Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ГЕРОЇ НАРОДЖУЮТЬСЯ НА МОГИЛАХ ГЕРОЇВ

16.11.2013 | ШОВКОШИТНИЙ Володимир про Василя Стуса | З однойменної книжки. – Вид-во «Український пріоритет». – 2012.
Володимир ШОВКОШИТНИЙ

ГЕРОЇ НАРОДЖУЮТЬСЯ НА МОГИЛАХ ГЕРОЇВ

Василь СТУС: Поет і Громадянин. Книга спогадів та роздумів / Упоряд. В. Овсієнко. – К.: ТОВ «Видавництво „Кліо”», – 2013. – С. 623 – 642.

З однойменної книжки. – Вид-во «Український пріоритет». – 2012.

Ще з юності помітив, що в моєму житті нічого не трапляється випадково. Стаються події, до яких визрів душею, до яких ішов увесь свій попередній шлях. Так було й цього разу. За кілька днів після повернення з Московського літературного інституту друзі запропонували мені стати директором і співавтором сценарію картини про закатованого у пермських таборах поета і дисидента Василя Стуса. Більше на той час я про Стуса не знав, а тому перше, що зробив, – це взяв у його двадцятилітнього сина Дмитра закордонне видання поетової книжки з філософською назвою «Палімпсести». Вразила вже сама назва, адже палімпсест – це старовинний рукопис, зазвичай пергаментний, з якого стерто попередній текст і написано новий. Здається, вже в назві поет пророкує своє пришестя, своє повернення в Україну, в українську поезію, в українську літературу, в український космос, повернення попри всю попередню брехню, попри всі заборони, повернення із небуття ГУЛАГівських катівень… Явлення світу справжнього Стуса, нового тексту поверх колишнього намулу.

Вразив епіграф: «Благословляю твою сваволю, дорого долі, дорого болю!» Він свідомо ступив на цю хресну путь. Він спокутував гріхи свого народу. Вразили перші ж вірші. Вразила мова. Вразило мерехтіння образів, пульсування зникань і народжень почуттів, рухомість духу! Я ніби провалився у Всесвіт Стусової поезії, в долю і в недолю визначного Українця.

24 серпня 1989 року я вже прилетів до Пермі. Як директор фільму з робочою назвою «Василь Стус. Тернова дорога» мав організувати перепоховання тлінних останків Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого і, звісно, забезпечити роботу знімальної групи. Маючи досвід створення свого першого фільму, я ще в літаку склав приблизний перелік питань, що потребували вирішення, та план їх виконання. На перший погляд, підстав для хвилювання не було. Адже на руках у мене була офіційна відповідь Дмитру Стусу, сину поета, від керівника багатогалузевого виробничого об’єднання житлово-комунального господарства (БВО ЖКГ) Чусовського міськвиконкому Пермської області В. В. Казанцева: «На Вашу заяву БВО ЖКГ повідомляє, що перепоховання гр. Стуса В. С. дозволено. Перевезення останків здійснювати в цинковій труні. Необхідні документи на експлуатацію (саме так і написали, бісові діти, замість «на ексґумацію») і перевезення останків Вам будуть видані по приїзді до м. Чусового. 15 червня 1989 р.» Написано, звичайно, російською, але я прочитав би і китайськими ієрогліфами, аби лишень здійснити цю святу справу! Такі ж точно дозволи, надіслані сину Олекси Тихого Володимиру й матері Юрія Литвина, також були нині у мене. Були у мене й відповідні накази по Київському спецкомбінату підприємства комунально-побутового обслуговування № 38 від 6 травня та № 41 від 19 травня про перепоховання В. Стуса та Ю. Литвина на Лісовому кладовищі. Такий самий наказ був і щодо перепоховання О. Тихого.

Отже, формальний бік справи було дотримано й залишалося забезпечити акцію організаційно. А ця робота для мене не мала жодних таємниць, оскільки мав я в ній чималий досвід. Передусім замовив для кіногрупи готель у Пермі й білети на Чусовий. Досить легко домовився з директором Пермського аеропорту про порядок та умови транспортування (щоправда, довелося розповісти цьому совісному й професійному службовцеві про дисидентський рух і навіть прочитати п’ять своїх перекладів віршів Стуса російською мовою). Директор аеропорту запевнив, що забезпечить режим найбільшого сприяння, дав номер свого прямого телефону, а на прощання сказав мені з почуттям якоїсь власної провини: «Ніколи не думав, що за вірші, хай навіть такі чудові, у нас можуть засудити, та ще й на такий термін». Я вдячно потис міцну руку тов. Соколова й подумав, що чесні люди, вочевидь, є повсюди.

Зустрівшись цього ж дня зі своїм однокашником по Літературному інституту місцевим журналістом Володимиром Пірожніковим і власним кореспондентом популярної «Комсомольской правды» й колегою-поетом Юрієм Бєліковим, заручився ще й їхньою підтримкою, давши їм інтерв’ю стосовно запланованої ексґумації. Наступного дня я прибув до Чусового, натхненний першим успіхом у Пермі та вже вкотре перечитаною книгою Стуса «Палімпсести». Ентузіазм мій, щоправда, зазнав серйозного удару, щойно я вийшов на перон Чусовського вокзалу, оскільки місцева температура +2 ніяк не відповідала моєму київському вбранню – батник з рукавами до ліктів і жилет геть без рукавів. Довелося терпіти синюшність власного обличчя і, в повному розумінні цього слова, відморожуватись, оскільки на тлі місцевих куфайок, курток і демісезонних пальт я в цьому прикиді мав досить чудернацький вигляд.

Місцевий готель зустрів якщо не теплом, то принаймні затишком, вареними яйцями й морською капустою в буфеті, а найголовніше — справжньою душевністю літньої вже пишнотілої й веселої директорки Лідії Іванівни Алексєєвої. Прочувши про приїзд справжньої знімальної групи з далекого Києва, вона заясніла в найщирішій усмішці всім обширом свого вилицюватого обличчя, від того мені здалося, що в її кабінеті зійшло нетутешнє тепле сонце. Хоч «сонечко» і поскаржилося на очевидний дефіцит місць у готелі, та все ж виконало всі мої прохання щодо кількості й класу номерів! Я був на сьомому небі від радості й уже точно знав, кому саме мають привезти «Київський торт» мої друзі.

Однак увечері під час телефонної розмови з режисером Чернілевським стало зрозумілим, що цього разу ексґумації не відбудеться, оскільки з Чусового надійшла заборона – нібито у зв’язку зі складною епідеміологічною ситуацією. Я запевнив Стаса, з яким устиг заприятелювати, що жодних обмежень ані в торгівлі, ані в роботі освітніх закладів і закладів громадського харчування, перебоїв із транспортом у Чусовому немає, що погода вже нижче нуля, а це сприяє ексґумації. Попросив захопити й мені якусь куртку, щоб Україна нагло не втратила ще одного вірного сина… Порадившись, вирішили «зробити крила» тупій забороні на ексґумацію – відзняти документальне спростування арґументації санепідемстанції, яка, річ ясна, діяла таким чином не зі своєї волі. Досі мої наполегливі спроби змусити керівництво санепідемстанції змінити своє рішення через його повну абсурдність наштовхувалися на холодний мур страху перед кимось невидимим і невблаганним.

