Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МОЛОДА ПОЕЗІЯ В УКРАЇНІ 1960-1963 рр. І ЇЇ РОЗГРОМ

04.03.2016 | ЗІНКЕВИЧ ОСИП
Осип ЗІНКЕВИЧ

МОЛОДА ПОЕЗІЯ В УКРАЇНІ

Старше покоління шістдесятників

Після Другої світової війни майже не було помітно літературного приросту в Україні. Цю прогалину заповнювало середнє покоління, яке і виростало, і навчалось писати в сталінську добу. Велика кількість творчості цих поетів позначена трафаретністю, а найслабшою сторінкою їх було „одописаніє“ на честь Сталіна, російського народу, партії, кожної „знатної“ доярки і свинарки.

Щойно в 50-х роках в українську підсовєтську літературу входить молоде поповнення. Це насамперед Ліна Костенко, Тамара Коломієць, М. Клименко, М. Сом, Надія Приходько, В. Бондар, В. Лучук, Ю. Петренко, О. Стриженюк та небагато інших, які ще не зуміли вирватися з пересічности.

Безсумнівно, — найяскравішою постаттю серед цієї групи уважають Ліну Костенко, в якій дехто в Україні вбачає нову Лесю Українку, а на еміґрації — Олену Телігу.

Прихід цієї групи в літературу спричинив крик в Україні партійних політруків. Їм не давали змоги друкуватись, як не дають зараз і наймолодшим. Тоді, коли старше і середнє по¬коління йшло второваним шляхом, шукаючи за новим і чимось „іншим“, ця група зробила перші кроки: в своїх творах вона вводила новаторство: новаторство мислі, новаторство ідеї.

За це своєрідне, ще дуже несміливе новаторство, з якого починали поступово зникати славословія, а в основу ставилось глибокі людські вартості, на молодих почалась не лише традиційна совєтська нагінка, але їм почали чіпляти ще й „ярлики" („ярлик“ — це модерне означення в Україні "українського буржуазного націоналізму“).

Коли молоді стояли осторонь політично-громадського життя — їх заставляли в те життя включатись; коли вони відмовлялись славословити — їм казали „згадайте хоч слівцем“, бо інакше вам шлях у літературу буде закритий. Ще так недавно Л. Новиченко („Літ. газета“, ч. 8 з 26 січня 1962 р.) рецензуючи нову збірку поезій Л. Костенко, вимагав, щоб вона більше писала на теми „громадського і соціяльно-політичного значення“ та більш „активізувалась“ у „громадському“ житті.

Це старше покоління наймолодших вже здобуло собі (хоч нелегко) відповідні позиції в українській підсовєтській літературі, як і в українській літературі взагалі. Воно ще молоде і має перед собою багато можливостей.

І хоч перспективи творчості цього покоління, як і наймолодшого, не дуже рожеві, все ж можна сподіватись, що від нього ми ще не раз почуємо багато цікавого, оригінального і нового.

Наймолодше покоління шістдесятників

Наймолодше покоління шістдесятників прийшло в літературу в надзвичайно складних обставинах: воно підростало, коли ще прославляли Сталіна, на його очах скинуто в болото „культ особи“, змінювано назви міст і вулиць, протягом ночі зникали портрети Сталіна з університетських авдиторій, а книжки з бібліотек. Воно ще не мало відваги голосно ставити запитань: чому, а що далі? Перед його очима воскресали і М. Скрипник, і М. Куліш, і О. Досвітний, і Г. Епік, і Л. Курбас, і О. Олесь, вшановувані зараз тими ж самими, які ще вчора відрікались від них, як Юда від Христа.

Перед цим поколінням, очевидно, постають тисячі запитань, нерозв’язаних загадок, недоказаних правд про минуле. Тому в нього зроджується бунт, бунт проти минулого і проти неясного і загадкового сучасного. Не дивно, що велика частина цієї творчої молоді виривається з-під партійного впливу і залишається втраченою для пануючої системи і режиму.

Д. Павличко, виступаючи на III Пленумі Спілки Пись¬менників України, вбачає, що відхід частини (творчої) молоді, яка розчарувалась у дійсності і песимістично настроєна, — спричинений результатом культу особи і „втратою літераторами своїх засобів впливу“, а не тим, „що ця молодь стала ходити у вузьких штанях“ (вплив Заходу).

