Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

АДАМЕНКО Микола

14.02.2016 | Доценко Ростислав
Ростислав Доценко

Микола Адаменко, що з Волощукового гурту чи то гарту

Ґрунтовне дослідження Івана Малюти «Прозваний зеком», опубліковане недавно в «Молоді України», не тільки привернуло увагу до непересічної особистості Грицька Волощука, цієї занапащеної тоталітарний режимом душі, а й мимоволі нагадало, як багато ще нерозкритих і нерозгаданих драматичних таємниць приховує окрадена наша минувшина. Та ж ота остання хвиля сталінського терору на зламі 1952-53 років в Україні, конкретніше — в Київському університеті — про неї і досі, здається, немає ні поважних, ані бодай пробних узагальнюючих робіт. Але ж тоді в самому лиш Києві засудили кілька молодіжних груп, у т. ч. і з фезеушників (учнів фабрично-заводських училищ), які самотужки пробивались до національної свідомості, єдналися в гурти, розповсюджували листівки… Та й в університеті не обмежилося тільки трійцею третьокурсників-філологів — були ще й «поодинчі» потерпілі на різних факультетах.

Це Іван Коваль, засуджений на кілька років таборів; Микола Куделя, випроваджений «добровільно» на лісоповал у Комі; згаданий у Малюти Василь Новосвітній, якого з третього курсу забрали в армію; Степан Музиченько, який поплатився лише кількома місяцями праці в геологічній чи археологічні експедиції, — були й інші. По різному склалася їхня подальша доля: Коваль опісля працював газетярем у Києві, його не стало років п’ять тому; Новосвітній, відбувши армійську службу, закінчив Московський університет, багато років був редактором райгазети в Богуславі; Куделя після робітничої «перековки» поновився в КДУ, далі вчителював, але потім, не витримавши переживань за наговорену зайвину в ролі свідка по справі Волощука й компанії, наклав на себе руки, хоча ледве чи гіршим чимось, наскільки пам’ятається, вирізнялися ті показання. Тоді загал допитуваних так дружно насвідчив крамольної всячини аж до відкриття неіснуючих в природі творів різних заборонених авторів, що це сприймалося навіть з гумором, нехай і чорним. Але до вершини «об’єктивності» піднеслася одна залучена в ролі експерта викладачка, котра назву зошита «Слава України» (з позитивними відгуками представників різних країн про українську культуру) прочитала як гасло ОУН «Слава Україні!» і відповідно оцінила світогляд власника зошита, а у грецькому орнаменті, яким був оздоблений інший зошит, вправно вирізнила схрещені під прямим кутом лінії і побачила в них свастику — теж з належними ідеологічними висновками.

За який місяць після цієї експертизи ця філологиня була прийнята до лав КПРС і згодом дослужилася до докторського звання. Інші тогочасні погромницькі праведники, що дожили до краху більшовицької імперії, належним чином розвернулися на 180º і не менш ревно стали проповідувати національну ідею і обстоювати самостійність України, як і годиться хронічним правофланговим.

Ну, а Грицько Волощук, наживши у спадщину від голодних 40–50-х років виразку шлунку (коли цілі тижні, бувало, харчувалися ліверними пиріжками по 5 коп., запиваючи їх газованою водою), достроково відбув «за обрій», забравши з собою нереалізовані задатки і митця, і філолога, і громадського діяча, але найпаче — запеклого нетерпимця до всілякої духовної пригнутості й оспалості.

Тепер саме доречно буде згадати Грицькового подільника Миколу Адаменка (доречно, оскільки він оце в грудні відзначив своє сімдесятиріччя в рідній Сосниці, на батьківщині Олександра Довженка). Микола відрізнявся від Грицька більшою стриманістю характеру та ще поетичним хистом, — хоч не менш спрагло продирався крізь цензурні загати до історичної правди. Грицькові Волощуку з передарештної доби, зосібна епізодові з карикатурою на Сталіна, що потім фігурувала у справі, Адаменко присвятив кілька строф у автобіографічній поемі «Знак доби» (1993):

Гриць Волощук був майстер хвацький

І мав у серці дух козацький.

Бере у руку олівця

Й малює Сталіна-отця.

Торкнувсь паперу олівець —

Напівсвиня, напівотець.

«Уга-ха-ха! Оце так штука!

Мов натуральні вуса й руки!

Лиш заміть усмішки — гримаса,

Замість обличчя — купа м’яса,

В очах лиш похіть, а не міць.

А все бо схожий. Ну і Гриць!

Стукач не спить, стукач пильнує,

Уже в конспектах хазяйнує.

Ага! Ось аркуш цей! Прекрасно!

Начальнику все буде ясно.

Це вже не слово, це живий,

Як кажуть, доказ речовий.

Після вироку Микола, як і Гриць, опинився на уральських лісоповалах, відбувши там також лише три роки. Посткультівська благенька відлига дозволила йому повернутися в рідні краї, де він працював якийсь час чорноробом, а тоді поновився заочно в КДУ. Згодом Адаменко був на вчительській роботі — ясна річ, під недремним наглядом, — аж до пенсії, зрідка друкуючись як поет, хоч віршував ще з юності. На першу поетичну збірку «Повінь» — та й то перевиту вимушеними офіціозними фразесами — йому дозволили спромогтись щойно в 1985 році, потім були вже вільніші збірки «Цвіт на морозі» та «Прагнення неба» — самі назви їхні промовисті. Решта віршованого його доробку існує переважно в машинописі, як і збірка «Ґроно».

Поезія Миколи Адаменка — це залюбленість у живлющу природу, це біль щиро патріотичної душі, це щемні розважання над українським бездоллям в невільничі епохи й незарадністю нас усіх у незалежницькі ніби дні (коли так багато навкіл вчорашньо-думних і затято бездумних), це заклик до духовного протистояння прозаїчній буденності в ім’я омріяного й таки вибореного просвітлого майбуття України.

Поза тим Микола Адаменко ще й прозаїк: 2002 року в Чернігові вийшла окремим виданням перша частина його трилогії «Закон-тайга», побудованої на біографічних мотивах, разом з добіркою оповідань, — а також невтомний публіцист, критик, популяризатор наукових знань, історик Сосниччини і просто громадський діяч і добра сіяч.

За публікацією в газеті «Молодь України» № 8 (18271) від 24.01.2002.

Рекомендувати цей матеріал