27 серпня я зустрівся з редактором місцевої газети «Чусовской рабочий» – симпатичним русявим худорлявим чоловіком, трохи схожим на неформала, але той відрекомендувався чітко: «Олександр Михальов! Так мене всі називають!» Він познайомив мене з колективом, який очолював. Проговорили близько трьох годин – про перебудову, гласність, дисидентів, поезію, про Стуса, Тихого й Литвина, про речі сутнісні і світоглядні. Редакція радо підтримала нас у головній меті – перепохованні героїв.

Кіногрупу я зустрів у Пермі 28 серпня, вдягнув привезену Чернілевським куртку і, зігрівшись, повірив, що навіть тут можна вижити. Вже з наступного дня і включно до 1 вересня ми знімали колишній заклад ВС–389/36-1 для особливо небезпечних державних злочинців-рецидивістів, де померли Юрій Литвин і Василь Стус. Олекса Тихий, доведений тут до загибелі, помер у шпиталі в Пермі, де й був похований на Північному кладовищі. (Литвин помер у лікарні в Чусовому. – Упряд.)

З кіногрупою прилетів і Василь Овсієнко – колишній в’язень цієї катівні, який відбував тут свою молодість разом із Михайлом Горинем, Левком Лук’яненком, Олесем Бердником, московським письменником-монархістом Леонідом Бородіним… Дізнався, що Овсієнко став чи не найповнішою бібліотекою Василя Стуса – хранителем його поезії, причому цих віршів не можна було ні спалити, ані порвати, їх не можна було знищити, не знищивши самого Хранителя. Овсієнко пам’ятав безліч Стусових поезій, повторював їх, аби не забути, і декламував їх нам, супроводжуючи свою оповідь про цю совітську катівню. Всіх присутніх на зйомці вразив епізод, коли він, розповідаючи, як саме отримував поезії від Стуса, й показуючи на телекамеру так звані нички, знайшов у одній із них (дірці в фундаменті) клаптик паперу зі ще невідомим перекладом Стуса з Кіплінґового «If» («Якщо»)!

Цей ще молодий, але вже сивий чоловік водив знімальну групу з камери в камеру і ніби знову проживав ті 13 страшних років свого каторжанства! Загалом же його було засуджено до 22 років ув’язнення. Отож я тяжко переймався, щоб тільки витримало Василеве серце, думав, що увечері обов’язково куплю валідол і нітрогліцерин. Овсієнко показував тюремні камери («…Весь обшир мій – чотири на чотири») і розповідав, що таке нари і як їх опускають тільки на ніч, щоб, не дай Боже, зек не надумав прилягти до відбою; що таке «баян» – спеціальні жалюзі потойбіч віконного шкла, через які можна побачити лише смужку неба («…І крешуть кола сизі голуби»), де хто сидів, де хто помер. «Василь Стус помер у ніч на 4 вересня 1985 року в карцерній камері № 3 під час голодовки на знак протесту проти брехливого доносу наглядача Руденка, за яким його й посадили до карцеру, – тихо розповідав, ніби читав лекцію з історії, Овсієнко. – Йдучи до карцеру, Стус твердо сказав Бородіну: «Я оголошую голодовку – до кінця».

Він дотримав слова. «Ішемічна хвороба серця, інфаркт міокарда» – так записано у свідоцтві про смерть ІІІ БК № 462963 від 17 жовтня 1985 року.

«Лише сорок сім років, – подумав я. – Точно, як і Шевченко, – піймав себе на думці, що такий збіг у долі двох великих поетів України не може бути випадковим, обидва померли на чужині, і терміни заслання… А перепоховання Стуса в Україні — ще один факт такого збігу. І, напевне, це перепоховання викличе таку ж хвилю національного піднесення, як перепоховання Шевченка у травні 1861 року! Дай нам, Боже, сили і віри!» Чи то подумав, чи то помолився тоді, але в моєму серці вже міцно застрягло відчуття, що Стус – то наступне втілення Шевченка.

Юрій Литвин помер 5 вересня 1984 року в результаті «проникаючого різаного поранення черевної порожнини з пошкодженням тонкого кишківника» в лікарні міста Чусового. Помер у 49 років, 21 з яких провів у радянських тюрмах. Загалом же був засуджений на 41 рік. Бо – Українець. Як і Стус, як і Тихий, як і Валерій Марченко, як і сотні відомих, як і мільйони безіменних синів України.

Литвина і Стуса поховали в селі Копальному. На могилі Литвина вбили кілок з бляшаною табличкою, на якій цвяхом вибито 7, а на могилі Стуса – з цифрою 9.

Поки всі вільні від зйомки впорядковували могили, кінооператор Богдан Підгірний та відеооператор Валерій Павлов знімали цю акцію. Я зауважив, як Валерій змахнув мимовільну сльозу, коли на розчищених могилах запалили виставлені хрестами свічки й у мерехтінні їхніх вогників ожили червоні і чорні кольори на рушниках, які пов’язали українці на могилах мучнів. У мене й самого стислося серце, і я пообіцяв собі, що ми обов’язково повернемося, обов’язково перепоховаємо своїх героїв у рідну землю. Адже герої народжуються на могилах героїв, а країна без героїв ніколи не стане державою!

Дорогою до готелю я записав у своєму записнику:

«Пам’яті Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого

Без страху дивиться у Всесвіт

Очима правди немовля,

А десь свинцями квітнуть весни

Й від болю в’юниться земля.

А десь розп’яті на хрестах

Брехні і заздрості людської

Поети сплять в німім покої

З убитим словом на вустах.

Ані хреста, ані могили

Над вбогим прихистком нема!

Вже вмерла і сама тюрма…

За що ж ви голови схилили?

За слово правди, за людей.

Через людей несамовитих –

Продажних лицарів ідей,

Що вчили нас в неправді жити.

…Земля уральська не пухка –

Їм душі муляє перина.

Лівіше серця – Україна!

І манить їх її рука:

– Додому, козаки, додому!

Збирай, вдово, своїх сиріт!

Співай пісень, козацький рід,

Дай жити слову молодому!

Увесь час зйомок я займався тим, чим і мав займатися директор картини, – забезпечував процес, але весь час ловив себе на бажанні щось підказати режисерові-початківцю, адже на відміну від нього вже мав за плечима досвід роботи над великим двогодинним фільмом. Проте я добре розумів, що автором картини є саме режисер, і саме його енергією, його нервом і духом має бути народжена картина, щоб наповнитися таїною, магічним магнетизмом, бо тільки тоді вона стане актом творчості, фактом мистецтва. Отож лише іноді я дозволяв собі запитати Стаса, що той думає про такий чи такий епізод. Деякі з пропозицій режисер використовував – ну то й слава Богу.

Годі й говорити, що жодних епідемій у Чусовому виявити так і не вдалося. Українці зняли на відеоплівку роботу ринків, магазинів, шкіл, опитали мешканців – ніхто ні гу-гу, ані тобі гонконгського грипу, ані дизентерії, ні навіть сибірської виразки.

– Це у вас чума триває, – констатував Василь Овсієнко. – Антиукраїнська чума.