Молодий талановитий критик Іван Дзюба говорить, що „варто лише уявити собі ту дуже складну ідейну, психологічну атмосферу, в якій формувалась наша молодь за часів культу особи, і ми побачимо, яке тут величезне коло діяльности для письменника. Дехто може сказати, що не слід копирсатись у цьому старому, минулому. Але як же зрозуміти сучасне, не розібравшись у минулому?“. Тому і сам І. Дзюба вдається до глибини джерел. З його виступів ми можемо довідатись, що він не лише знає досконало сучасну підсовєтську літературу, але знає також західню і навіть дійшов до творців українського культурного ренесансу 20—30-х років! А йому всього двадцять кілька років.

Як відомо, гін молодих поетів до новаторства і модернізму став помітним дещо скоріше в Росії. І це зрозуміло. Ліберально наставлена молодь мала в Москві свій орган „Юность“, який був незалежний від комсомолу, а в його редакції не було ані одного комсомольського працівника (!). В Москві молоді літератори мали те, про що українська творча молодь не могла і мріяти. Сам редактор „Дніпра“ О. Підсуха признався, що протягом довгих років він відкидав поезії одного з трійці найви¬значніших — М. Вінграновського. („Літ. газета“, ч. 91 за 17 листопада 1961 р.). Видавництво „Радянський письменник“ було відхилило книжку поезій І. Драча, а „Молодь“ — В. Міняйла. Багатьом іншим молодим поетам ряд газет і журналів не дали своїх сторінок тільки через те, що вони не захотіли йти втертими, традиційними шляхами старшого літературного покоління.

І щойно в 1961 р., навесні, настав злам. Перші кроки в цьому напрямку зробила київська „Літературна газета“, за нею пішла „Вітчизна“. „Дніпро“ й надалі залишився на старих позиціях, притримуючись лінії, яку недавно окреслено як неосталінську.

І так з’явились нові, цікаві імена в українській підсовєтській літературі.

Хто вони, що їх цікавить і чого вони хочуть?

Найпопулярнішими серед молодих модерністів у Москві є два поети українського походження — Є. Євтушенко (який писав в поемі „Мушка“, в журналі „Юность“ — „вона носила пірвані труси, читала Гемінґвея, одобрювала Пікассо“) і Андрій Вознесенський, а також росіянин Сергій Полікарпов. У минулому році їх піддано гострій критиці, закинено їм „гнилі впливи“ буржуазної ідеології, при помочі якої вони хотіли розкладати совєтську молодь „нігілізмом і песимізмом“.

В Україні ми маємо свою „трійцю“, зовсім відмінну від згадуваної — це Іван Драч, Євген Гуцало і Микола Вінграновський. Далі є ціла група молодих цікавих поетів, які дали в останньому часі ряд цікавих, нових і оригінальних творів, — це в першу чергу В. Коротич, М. Сингаївський, В. Міняйло, В. Шевчук, В. Дрозд, Г. Кириченко, Ф. Бойко та декілька інших менш відомих.

Цікаво те, шо вони навіть не стараються наслідувати росіян, а навпаки, мають претензії бути „світочами“ на цілий Совєтський Союз. Це помітно в окремих поезіях і навіть у словах І. Дзюби про І. Драча: „Я почув голос нового сучасного українського поета — справді сучасного, справді українського, справді поета. І мені здавалося, що саме така людина змогла б у майбутньому сказати через нашу українську літературу (хіба не варто цього сподіватися?) те насущне, сьогочасне слово, якого так спрагли читачі в усьому Союзі, — хіба не було б це щастям для всіх нас?“ („Літ. газета“, ч. 56 з 18 липня 1961 р.).

