останній, в свою чергу, надсилає таємну інформацію в Черкаський обком КПУ, а вже працівники Уманського райкому КПУ починають «працювати» безпосередньо з Білоусом. Від нього вимагалась публічна заява про те, що він «помилявся», «недооцінював», «тенденційно сприймав», «хворобливо реагував» і таке інше з тодішньої риторики. Але все оте шмагання самого себе неодмінно мало закінчуватися чистосердечним каяттям і …  подякою (!?) органам КГБ і партійним органам, які допомогли побачити хибність вчинків, і, найголовніше (!), прискорили переосмислення своєї позиції, яке вже розпочалося, але проходило мляво. Замість цього Василь Кузьмович 20 червня 1972 року в бесіді з керівництвом Уманського райкому партії чіткіше й детальніше солідаризується з позицією І. Дзюби, а вдома, пізніше, пише велике за обсягом письмове пояснення і обґрунтування своєї позиції та посилає написане в партійні органи. У своїх спогадах я використав уривки з цього документу. Десь через рік після виходу моєї книжки до мене несподівано зателефонував начальник Управління освіти і науки Хмельницької ОДА п. Сергій Вознюк:

– Я читаю ваші спогади. В одному місці ви пишете, що ваш колега на прізвище Білоус В.К. називав росіян, які після війни осіли в Умані, «великодержавними держимордами» та робив висновок: «І який народ може на своїх плечах витримати дев’ятимільйонну орду, яка не визнає ні місцевих звичаїв, ні добрих традицій, нехтує мовою народу, серед якого живе». Мало того, він закінчує свій лист до партійних органів такими словами: «Я є націоналіст? Хіба тільки націоналізм може зберегти Україну з її мовою, культурою, традиціями? А радянська влада ніяк не може? Тоді хай живе, розростається, поширюється і перемагає в Україні український націоналізм!». Але ж це 70-ті роки… То в мене виникає сумнів, що ви пишете про реальну людину. Я думаю, що то літературний домисел…

– Шановний пане Сергію, – відповідав я, – запевняю Вас, що то не є літературний домисел на зразок 28 героїв-панфіловців. Василь Кузьмович Білоус – реальна людина…

– Я хотів би побачитися з ним, – сказав наприкінці розмови Сергій Володимирович.

Не відкладаючи на колись, ми одного літнього дня і прибули на берег Осташівського ставка до Василя Кузьмовича. Господар показав нам зі свого архіву всі документи тої доби, і сумніви були розвіяні. Сьогодні, на 26 році відновлення нашої державности, Василь Кузьмович є символом українства, яке витримало всі біди, що випали нам у ХХ столітті (Голодомор, війна, політичні репресії), символом нескорености і невгасимої боротьби за свободу і незалежність. А якщо взяти до уваги, що Василь Кузьмович «розмінює» 10-й десяток свого віку, він є символом невичерпної енергії життя і незнищенности козацького роду. Воістину: «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля» (Т. Шевченко). Тож побажаймо йому міцного здоров’я і довгих років життя! А ще побажаймо, щоб наш ювіляр здоровим дожив до тієї України, яку ми бачили у своїх мріях у ті далекі 70-ті роки минулого століття!

Опубліковано: газета «Наша віра», січень 2017 р.,  № 1 (346), с. 12-13. 

Рекомендувати цей матеріал