Через кілька днів, виступаючи на перших зборах Народного Руху України, депутат-українець польського Сейму пан Мокрий пророкував, ніби світ тільки тоді повірить, що Україна постане як незалежна держава, коли тіло Стуса буде повернуто в рідну землю. Наш земляк, без особливої надії, мріяв про те, щоб це відбулося бодай через кілька років.

Сидячи в першому ряду зали Будинку культури рідного Політехнічного інституту, записуючи виступи делегатів і гостей форуму, я дав собі слово здійснити це перепоховання ще поточного року. Бо вже знав, що треба робити і як це зробити. Перша серпнева спроба не була достатньо підготовленою, оскільки тоді керівництво всією акцією, а не лише творчою її частиною взяв на себе режисер фільму, славний поет і славний чоловік Станіслав Чернілевський, який фізично не міг охопити всього огрому проблем. Та й політичне керівництво ні в метрополії (в Москві), ані, тим більше, в колонії (в Києві) ще не визначилося, що ж з усім тим робити.

«Тепер, – думав я, – усі помилки враховані, треба лише терпіння й наполегливість. Ну й не припуститися нових помилок».

Я вирішив, що оскільки імперська Москва стала причиною недолі й смерті українських дисидентів, зокрема цих трьох, яких з їхніми рідними й друзями намагаюся нині перепоховати в Україні, то сам Бог велів використати й московські руки для проведення цієї акції. Отож зателефонував знайомим і друзям у творчі спілки СРСР, до яких сам мав причетність як мистець, і попросив сприяння. З приємністю відзначив, що відгукнулися не лише «наші люди на Москві», як Сашко Крикуненко зі Спілки письменників, а й таджик Довлат Худаназаров – голова Спілки кінематографістів СРСР, мій добрий приятель, і московські інтелігенти зі Спілки журналістів.

7 листопада, в річницю державного перевороту в сусідній державі (саме так я сприймав на той час «великий жовтень»), я виїхав до Москви, де на моє прохання вже були підготовлені відповідні листи-звернення від творчих спілок письменників, журналістів і кінематографістів СРСР до різних владних структур Пермської області і Чусовського району щодо сприяння в проведенні ексґумації. Отож, долучивши їх до отриманих у Києві рекомендацій від народного депутата СРСР, голови Спілки кінематографістів України Михайла Бєлікова, голови Спілки письменників України Юрія Мушкетика та ще команди функціонерів високого рангу, відчув себе закованим у броню. З такою артпідготовкою можна починати й атаку: це я добре знав після служби в армії артилеристом-розвідником першого класу. А ще ж, перед тим, вдалося вирвати з Пермської обласної санепідемстанції клятвене запевнення, що жодних епідемій цього разу в них в області нема й не планується, тож, мовляв, можете собі знімати на здоров’я. Ця авантюра була цілковито моїм власним «ноу-хау». Якось заскочив до директора кіностудії імені Довженка – щирого й епатажного, радянського й глибоко українського водночас Миколи Мащенка – підписувати якийсь нікчемний кіношний папірець і на запитання господаря кабінету, як просуваються справи з підготовкою перепоховання, експромтом випалив, що все добре, окрім одного – необхідна телеграма від нього, знаменитого режисера знаменитої епопеї «Як гартувалася сталь» Миколи Мащенка, до Пермської обласної санітарно-епідеміологічної станції з прямим і чесним, просто-таки гамлетівської ваги питанням «To be, оr not to be?» Треба знати Миколу Павловича! Він миттєво і власноручно настрочив текст, вартий пера Шекспіра, у якому обіцяв навічно прославити Пермську землю у світовому кінематографі!

Відповідь була стриманішою, але зміст змістовний: «To be!» Тобто – бути!

Останній геній нашої землі

серед чужих боліт в замерзлій глині,

як в кунтуші, у чорній домовині,

а ми братів благаємо, малі,

допоможіть! Ми немічні донині!

Допоможи хоч ти, небесна синь!

Вернути сина в материнське лоно,

хай сліз його і слів янтарне гроно

засяє світу.

Плачу мій, долинь

до тої сині!

Там, у домовині,

останній геній рідної землі

захований від нас в замерзлій глині.

А десь Софія світиться в імлі

і галактичний Київ бронзовіє –

зове його.

Молю тебе, Софіє,

допоможи! Ми все іще малі.

Нехай до нього прийде Україна

і зніме хустку, і пов’яже хрест.

Десниця Божа і Господній перст

укажуть місце, де його калина.

У Пермі було прохолодно, в Чусовому – відверто холодно. У Пермі порятувала зустріч з Юрою Бєліковим і Володею Пірожніковим, а в Чусовому – з Михальовим і його редакцією. Стратегічно важливі плацдарми, закладені ще в серпні, були надійними. «Начувайся, враже! Ось тільки пройду пекельними колами місцевої бюрократії, ось тільки проламаю власною головою її бетонні стіни!» – заводив я себе, як перед стартом на кросовій дистанції чи поєдинком на ринзі.

Та стіни виявилися гумовими. Дев’ятого листопада я замовив у Пермському спецтресті виготовлення трьох оцинкованих трун, а в Чусовській районній санепідстанції залишив заяву на отримання довідки-дозволу й подумав, що початок справи то вже півсправи.

«У Пермі замовлено готель, у Чусовому – автобус для кіногрупи, в Пермі домовлено в аеропорту (Соколов пам’ятає дане слово й тримає його!), в Чусовому повідомлено райвиконком і райвідділ міліції, в Пермі поінформовано обласну санепідемстанцію, в Чусовому знайдено мідників – запаяти труни. Від Пермі до Чусового – чотири години шляху. Від Чусового до Пермі – не менше!» – аби не втратити лік дням, я детально записую все зроблене за день і плани на дні прийдешні.

«П’ятнадцятого листопада має прилетіти кіногрупа, – думаю собі, – отже, чотирнадцятого я маю її викликати, будучи впевненим у тому, що цього разу акцію не зірвуть. Що для цього потрібно? А для цього, дорогий мій Володимире Федоровичу, треба не лише отримати всі необхідні дозволи на ексґумацію, а й продумати до дрібниць усі її аспекти!»

Раптом щось змінюється! Очі функціонерів стають скляними, двері кабінетів – броньованими. Я шкірою відчуваю тупий спротив. «12 листопада, – пишу в щоденнику. – Стає зрозумілим, що влада оговталась і починає гальмувати підготовку операції. Районна санепідемстанції не видає довідку-дозвіл, мовляв, нема дозволу обласної СЕС».

Знову їду в обласну. Показую головному лікарю обласної його офіційну телеграму-відповідь на офіційний запит директора кіностудії імені Довженка Миколи Мащенка. Головлікар обласної СЕС телефонує головному лікареві СЕС районної – видай, мовляв, довідку-дозвіл, немає підстав не видати.

13 листопада телефоную в районну СЕС головлікарю – той обіцяє видати довідку-дозвіл на ранок 14 листопада.

– Я перепрошую, – «вмикаю дурника», – а ранок у вас, це коли? Ми самі нємєстниє…

– Годинку на десяту-одинадцяту приходь! – закипає головлікар.