На еміґрації ця нова, справді нова поезія, проходить майже непомітно (чи не зі страху, щоби не одержати закид „зміновіховства“ чи „хвильовізму“?), але в Україні це не проходить безслідно. На ІІІ Пленумі СПУ О. Гончар (про¬читайте його „Щоб світився вогник“) про цю поезію говорив: „Про молоду буйну оцю нашу поезію зараз багато суперечок, дискусій. Одні сприймають її беззастережно, як щось нове, не¬звичайне, чого давно чекала спрагла читацька душа, інші ж схильні вбачати в молодій поезії тільки безплідне штукарство, псевдоноваторство, а декому з молодих за давньою звичкою уже навіть пробують наліпити ярлики. Широкі кола читачів теж помітили це незвичайне явище в нашій поезії, загомоніли, засперечались, і це вже факт сам по собі знаменний... Вона (критика) вірно відзначає в творчості молодих елементи справжнього новаторства, напругу молодої неледачої мислі, що прагне розібратися в найскладніших питаннях життя, відрізнити справжні ідеали від фальшивих, визначити своє, людське, місце в суспільстві. Не можна не відзначити в молодих наполегливі шукання нової художньої форми, нових ритмів, нової музики слова. Молода поезія чимсь справді йде від раннього Тичини, коли він чи не перший з наших поетів зазирнув у космос і почув його дивну музику; імпонує молодим і монументальність Довженка, його геніяльні кінокадри, кінофрески. Почувається, що такі зразки надихають молодих. Радує нас в їхній поезії і досить висока культура, інтелектуальність, а також вимогливість, уважність до слова, неприхована відраза до шаблону і штампу“.

Слова О. Гончара — це найхарактерніша, здорова оцінка молодих.

Коли йдеться про наймолодших (речники І. Дзюба та І. Драч), то вони, буцімто, безкомпромісно виступають проти старого покоління, закидаючи йому традиціоналізм часів „культу особи“, догматизм і творення, як у минулому, так і навіть тепер т. зв. „епідемічної літератури“ — славословія з нагоди різних подій, в честь партійних вождів і т. д., — (цілком новий вислів), штамп і шаблоновість. Вони, мовляв, цілковито неґують старшим поколінням, і навіть середнім, а повертають до ранньої творчості декого зі старших і до тих, які були злік¬відовані в 20—30-х роках. Боронячись перед нападами, молоді заявляють, що, модернізуючи свою творчість, впроваджуючи новаторство, виступаючи проти догматизму і традиціоналізму — вони не роблять цього для розбиття соціалістичного реалізму, не для атаки на нього, це, мовляв, не навіяне ідеями Заходу, а все це приходить із глибини душі живої людини в ім’я чогось величного, якого яскравих зарисів вони, може, ще самі не бачать.

Деякі думки про молодих

С. Крижанівський: „Це викликало (поезії молодих) не лише гомони хвали, а й крики хули на адресу молодих поетів... Їхнє прагнення заговорити власним голосом, відчути і відбити ритм, музику нової епохи заслуговує всілякого схвалення, їхня філософська, естетично-поетична концепція світу виникає під переважними впливами життя, чим і визначається їхнє новаторське, а не епігонське становлення“.

Микола Шеремет: „Намагання писати не так, як інші, походить не від буйства сил і знань, а навпаки, від незрілості. Замість того, щоб некритично захвалювати перші вправи здібної поетичної молоді і бути байдужими до стилю писання, дуже годилось би нашій критиці вказати на приглушений ідейний тонус у віршах багатьох молодих, а то й явну безідей¬ність (цебто — відсутність комуністичної ідеології. — О.З.). Я вітаю молодих поетів за пошуки, за увагу до сучасних проблем, за те, що вони викликали реакцію і збудили спокійне, тихе плесо нашої поезії останніх років, примусили сперечатись, боротись за насущне сьогочасне слово, але я буду непримиренним до фокусів і трюкацтва, знущанням над образом, над логікою мислення... Письменник не повинен забувати про те, що твори його повинні бути насамперед ідейно насиченими“.

„Літературна газета“, редакційне: „На вірші молодих поетів, особливо поетів наймолодших, часто дивляться як на речі єдиного творчого потоку, твори гіперболічно-космічні. Насправді ж феєричний гіперболізм — тільки одна з ознак цієї поезії... Найбільше зближує між собою наймолодших дещо інше, а саме їхні шукання поезії високоінтелектуальної мислі, поезії активної вольової напруги, щедре засвоєння традицій вітчизняної і світової класики, в тому числі і деяких кращих здобутків сучасної західноєвропейської літератури“.