– Може, у вас проблема яка? Може, секретарка у відпустці? То я письменник, давайте надрукую, я зможу!

– Завтра! – кричить головлікар і кидає слухавку.

Знову їду в Чусовий. Головлікаря запопав зненацька в його приймальні. Секретарка на місці!

– Може, у вас паперу нема? – цікавлюся в головлікаря. – То я ось із Києва привіз! – дістаю з теки аркуша.

Головлікар утікає з приймальні в кабінет. Я – за ним. Головлікар – з кабінету в коридор, я – за ним. У коридорі нікого, крім нас. Головлікар не витримує:

– Ви що? Не розумієте, куди треба йти? До чого тут СЕС?!

– Ви маєте на увазі контору? – здогадуюся, бо не вчорашній.

– А то…

«Контора Глубінного Бурєнія», як любовно іменував її совіцький народ, – це КГБ, розташована неподалік. Тут все поруч. Усе притрушене свіженьким червонувато-бурим сніжком, все таке безлике. Господар контори майор Ченцов – також безликий, білобровий і білоокий, підстрижений і зализаний, неусміхнений і ніякий – зустрів як давно очікуваного гостя – без емоцій. Проглянув нашвидкуруч мої посвідчення й клопотання людей та установ – просвітлів лицем, заусміхався:

– Що привело в наші краї? – поцікавився, наче й не знав.

– Борги перед закатованими героями, – чесно зізнався майору.

– А ми тут при чому? – не зрадів моїй чесності Ченцов.

– Ну-у… ви-то тут… при ділах! – нагадую йому. – Адже злі язики твердять, що саме ви «вели» Стуса.

– Ми іноді мали профілактичні бесіди.

– І як?

– Не помогло.

– А, до речі, де Стусові вірші останніх літ? – несподівано переношу наголос на інший аспект. – Кажуть, їх там було близько шестисот.

Ченцов не повівся – мовляв, уперше про це чую.

– Завтра я маю викликати кіногрупу, – повертаюся до головної мети візиту, – яка буде знімати процес ексґумації, а СЕС боїться видавати довідку-дозвіл, очевидно, цей страх не від епідеміологічної загрози, – показую майору телеграму обласної СЕС.

Майор зиркнув білооко з-під білих брів:

– Ми не впливаємо на санітарну службу!

– Тоді справи цієї держави жалюгідні, якщо ви вже навіть на СЕС не впливаєте.

Майору сподобалось, він мовчки посміхнувся.

А я продовжив:

– Якщо завтра я не викличу кіногрупу, то післязавтра газети трьох творчих спілок Союзу і, відповідно, України, а також газети української діаспори в Європі, Канаді, США і Австралії вийдуть під заголовками на кшталт «Майор Ченцов – ворог «пєрєстройкі», – довірливо і якось, мов навіть співчутливо, повідомляю Ченцову. – Механізм уже запущений.

– Вам не здається, що це нагадує…

– Шантаж, – з готовністю підказую. – Але воно того варте! Повірте!

– З нами ще ніхто так не розмовляв! – у голосі дзенькнув не так метал, як металевий брухт, іржею вкритий.

– Чаю бажаєте? – раптом виявив неабияку гостинність господар. – З лимоном!

– Із задоволенням, але тільки після вас, – поцінував я таку гостинність.

– А ви жартівник! – відбив подачу майор.

– Поганий сміх, як у роті два зуби лишилися, – показав йому, усміхаючись, намисто зубів.

Майор вийшов, прихопивши з собою копу клопотань, посвідчень і довідок, а переді мною поклав популярну тоді книгу Дейла Карнегі «Мистецтво здобувати друзів».

Я відкрив прочитаний ще в Літінституті бестселер, проглянув зміст, згадуючи текст.

За кілька хвилин, тримаючи перед собою склянку в підставці, до кабінету, в якому не було жодного вікна («Замуровалі, дємони!» – я лише зараз це помітив!), увійшов приземкуватий, чорнявий, чорноокий, з чорними вусами – «чорний» – чоловік – дуже схожий на провідника залізничного вагона.

– Чай з лимоном, – виголосив.

– Майор обіцяв покуштувати першим, – нагадав я жартома.

– Тоді чекайте майора, – не оцінив чорного гумору «чорний» чоловік.

Я чекати не став: чай був гарячим і з лимоном! Розкіш не тільки для Чусового – для всієї совдепії.

Ченцов повернувся хвилин за двадцять.

– Ну, що? – спитав, з надією киваючи на залишену книгу. – Ще не читали?

– Читав, два роки тому, – убив майорську беззахисну надію.

– Сподобалось?

– Нічого. Але мені здається, що тут доречніше говорити про «Архіпелаг ГУЛАГ». Читали?

– Читав, – Ченцов несподівано посміхнувся, а потім так само несподівано погасив цю недоречність на своєму безликому лиці й додав по суті: – Наше керівництво сказало, що ми не проти перепоховання, ми навіть будемо допомагати!

– Було б цілком достатньо, якби просто не заважали! – попросив на прощання.

«14 листопада. Довідка нарешті на руках!» – записую в щоденник. І від руки переписую її текст:

«Чусовська санепідемстанція дозволяє ексґумацію і транспортування в цинкових трунах праху:

Стуса Василя Семеновича, похованого в с. Копальному.

Номер поховання 9.

Литвина Юрія Тимоновича, похованого в с. Копальному.

Номер поховання 7».

Мчу на телеграф, відправляю телеграму до Києва: мовляв, вилітайте – зустрічаю, подробиці під час зустрічі.

Шукати в Чусовому кави – смішити несмішливий місцевий люд, тому – піст, жодного допінгу. Гарячково перебираю в пам’яті все, що необхідно зробити, мимохіть милуючись видом ексклюзивного місцевого снігу – червоно-бурого чи, може, буро-червоного… А-а, Господь з ним! Словом, ексклюзив.

У райвідділі міліції обов’язки начальника виконує керівник карного розшуку Анатолій Мікрюков. Іду до Мікрюкова. Той ще раз уважно перевірив увесь пакет документів:

– Ну що ж, – каже, – з юридичного боку все правильно. Ось тільки дільничного інспектора дам вам для порядку. А ще візьмете в Копальному когось із сільради, – він викликає дільничного Файзулу Матякубова, інструктує.

Домовляємося з останнім про деталі.

– Заїдете по мене 17 листопада о 8:30 ранку у Верхнє Каліно, я там живу.

– По вас заїде автобус, – погоджуюся залюбки. – Сподіваюся, там усі знають вашу адресу?

– А то!

Далі мчу до редакції, домовляюся з Михальовим, щоб той дав машину привезти із заводу на цвинтар мідників, знайти яких допоміг мені директор школи олімпійського резерву «Огонек» Леонід Плотніков – сердечний друг однієї з журналісток Михальова. Так ось, саме з цим чоловіком, позитивним уже тому, що тут, «серед катівень гаму, смогу й чаду», він намагається готувати майбутніх олімпійців (!) – пішов на міський цвинтар, захаращений, як і все в цьому місті, домовлятися в кооперативі «Ритуал» щодо послуг гробокопачів. Виявляється, послуг поза міським цвинтарем вони не надають. А може, це Ченцов виконує обіцянку – допомагає? На моє запитання, чи погодиться хтось із мужиків у Копальному копати, копачі впевнено відповіли, що ні за які гроші, – налякані. Стає зрозуміло, що копати доведеться самим. Отже, треба йти в комунгосп замовляти ломи, мотузки, лопати, сокиру. Дістати вдалося лише чотири лопати. Все інше довелося клянчити. Скажімо, у редакційного водія Валерія Сидорова випросили ломика або ж купували на ринку – мотузок, сокиру.

Я знову йду зиґзаґами стежинки

Туди, де в землю вбито знак біди,

І чую, як шепочуться сніжинки

Поперед тим, як замести сліди

Ції ганьби безглуздої країни:

Посеред світу, посеред зірок –

Ні, не в могилу вбито цей кілок:

В саму стражденну душу України!

Я знову йду – віддать свої борги,

Здійнять тягар, що давить його груди.

...Хіба ж тебе вбивали вороги?

– Та ні, та ні! Звичайно ж – добрі люди.

Я знову йду стежинкою, яка

Переросла в терновий шлях юдолі,

І в серці зірка струменить жалка

На роздоріжжі вічності і долі.

Із цих боліт, зі всіх пересторог

Возстань, Орфею! Розірви кайдани!

Зовуть тебе народи на майдани!

І в кожну душу зазиває Бог.

Здається, все продумав, усе підготував, але щось непокоїть мене, щось муляє мій роз’ятрений мозок. І не даремно. «Судмедексперт! – пригадую раптом. – Так це називається!»

Отож знову йду до Мікрюкова. А його нема. Сказали, що шпану кримінальну ловить, бо «він же слідчий, а не щур кабінетний»! Дільничний інспектор Матякубов теж на дільниці, у своєму Верхньому Каліно, а може, і в Нижньому – хто зна.

А без наказу судмедексперт їхати на ексґумацію відмовляється – не хоче втрачати роботи:

– Ви приїхали й поїхали, а мені тут жити. Я брехати не вмію, а якщо напишу правду, то і в кочегарку на роботу не візьмуть. Не піду, це не моя справа.

«Справа справді не його, – думаю, але не сприймаю боягузтва. – Однак дуже важливо було б зафіксувати ушкодження на голові Стуса, якщо такі виявляться, адже Василь Овсієнко висуває версію про те, що поета могли й убити. Василь тоді навіть демонстрував технологію такого вбивства: якщо «вертухай», себто наглядач, без попередження висмикнув у коридорі стрижень, який тримає нари вертикально прикутими до стіни, а ті нари впали в’язневі на голову, то травма могла б бути тяжкою, навіть смертельною, враховуючи виснаженість і хвороби Стуса. Встановити такий факт було б дуже важливо, але місцевий судмедексперт відмовляється, отже, треба привезти чужого – з Києва, наприклад, чи бодай з Пермі», – вирішую я.

Висидівши чергу в переговорному пункті Чусового, таки поговорив спочатку з Дмитром Стусом – той не виявив до цього інтересу, – а потім і зі Стасом Чернілевським, який дуже зацікавився, але зіслався на перевантаженість підготовкою до експедиції. Отже, довелося просити Юру Бєлікова.

– Привіт, друже! – зрадів дзвінку Юра. – У мене є такий знайомий тут, у Пермі, але він мені не те щоб друг, а просто знайомий, проте спробую його переконати, бо справа свята!

– Дякую, дорогий! Зателефонуй, як матимеш відповідь! – подумки молюся за успіх справи.

– Без питань! – почув молитви Юра.

Ще й ще раз гортаю щоденник, звіряючи плани з їх виконанням. Лишається проконтролювати замовлення номерів у готелі, а він таки справді переповнений. Однак є його всемогутня завідувачка Лідія Іванівна Алексєєва, яка просто сяє, почувши звертання «пані Лідочко!», та ще як при цьому руку поцілувати! Словом, будуть номери, чого там!

У свій номер заходжу вже поночі, проглядаю власні записи, викреслюю виконані пункти. Невикреслених, які б стосувалися Чусового, більше не залишилося. Добре! Можна проглянути власну новелу «Під осокором» – страшну, оголену, яку написав у вагонах дизеля від Пермі до Чусового і навпаки. Прочитав, зробив кілька поміток – правити нічого! Отже, влучив!

Пригадав, що за весь день випив лише склянку бульйону з привезеного ще з Києва кубика Gallina Blanca. Довелося спуститися до буфету. Там – морська капуста й варені яйця. Купив. У номері вкинув у склянку кип’ятильник, зварив окріп, розмішав у ньому півкубика Gallina Blanca (а половину залишив на завтра), покришив туди ж яйця з синіми від крутого життя жовтками – чом би й не суп! Морська капуста під залишки київського хліба й сала – то вже мрія ненажери! Приліг на ліжко й заснув миттєво. Снилися то виконувач обов’язків Мікрюков, то Файзула Матякубов, то безликий майор, то «чорний» чоловік зі склянкою чаю – дуже схожий на провідника залізничного вагона. Потім з’явилося натхненне обличчя Юри Бєлікова, який намагався триматися до співрозмовника у профіль, аби не помітили косоокості (ще подумав у сні, що ти, Юро, кращий за будь-якого Алена Делона!), і трохи подзьобане віспою, аскетичне обличчя Пірожнікова – приємне й усміхнене. Та раптом (і уві сні дістали!) глянули очі з плаката «А ти запісался добровольцем?» Ось тільки обличчя було там зовсім інше: не фанатично-бездумне, а якесь стражденне й не зле, і… дуже знайоме. Лише воскового кольору, як мумія, а очі живі й сумні. Очі з «Палімпсестів»! Стус!

Я підскочив, наче викинутий із катапульти. «Стус! – подумав гарячково. – Що ж він хотів запитати? Чи порадити? Чи застерегти? Що я не доробив, чого не передбачив? – знову, вкотре, почав перебирати в пам’яті всі дрібниці, необхідні для ексґумації. – Інструмент є, мотузка є, труни давно замовлені в Пермі й мають бути готовими, транспортні ящики для трун замовлені тут і вже виготовлені – перевіряв, для перекладання тіл із дерев’яних трун у цинкові заготовили навіть чорнобильські білі чепчики, білі рукавички й респіратори-«лєпєсткі», мідники замовлені, автобус і вантажівка замовлені, а їхні послуги оплачені офіційно, ніби все… Стій! – раптом мене ніби окропом хтось ошпарив. – А як ти збираєшся перекладати тіла, а швидше тлінні останки, з труни в труну? Вони ж можуть просто розсипатися в руках, адже пролежали в могилах понад чотири і понад п’ять років! А це не просто жах – це варварство!»

Рішення прийшло миттєво, так, ніби хтось показав мені на екрані: накрити труну цупкою тканиною, перевернувши труну на 180 градусів, викласти тіло на тканину, а потім, покривши тіло зі спини іншим шматком тканини, перекласти в цинкову труну! Просто.

Наступного дня зайшов до пермського магазину тканин і, порадившись з товарознавцем – жінкою невеселою, але розумною, закупив дванадцять погонних метрів тканини для «вафельних» рушників метрової ширини. І ніби неймовірний тягар звалився з пліч. Тепер готово, залишилося перевірити, як там справи в спецтресті з виготовленням цинкових трун.