К. Волинський: „Невже все нове в житті, дух часу, духовний стан нашого сучасника найповніше зуміли передати молоді? Важко погодитися з цим... Молодь повинна частіше ставити перед собою питання: а чи зрозуміють її вірші люди, широкий читач? Тоді молоді поети, мабуть, не публікуватимуть таких речей, як приміром, вірш „Дерева“ (М. Вінграновський) чи „Українські коні над Парижем“ (І. Драч)“.

О. Підсуха: „В минулі роки виходило дуже багато перших поетичних книжок. Але навколо них не розгорталися суперечки. Там було все зрозуміло й просто. І такої великої, серйозної розмови, як сьогодні, виникнути не могло. Ходять чутки, начебто молоде покоління протиставляє себе старшим...“

І. Дзюба: „Смисл виступу молодих поетів — не тільки у верлібрі. В їхній поезії велику ролю відіграють ускладнені асоціяції. У молодих витончена фантазія, і поезія для них не популяризація силогізмів, а спосіб мислення.

Молоді поети — люди значної культури. Своєю культурністю вони завойовують читачів“.

Ось кілька рядків і думок про появу в Україні групи молодих поетів. Є їх багато більше, але годі їх всіх тут поміщувати. Серед цих думок є позитивна і негативна оцінка молодих поетів. Ми уважаємо, що заскоро робити будь-які прогнози. Але сам факт виходу на літературну арену групи нових, молодих і оригінальних поетів — треба розцінювати як позитивне явище.

Уважаємо, що це лише початок. Тому не хочемо говорити свого останнього слова про творчість молодих в Україні. До цих проблем напевно ще не раз повертатимемось.

* Стаття О. Зінкевича, опублікована у 1962 році в часописі „Смолоскип“. Передрук у газеті «Літературна Україна» № 8 (5296) від 26 лютого 2009 року.

Осип ЗІНКЕВИЧ

Наступ партії на молоду поезію в Україні

Сьогодні важко передбачити, якими шляхами піде розвиток молодої поезії в Україні. Можна вже тепер сумніватись, чи невеличке гроно молодих поетів зуміє встоятись на вершинах свого творчого духа, піднестись до ще вищих ступенів свого поетичного злету. Але як би воно не сталось, — 1961 рік залишить в українській літературі неабиякий слід, вкаже на силу і живучість української нації, непереможність її закутого духа і навіюватиме новим українським поколінням оптимізм і віру, що в найнесприятливіших обставинах ми ще в силі видати з себе творців непересічних масштабів, які можуть не лише дорівнювати, але й перевищувати творчість поетів інших народів світу.

Те, що сталось у літературній Україні в 1961 році, може нам нагадувати зараз небуденні роки українського ренесансу 1920-х років з палкими літературними диспутами, новими гаслами (чи можна забути „Геть від Москви!“ — Миколи Хвильового?), новими надіями і тою прометеївською силою, з якою пробуджувалась і дерзала Україна.

Скільки подібного і скільки паралелей можна навести між тодішнім і сучасним!

І як скоро це сталось. Гроно молодих поетів: Іван Драч, Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Віталій Коротич, ще не вспівши розгорнути своїх творчих крил, попали під удари партійної критики. Найдошкульнішою була поведінка. О. Підсухи, політрука в редакції київського „Дніпра“, який всіма силами старався вбити творчу наснагу в молодих поетів, відкидаючи їхні поезії, надіслані до редакції. Про це він говорив: „Будучи редактором журналу „Дніпро“, я колись одержував багато віршів від М .Вінграновського. З них ми нічого не друкували. Було помітно сильну образну стихію, але з її полону автор вирватися не міг...“ („Літ. газета“, ч. 91, 1961 р.).

Не друкували й інші журнали й газети творів молодих, якраз творів цієї невеличкої групи поетів. І треба було довгого змагу, щоб попасти на сторінки літературних видань. Характерним тут буде відмітити, що в Києві була постала паніка серед партійних керівників від літератури: вони прямо не знали, що робити з цією групою молодих поетів, де, як і чи взагалі друкувати їхні твори... Промовистим фактом існуючого стану в Україні були виступи в справі молодих на останньому з’їзді СПУ, де говорилось, що твори молодих передавали одні одним і не знали, що робити дальше!..

З дальших голосів можна дійти до висновку, що супроти молодих застосовано своєрідну тактику до зломання їхнього хребта, приборкання і переключення зі справжньої, мистецької — на творчість соцреалістичну.

З одної сторони, молодих упревільовано: Є. Гуцало та І. Драч працюють у редакції газети „Літературна Україна“, а М. Вінграновський у кіностудії ім. О. Довженка як артист і сценарист. З другої сторони — на них посипалась нагінка, їхня поява викликала „не лише гомони хвали, — як писав С. Крижанівський, — а й крики хули...“

Любомир Дмитерко, який став речником органу СПУ „Літературна Україна“, в першому числі цієї газети з повищою, новою назвою, з почуттям жалю писав про молодих: „Літературна газета“ надала цілі сторінки кільком, загалом здібним поетам. Це дуже добре. Гірше, коли поряд зі справді цікавими, талановитими (які йшли по партійній лінії — О.З.) речами траплялися в публікаціях нашої газети деякі незрілі ще вірші Ів. Драча і М. Вінграновського або ж безпорадні, претензійні новелетки, на зразок етюда Ю. Коваля“ („Літ. Україна“, ч. 14, 16 лютого 1962 р.). Не мало попалось у статті Л. Дмитерка і молодим, надійним критикам І. Дзюбі і Є. Сверстюкові, які, мовлян; проповідують „абстрактний психологізм“ у літературі, більше значення приділяють „психологічним творам“, ніж „художній ідеалізації“, і які... вже мають цілу плеяду послідовників! Л. Дмитерко запитує „Чи не ота це (психологічна література), що догниває в закапелках капіталістичного Заходу?“, закидаючи їм наслідування фройдистсько-джойсівського психологізму та негування „досвіду передової російської й української революційної (цебто комуністичної. — О.З.) літератури“. На запит, що ці два критики приймають з сучасної радянської літератури без застережень і розумом, і серцем, Іван Дзюба відповів, що твір Бориса Антоненка-Давидовича „За ширмою“. (Б. Антоненко-Давидович, довголітній в’язень большевицьких тюрем і концентраційних таборів, був в останніх роках реабілітований і дістав право повернутись в Україну і знову друкуватись – О.З.) відповів: „Одно лише можна сказати з певністю: ні взірцем, ні еталоном для сучасної української прози похмурий твір Б. Антоненка-Давидовича бути не може... нам треба, — говорив дальше Дмитерко, – творів, „осяяних величними ідеями епохи“ (комунізму)“.

І це ясно. Дмитеркові треба було на самому початку розправитись не лише з молодими поетами і прозаїками, а також і з критиками. Вишукувати таке, про що молоді критики може й не думали, причепити їм новий ярлик, цим разом не націоналістичний, а „фройдистсько-джойсівський“.

Незважаючи на різні закиди, ці молоді творці стали зараз найпопулярнішими людьми в Україні! Громадськість заговорила, захвилювала. Після їхнього виступу київська „Літературна газета“ одержала стільки відгуків, скільки вона не знала за цілу історію свого існування. Коли до редакції в 1946 р. наспіло всього 400 листів, а в 1956 — 3.069, то в 1961 р. — аж 9.635! Це рекорд¬не число є однією з ознак, що народ ще думає, живе, сприймає і реагує.

Характерною подією наступу партії на молодих поетів був останній XIX з’їзд комсомолу України, на якому справі молодої літератури було присвячено багато уваги. З доповіддю виступав Дмитро Павличко, який мав би виконувати ролю політрука серед молодих. Похваливши молодих „для годиться“, він вискочив з цілою зливою закидів. Для доброго старту йому послужив польський поет Юліян Тувім, якого Павличко цитував і рекомендував молодим за приклад: „Я поет, — мав би говорити Тувім, — а не політик, але політика є функцією мого серця“. Правильно? Правильно! А Павличко на це: „Деяка неувага до політики (серед молодих), це значить до боротьби, що точиться споконвіку між двома світами, викликає сумне хвилювання. Кров Кірова, кров Галана, кров Лумумби повинна стукати в наші поетичні серця...“А чи стукає ця кров до сердець молодих поетів? Замість відповіді, даймо слово цьому ж Павличкові: „Чи пройшли ці люди духовну школу комсомолу? Вони прекрасні. Але чи можна їх назвати вихованцями комсомолу? Можна, якщо брати до уваги, що вони більш-менш регулярно сплачували комсомольські членські внески… Ні, нема серед них комсомольських поетів, — розпачає Павличко, — для яких комсомольська тема була б вище і дорожче всього... Молоді митці рідкісні гості в ЦК комсомолу...“ Чи треба більше? Ясно, ані комсомол, ані партія не були і дальше не залишаються стимулом і натхненням для молодих.