У спецтресті бляхарі сидять – трун не роблять. Одна труна майже зроблена, друга почата, до третьої ще й не бралися.

– У чому річ, козаки? Домовлялися ж! І офіційно, й неофіційно! – намагаюся стриматись, бо відчуваю – не в них, не в цих хлопаках, справа.

– Учора приходили підполковник і капітан внутрішніх військ, сказали щоб ми з тими домовинами не поспішали, – винувато пояснює старший – Равіль, татарин. Другий, зовсім ще хлопчик, теж татарин, але не бляхар – просто помічник, також почувається винуватим.

Мені довелося підвищувати ставки – робота пожвавішала, але хлопців треба прикрити. Отже, йду до головного інженера Карцева. Той чоловік совісний, очі з відверто єврейським розрізом відводить, нервує – одразу видно, що не з власної волі відмовляє мені, а просто власної доброї волі йому бракує, щоб отак кулацюгою по столу грюкнути й чинити по-людському. Я ж хоч і розпочав розмову делікатно, але вже за якийсь час – гад такий! – пригрозив, що за справедливість горло перегризу, і стукнув кулаком по столу: «З вас живих не злізу, допоки замовлення не виконаєте – справа ж свята!»

Словом, утік Карцев кудись у міськ- чи облвиконком. «Викликають!» – винувато пояснив та й гайнув «Волгою» в безпечніше місце.

Я за ним слідом на автобусі. Карцева не знайшов, зате спіймав начальника міського управління ЖКГ. Гомоніли недовго, проте змістовно. З’ясувалося, що він і Карцева захищає, і цих штучок КГБешних не підтримує, а ось якщо я кажу, що приходили офіцери внутрішніх військ, то мені б краще сходити до управління МВС, але не до міського, а до обласного або, ще краще, до того, що раніше називалося ГУЛАГ, а тепер Бог знає, як воно називається. Треба – пішов. Міліція відбрикувалася – я не я і хата не моя, і не заважайте нам народ від криміналу та хаосу рятувати. Гулагівського начальника не було, а його заступником виявився вчорашній підполковник. Особа, як на мене, ще бридкіша за Ченцова! Руде, тупе й самозакохане – явно прийшов у цей кабінет з «кума» – начальника тюрми. («Кум» – оперативний працівник. – Упоряд.) А тому, цілком зрозуміло, що він ані сном ані духом не знав не тільки про ті труни, а й про всю ту акцію, і знати не хотів – мовляв, роботи в нього неміряно. Довелося майже дослівно повторити свій монолог у Ченцова стосовно гласності, ворогів «пєрєстройкі» та їхніх портретів у газетах по всьому світу. Але й після цього «дружби» не склалося.

Того ж таки 15 листопада о 23:45 за місцевим часом зустрів кіногрупу в аеропорту і поселив у готель до ранку. Виснажений, але щасливий, що дочекався своїх, доповів друзям, що зроблено. За моїм планом, попередньо вже узгодженим з усіма учасниками акції, виходило так: «Завтра, 16 листопада, всі, окрім мене і Володимира Тихого, їдуть до Чусового, де все вже домовлено, а ми з Володею Тихим дотискаємо спецтрест, забираємо домовини, ще раз уточнюємо деталі з аеропортом, а потім я привезу домовини в Чусовий, а Володя разом із братом Миколою, який прибуде з Москви, тут, у Пермі, займаються ексґумацією батькового тіла. Сам процес ексґумації має відбутися 17 листопада. Виліт на Київ 18 листопада увечері, – видихнув я, немов після стометрівки. – Ну, а тепер будемо вирішувати проблеми в міру їх надходження!»

Оскільки при проведенні ексґумації можуть знайтись охочі ще раз перевірити довідки, а тут усе вже замовлено, то оригінали свідоцтв про смерть вирішили взяти з собою в Чусовий.

Зранку 16 листопада замовленим автобусом відправив кіногрупу й тих, хто прибув допомогти з ексґумацією, на Чусовий, а сам редакційним ГАЗоном поїхав по труни в той таки-клятий спецтрест. Одна труна зроблена повністю, друга – ще дерево не оббили, третю й не починали. Карцев з тресту просто утік, так сказала мені бухгалтерка, але під суворим секретом. Равіля нема. Хлопчина-татарин, помічник, сидить, зачинившись у вагончику бляхарів, боїться відчинити двері.

– Що сталося?! – питаю, достукавшись до малого, а сам ледве стримуюсь, навіть мої нерви на межі.

– Вчора увечері, коли Равіль повертався з роботи, йому у власному парадному проломили голову – тяжкий струс мозку, – відповідає хлопчина.

Я метнувся в пошуках по тому спецтресту – іншого бляхаря в спецтресті немає, де його можна знайти – ніхто не знає, секретарка налякана, бухгалтер перелякана, Карцева корова язиком злизала, начальник у відпустці.

– Як тебе звати, козаче? – запитую раптом Равілевого помічника.

– Ренат! – відповідає.

– А ти, Ренате, бачив, як Равіль оббивав першу труну?

– Бачив.

– Тоді зачиняй двері – цю ми зробимо самі.

Володимиру й Миколі Тихим довелося самостійно робити й дерев’яну основу труни, і оббивати цинком також.

До обіду вдвох з Ренатом таки закінчили роботу. З’явився в кабінеті й Карцев – людина, таки видно, совісна, але боягузлива – в очі не гляне.

– Ось квитанція на оплату замовлення, – простягаю йому папірець. – Прошу видати мені труни, бо ще 240 кілометрів їхати, і то все-таки гори!

Карцев папірця взяв, усе так само в очі не глянувши.

– Покажіть мені, – вичавив із себе, – свідоцтва про смерть.

– Я їх показував, коли замовлення робив! – нагадую. – А зараз оригінали в Чусовому.

Обличчя гробових справ головного інженера Карцева просвітліло, де й твердість взялася:

– Ні! – таки глянув мені у вічі. – Без свідоцтв не віддам. Не маю права.

– Та ж виготовляли ви труни на підставі тих самих свідоцтв! – намагаюся тримати себе в руках, але гробових справ майстер, здається, таки відчув, що цей макоцвітний замовник уже таки готовий вирвати йому, Карцеву, кадик, тому знову заметушився, посунувся зі стільцем у самісінький куточок кабінету – так воно якось безпечніше.

Нарешті Карцева осяяло, як випроводити мене з кабінету:

– Треба поїхати до облвиконкому, до ЗАГСу – взяти копії свідоцтв про смерть! – радить він радісно – й жодного тобі співчуття від совісного злодюжки.

Маю їхати, бо що робити. Саме обідня перерва, годину доводиться чекати. А потім з’ясовується, оскільки свідоцтва видані в Києві, то копій у Пермі видати не можуть. Хоч і з труднощами, але вдалося зв’язатися з Чусовим і викликати гінця з тими свідоцтвами. Знову поїхав до спецтресту, який розташований на самісінькій околиці міста, навіть дороги не заасфальтовані. Карцев вчасно не пообідав, то тепер на обіді, потім – на нараді, повертається лише надвечір. Іду до нього:

– Я викликав людину зі свідоцтвами й о 21.00 принесу їх вам, товаришу Карцев, додому, а зараз кладу в заставу всі свої посвідчення – письменницьке, журналістське, кіношне, навіть паспорт залишаю – «Чітайтє! Завідуйтє!», гражданін, але ж давайте відправимо машину, її замовили лише на один день.