Чи вдасться зламати молодих поетів комуністичній партії? В цьому напрямку зроблено черговий крок: 20 березня у Спілці Письменників України створено Комсомольську організацію. В заплату за своє членство в СПУ, членами цієї секції мусіли стати: Іван Драч, Микола Вінграновський, Микола Сингаївський, Роберт Третьяков, Петро Скунць (він наймолодший, народився в 1942 р., закарпатець), Володимир Дрозд, Євген Гуцало і Віталій Коротич. Вісімка наймолодших.

Чи встояться вони? Яка доля їх чекає? Хвильового — чи Корнійчука? Косинки, Фальківського і цілої плеяди інших — чи Тичини, Сосюри і Рильського?

„Смолоскип“, травень – червень, 1962 р.; передрук: „Літературна Україна“, № 14 (5302). – 2009. – 9 квітня.

Осип ЗІНКЕВИЧ

Розгром молодої літератури в Україні

Сталось те, чого можна було очікувати: прийшов розгром молодої літератури в Україні. Короткотривале відродження молодого творчого слова опинилось знову на замку.

Було у нас відродження („культурний ренесанс“) у 20-х роках. Тоді на літературну арену вийшли молоді митці, яким також було всього понад двадцять років. Тоді сколихнули вони Україною. Творились різні літературні гуртки різних напрямків, кидались кличі, відбувались літературні диспути в університетських авдиторіях.

Сьогодні той, також короткотривалий період, називаємо — розстріляне відродження. Його творці були знищені кривавим окупантом. Залишились ті, які ціну життя окупили писанням од на похвалу панівного режиму.

Події минулого повторилися ще раз: при тому самому режимі, в майже аналогічних умовах. В літературу підсовєтської України прийшов 1960 р., після довгої неґації, гурт молодих поетів. Поетів, які розмахом свого слова сколихнули не лише Україну, а й розбили її заковані кордони і продістались поза неї.

1961-62 роки були роками великих диспутів навколо молодої творчості. Роки змагу двох світів, молодого, життєрадісного, бадьорого і в першу чергу нового, зі світом старим, відсталим, просякнутим догматизмом, пристосуванством, позначеним безхребетністю, змагом за втримання на поверхні життя за всяку ціну.

І так прийшов 1963 рік. Рік, про який колись писатиме історик української літератури як про рік, в якому розгромлено молоду українську літературу. Для нас цей період назавжди залишиться розгромленим відродженням. Як ще один доказ, що творець (не важливий його вік!) зможе відчути насолоду вільної творчости лише, і лише у вільній країні. І доки натхненником для творців має бути партія чи „вождь“ — доти не мислима є вільна творчість, доти слово буде на замку, а тріюмфуватиме халтура, а в „почестях“ буде обездушевлена каста одописців.

Так прийшов розгром

Кожний, хто хоч трохи цікавиться совєтською комуністичною системою, міг передбачати, що скоріше чи пізніше розгром молодої творчості мусить настати. І це саме тому, що цілі і далекосягла мета російських комуністів не змінились. Змінилась лише тактика, яка стала обманнішою, підступнішою.

Заяви Хрущова та Ільїчова, що не може бути жодного співіснування між ідеологіями — большевицькою і західною — були першим сигналом до погрому. У розумінні комуністичних керівників СРСР всяка творчість мусить мати політичне забарвлення і мусить служити одній цілі — большевицькій домінації світу у всіх його проявах. Коли молоді творці, які увійшли в літературу і мистецтво, кинули клич новаторства і почали його практично застосовувати, відполітизовуючи свою творчість і змагаючи до осягнення і удосконалення своїх мистецьких вартостей, — тоді почався розгром.

Розгром попередили ще сигнали, що саме ця молода література здобуває великі, небувалі дотепер симпатії і захоплення серед населення і зокрема серед молоді. Влаштовувані вечори молодої поезії притягали юрби цікавих слухачів. Молодих поетів з захопленням зустрічали. Один з них го¬ворив М. Чабанівському: „Знаєте, була така овація... Мене майже на руках носили...“ („Л.У.“, ч. 3, 1963).

Про такі вечори поезії редактор харківського „Прапора“ Ю. Махненко писав: „Та ось у міському лекторії на майдані Тевелєва спробували організувати вечір поезії. Один, потім другий. Ніхто з виступаючих не мав і на крихітку так званої скандальної слави. А перед входом стояла юрба. Найметкіші парочки чатували аж на розі попід відомим яковлевським годинником, питаючи у перехожих зайвого квитка“ („Прапор“, ч. 1, 1963).

Річ ясна, такого ще не було. Так як у Харкові — відбувалися такі вечорі і в інших містах України з виступами Л. Костенко, М. Вінграновського, І. Драча, В. Коротича і багатьох інших.

Коли київські журнали з більшою обережністю ставились до творчості молодих, то провінційні перебрали ініціативу, і на їх сторінках усе більше і більше почало появлятись нових творів. Харківський „Прапор“ засипали новими творами, і у відповідь на це у своєму листі до читачів Ю. Махненко писав: „Впевнений, що такий рясний урожай у свою чергу з’явився на реальну життьову потребу, настійну вимогу читача“.

Ці рядки він писав ще в жовтні до січневого числа журналу, яке пролежало повних чотири місяці на руках цензорів (від 20 жовтня 1962 р. аж до 24 січня 1963 р.). Кінець-кінцем число з великим запізненням видрукувано тиражем 7.800 примірників, але рівночасно воно стало базою, претекстом до повного розгрому молодих поетів. Після його появи — воно миттю розійшлось і вже наступне, лютневе число появилося з тиражем 8.000 примірників, але воно вже було інше — молоді імена зникали зі сторінок літературних видань України, а якщо якісь і появлялись, то або випадково там попадали, або нагадували відомі поезії сталінських часів.

Після відвідин Хрущовим мистецької виставки в Москві і після виступу Ільїчова (26 грудня м.р.), як в Україні так і в інших республіках СРСР почалась нагінка на молодих творців. На самому початку зайняв слово до цих проблем М. Рильський („Вечірній Київ“, 26 січня, 1963). Він тоді писав: „Річ у тому, що абстракціонізм та формалізм загалом у різних його виявах — це вже не стиль, не манера, не почерк, а світогляд, ідеологія. А „мирного співіснування“ різних ідеологій у нашій країні, де будується комунізм, не може бути“. Давши цілий виклад про мистецтво, не називаючи нікого з молодих поіменно (у 1920-х роках Рильський також був молодий! І за цю свою молодість поет тяжко покутував), він пише: „Було б дуже прикро, коли б у нас почали робити з Московської зустрічі та з відгуків на неї в пресі швидкі, „скоропалительные“ „організаційні“ висновки: наприклад, коли б керівники наших консерваторій чи художніх інститутів почали „відчисляти“ (чистка? — О.З., — мабуть такі випадки мали місце) із рядів студентства молодих людей, які в захопленні шукання роблять на їх, керівників, думку хибні кроки. В таких випадках керівникам учбових установ значно корисніше оглянутися на свій попередній педагогічний шлях і помислити над питанням: „І як воно зробилося так?“ Ну і, звісно, пильніше приглянутись до тих молодих „інакомислящих“... Так само й наші редакції та видавництва якнайменше повинні керуватись принципом підозри до всього незвиклого, несподіваного у молодих письменників, до всього, що не входить у наперед визначені рамки літературного доброго тону...“