Гражданін В. П. Карцев поглянув своїми ясними, стомленими, але й усміхненими очима – такі очі бувають у людей, які прийшли до смертного одра своїх ворогів постояти в скорботі, – і відмовив.

Додзвонився до Михальова, попросив дозволу залишити машину на завтра.

– Не питання!

– Дякую!

– Свята справа!

Домовився з водієм, Валерієм Сидоровим, якого дома чекало семеро чи шестеро дітей і молода дружина, яка не проти й сьомого нащадка коханому чоловікові подарувати. Хоч і вечір надворі, та на робочому телефоні поталанило застати Володю Пірожнікова:

– Допоможи з готелем, старий, бо в мене жодних ідей, – попросив приятеля.

– Не питання! Їдь у готель пермського цирку – там працює моя дружина, – миттєво реагує однокашник.

– Дякую!

– Свята справа!

Рівно о 21:00 разом з водієм вони зустріли посланця від Чернілевського зі свідоцтвами – Василя Овсієнка.

– У Чусовому поки що все гаразд, – повідомляє Василь і бачить, як мої очі намагаються вискочити з орбіт.

– Це ж не оригінали! Це – копії! – шепочу майже приречено.

– Але ж вони нотаріально завірені! – показує Василь штамп нотаріуса.

– Для цих відморозків аби тільки зачіпка була, – нервую, навчений тутешнім досвідом. – Але якщо він таки не віддасть, їй-бо, візьму гріх на душу! – хрещуся я.

Василя посадили на потяг, а самі їдемо до готелю.

Валерій зумів пару годин передрімати. Це плюс. Я, прийнявши душ, не міг заснути. Це мінус. Та, менше з тим, їдемо до спецтресту. Рівно о 9:00 віддаю папери спеціально навченій жіночці, яка відповідає за прийом і видачу замовлень. Вона з ними мерщій до Карцева. Я слідом. Закриваю за собою двері на ключ і рішуче, намагаючись спіймати погляд Карцева, прямую до нього. Той не витримує й замогильним голосом таки кидає підлеглій: «Видавай».

Ми разом з Валерієм вантажимо свій незвичний вантаж – і на виїзд. У воротах ледь не стикаємося з «Жигулями» № 78-85, на яких і вчора цілий день гарцював цікавий тип у синьому трико з лампасами й черевиках на високих підборах, перед Карцевим був запопадливим до непристойності. Очевидно, сьогодні той тип у трико трохи проспав, отож труни вже в кузові – і тисни на гашетку, Валеро!

Їхати довелося через усе місто, щоб вибратися на дорогу до Чусового. Близько десятої були вже за містом. Попереду побачили будку КПП і купку людей біля нього. Моє серце йокнуло, як у піднесеній догори руці старшини занервувала чарівна паличка-годівниця. Цей пересічний КПП, схоже, віднедавна дістав статус стратегічного, бо чергували тут три капітани, старшина та ще й біля «Жигулів» № 78–85 гарцював, щось пояснюючи міліціянтам, примітний чолов’яга – той самий, у синьому трико з лампасами.

Спочатку перевірили путівку, потім рульовий механізм – виявили, що він несправний – люфт, мовляв. Потім примусили водія відкрити спідометр і помилувалися на пломби. Виходжу з кабіни. Водій показує зовнішнє праве колесо ззаду – спущене. Поки морочились із кермом (?), «самоспустились» і двоє інших коліс з того ж боку. Міліціянти, забравши документи на машину, бадьоренько попрямували у свою халабуду. А ми з Валерієм, порадившись, вирішили замінити переднє праве колесо запасним, а з задньої осі одне ціле колесо зліва переставили на правий бік. Дивлюсь на годинник – за двадцять дванадцята, їхати ще чотири з половиною години, а о чотирнадцятій годині мають уже розкопати могили.

Побачивши, що колеса змінили, двоє капітанів повертаються до машини й починають наполегливо перевіряти вже ними ж перевірене кермо – люфт. Кажуть, таки є, не можна їхати, так, ніби хтось бачив радянську вантажівку без того люфта. Чую, як капітан, який представляється Чернавою, запитує по рації, що там з Чусовим. Йому відповідають, що машина виїхала вчора до Пермі за авіаційним бензином (цистерна з ним стоїть у кузові), у путівці вказано – різний вантаж, і у водія є довідка, що замовник машини – Спілка письменників УРСР. Знову показую трьом капітанам, а передусім «синьому трико з лампасами» всі свої довідки, посвідчення і клопотання; знову розповідаю, що на домовини чекають на цвинтарі, що завтра ці домовини із запаяними в них тілами мають бути відправлені літаками до Києва, де на них чекають рідні, чекають різні служби, чекає Україна, що справа ця свята, що…

Водія примусили писати пояснювальну, пише. Чоловік він, цей Валера, іронічний, але розуміє, що в цій ситуації не до жартів, пише сухо. Чернава читає, схвально хитає головою, потім передає пояснювальну «трико з лампасами». Тому щось не подобається в тексті – по-дитячому надуває губоньки…

– Ну, досить клоунади, – кажу примирливо. – Ми їдемо!

Три капітани і старшина дивляться на те «синє трико». Дозволу немає.

–А вам відомо, – раптом каже один із трійки капітанів, – що ви підозрюєтесь у скоєнні дорожньо-транспортної пригоди?

У мене й щелепа відвисла. Стримую себе з останніх сил. Уся ця ментовсько-кагебешна зграя чи то запрошує, чи супроводжує мене в халабуду, а я, опановуючи себе, все ж не можу не дивитися на них, як на купи лайна на вузенькій стежині.

Мабуть, таки відчуло моє ставлення і «трико з лампасами», бо бовкнуло:

– Не даремно ви нервуєте! Постраждав хлопчик, – і навіть сльоза співчуття до того неіснуючого хлопчика задзвеніла в його голосі.

–А де і коли стався цей нелюдський злочин? –питаю несподівано, і на лицях гостинних господарів халабуди з’являється розгубленість – не узгодили. Та за мить той із них, хто повідомив про «злочин», втупивши погляд у карту-схему Пермі, відповів чесно й упевнено:

– На Героїв Хасану!

І собі дивлюся на карту – іншої дороги з міста не було.

– Мабуть, інцидент стався десь між дев’ятою тридцять і дев’ятою сорок п’ять? – висловлюю своє припущення.

Зі мною радісно погодились.

– Вам доведеться проїхати до Свердловського райвідділу ДАІ, – з неприхованим жалем повідомляє капітан Чернава, – там на вас чекає слідчий.

– Передайте, – не стримуюсь, – що без адвоката не їхатиму, пошлю того слідчого!

Село Копально, Чусовського району Пермської області. 13:00

– Ну що ж, Дмитрику, починаємо? – не стільки запитує, скільки радиться Чернілевський зі Стусом-молодшим.