Погрози і залякування

Але не всі, навіть свої земляки, послухали цієї доброї поради старого українського ветерана-поета. Не треба було довго чекати, щоб зі сторінок підсовєтських українських видань посипались громи на молодих поетів. Серед цих виступів треба відмітити виступ і П. Тичини („Л.У.“, ч. 23, 1963), який хоч не наводив прізвищ, але вже грозив. До таких погроз долучилась і редакція „Літературної України“ (коли гол. редактором став Д. Цмокаленко), яка писала: „Зараз верховоди імперіалістичного світу всіма засобами намагаються посилювати ідеологічну диверсію, зокрема їм би хотілося посварити покоління радянських людей. Тому заслуговують найсуворішого осуду спроби окремих представників творчої інтелігенції грати в „незалежність“ від суспільства, нехтувати здоровими смаками народу. Викликає занепокоєння, що твори деяких наших молодих поетів охоче передруковує реакційна еміграційна преса. Це є доказом ідейної хиткости та незрілости молодих авторів, доказом хибної позиції редакцій деяких наших періодичних видань. З цього погляду заслуговує осуду січнева книжка журналу „Прапор“, в якій під високим девізом „Живемо в сім’ї великій“ знайшли місце ідейно хибні поезії І. Драча, Є. Летюка, В. Коротича та деяких інших молодих літераторів. Старих і молодих одинаків, що надто вже зарвалися, наш здоровий, могутній, багатонаціональний колектив радянських письменників застерігає: одумайтесь, поки не пізно. Не ганьбіть себе остаточно: радянський народ терпеливий, але всьому є край!“ („Л.У.“, з 19 березня 1963).

Тут уже було сказано ясно і недвозначно — ясніше сказати і не можна: коли молоді не покаються, коли не стануть безвольними одописцями — тоді їх чекає поневіряння, а може й ліквідація, як це сталось аналогічно в 30-х роках. Рівночасно опубліковано заяви „вірности“ соціялістичному реалізмові і осудження „абстракціонізму“ і „формалізму“ цілого ряду письменників старішого і середнього покоління, а серед них знаходимо ім’я довгі роки знаного і переслідуваного та запротореного в концентраційні табори, — Володимира Гжицького (автора відомого „Чорного озера“).

Атмосфера безцеремонної нагінки завершилась 8 квітня, коли відбулась т.зв. „нарада активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України“, яка стала завершенням розгрому. На нараді виступали представники насамперед середнього покоління, таланти якого розквітали в сталінських часах. На нараді були різні виступи, але всі вони були в дусі Миколи Шеремети, який ще в 1961 році був речником сталінського наставлення до появи в українській літературі молодих поетів.

З усіх виступів відмітимо окремо виступ Олеся Гончара, який всім молодим дав за приклад, як пересторогу, і до докладних роздумів постать Олекси Близька. Він говорив: „Молоді наші поети щоразу підкреслюють, що вони люблять радянську поезію 20-х років. Я теж її люблю... Двадцять шість років було поетові Олексі Влизькові, коли він писав свою „Дев’яту симфонію“. Юнак цей був фізично глухий... Молодим було його оклеветано, розстріляно... Влизько теж ровесник нашим молодим поетам, і хочеться, щоб вони ще раз відчули, як бурхає в його поезії бадьора сила молодості, оптимізм, незборима віра в свій народ... Закликаючи наших молодих літераторів до ідейної чіткості і ясності у творчій роботі, застерігаючи їх від захоплення формалістичними експериментами, ми в той же час не втрачаємо віри в нашу творчу молодь, якій є зараз над чим серйозно й серйозно подумати“ („Л.У.“, ч. 29, 1963).

Приклад долі О. Влизька дійсно дуже характерний. Бо ж чи в 20-х хвилюючих роках думав Влизько, Косинка, Фальківський, Шкурупій, що вони будуть розстріляні? Чи думав Рильський і Сосюра, що їх влада посадить в дім для божевільних? Чи думав Хвильовий, що йому доведеться кінчати самогубством?

Гончар, мабуть, свідомо поставив перед очі молодих величний образ 26-річного Влизька і ще до того додав: вам зараз є „над чим серйозно й серйозно подумати“.

І, напевно, самі молоді ставлять перед собою питання: кудою іти? (А Драч ще кілька років тому ставив собі питання: „Навіщо я? Куди моя дорога?“). На це питання, напевно, нелегко буде знайти відповідь молодим творцям, які повірили в зміни, які були дозволені режимом, тільки на те, щоб виявити невмирущий дух народу і ще раз, черговий раз, нанести йому брутальних ударів.

„Смолоскип“, липень – серпень, 1963 р.; передрук: „Літературна Україна“, № 14 (5302). – 2009. – 9 квітня.

Рекомендувати цей матеріал