– Але ж трун ще немає, – сумнівається Дмитро.

– Якщо їх не буде, ми оголосимо голодовку, як і домовлялись. Але вони приїдуть! – вірить, хоч і сумнівається, режисер. Ще раз пересвідчується, що готова і кіногрупа, і група волонтерів, і віддає команду: «Починаємо!»

Василь Овсієнко, Василь Ґурдзан, Олег Покальчук, Юрій Бєліков, місцевий журналіст Микола Гусєв, редактор Михальов, режисер Чернілевський, змінюючи один одного, починають відкопувати могили Стуса й Литвина.

– Ви будете відповідати за вандалізм! – мало не підстрибує навколо них приземкуватий, чорнявий, чорноокий, чорновусий – «чорний» – чоловік, який представився режисеру Чернілевському старшим оперуповноваженим карного розшуку.

Дорога Перм – Чусовий. КПП. 13:00

Виходжу з халабуди, вдихаю морозне повітря – й не відчуваю радості, зграя ментів викочується за мною. Валерій відійшов від автівки так, щоб видно було обидва її борти – коліс для заміни більше не було, – і стояв так, аж поки я не покликав його за кермо. Валерій завів двигун, мовчки похитав головою, мовляв, ну й тварюки, запитав, що робити далі. Я розповів, що він, Валерій, як з’ясувалося, збив хлопчика, причому на смерть, а не так собі, тож доведеться нам обом відповідати перед законом. Валерій голосно засміявся й вийшов, маючи на меті сказати тій зграї щось, очевидно, лагідне й чемне, але я перехопив його і заштовхав назад до кабіни. Ментовський УАЗ-469 і кагебешний «Жигуль» тим часом вайлувато попихкують вихлопними газами – прогріваються двигуни. П’ять хвилин, десять, п’ятнадцять… Тим часом записую для водія телефони Юрія Мушкетика – голови Спілки письменників України, Івана Драча – голови Народного Руху, Оксани Стус – невістки Василя, космонавта-українця Павла Поповича, адресу Юрія Щербака та Бориса Олійника.

– Валеро, ось тобі телефони й адреси людей у Києві, ось гроші, – передав, – якщо мене затримають, то повідом усім, з ким зможеш зв’язатися, що я оголосив суху голодовку – до кінця.

– Давай і я оголошу! – запалюється Валерій.

– Ні, друже! Як тільки ми зупинимось, постарайся десь зникнути, але так, щоб ти бачив машину, в разі чого – скажеш, що шукав туалет, якщо мене не випустять через сорок п’ять хвилин, – починай телефонувати. Обов’язково повідомиш свою редакцію.

Валерій щиро тисне мою руку – поважає.

Ментівські машини – одна попереду нашої, а інша позаду – нарешті рушили. Максимальна дозволена швидкість руху – на другій передачі. Очевидно, дбають про безпеку конвойованих. У голові пролітають можливі варіанти розвитку подій і моя поведінка залежно від цього. Здається, готовий до всього. Машини зупинились. Я одразу вискочив з кабіни і підійшов до міліцейського «бобика» – відволікти увагу. Тим часом Валерій виліз через пасажирські двері й тихенько зник. Дивно, але його ніхто й не шукає!

Капітан Чернава заводить те «трико» й мене до кабінету начальника райвідділу ДАІ капітана Чернова й одразу запитує:

– Товаришу капітан! Що там з Чусовим?

– Команда «відбій», – чесні очі капітана-керівника забігали по кабінету, шукаючи точки опори. – Ми змушені вибачитись перед вами: сталася помилка – номер машини, яка збила хлопчика, той, а серія інша…

– Ну, ось! Бачите, як усе благополучно вирішилось! – посмішка осяяла обличчя «свого» капітана, і його руки попливли догори, демонструючи жест радості й задоволення.

– Я приймаю ваші вибачення, але не вибачаю! – демонструю свою зверхність. – Отже, руки не подам, – і помчав до машини.

Валерій миттю вискочив із якоїсь засідки:

– Ну що?!

– В Копально, друже, в Копально! На годиннику вже 14.00.

Київ. 17 листопада 1989 року. 11:45 за київським часом (13:45 за пермським). Міськвиконком.

Уже майже дві години триває зустріч голови виконкому Лаврухіна з делегацією Народного Руху України за перебудову, до якої входять голова Іван Драч і колишні зеки Левко Лук’яненко та В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та Ірина Калинець, а ще й спецкор з Москви Володимир Голобородько, багато інших. Усі вимагають поховати трьох колишніх дисидентів не десь, а на Байковому! Причому привезти їх мають вже завтра, а похорон – післязавтра. «Ну, я то сам не проти, ховайте кого хочете, але ж не на Байковому! – думає собі Лаврухін. – Якщо Москва дозволить, то біс із вами». Проте вголос продовжує переконувати гостей, що немає різниці, на якому там цвинтарі ховати:

– Аби лише в Україні, дома, у своїй землі! – завершує пафосно.

По обличчю Чорновола пробігає іронічна посмішка:

– Ми поховаємо їх на Байковому! З дозволом або без нього! – каже він з викликом. – Питання тільки в тому, з ким ви. Ви київська влада чи московські прислужники.

– Ну навіщо ж ви так, шановний… е-е… – заглядає у святці, передбачливо занесені шефові секретаркою, – В’ячеславе Максимовичу? Ви ж розумієте…

В’ячеслав Максимович розуміє – за це він вже відсидів 15 років. Розуміє це й Лук’яненко – той відсидів 27 років.

Помічник Лаврухіна час від часу вибігає з кабінету – щось уточнює, щось приносить.

Цього разу приніс голові теку з написом «Терміново», нахилився до начальницького вуха, щось шепнув. Лаврухін відкрив течку й побачив вищестоящий дозвіл.

– Ну що ж, товариство, – каже Лаврухін стомлено, – на Байковому воно, звичайно, почесніше! Підготуйте все необхідне! – до помічника.

Автомобіль ГАЗ-51 редакції газети «Чусовской рабочий». 14:30

– Ось він – наш контрольний пункт! – кажу з тривогою, пильно вдивляючись у сіру смугу порожньої дороги. – Пильнуй, Валеро!

– Там нікого немає, – спокійно відповідає водій. – Мабуть, їх більше й не буде.

– Твої б слова та Богу в вуха!

Проїхали ще з півгодини – жодних перешкод, жодних постів. Сонце хилиться до горизонту. Дістаю записника, роблю деякі помітки.

– Бачиш, яка їм тяжка дорога додому? – раптом озвучує свої роздуми Валерій. – Мабуть, вони і після смерті страшні цій владі!

Я не відповів, натомість перегорнув аркуш, і ручка забігала по паперу майже безупинно:

Дорога від могили до землі,

Що породила світу диво-сина…

Й катів його. Свята земля не винна –

Вона зорею світиться в імлі

Іносвітів, безмежжя позамеж,

І в точці зіткнень часу з площиною

По цій землі тяжкий свій хрест несеш

На Лису гору яром-долиною,

Приречений на страсну путь виною

Наявності душі – найбільшою з провин…

Олекса Тихий, Стус Василь, Литвин…

Ці імена – як знамена.

Чия сваволя і вина,

Що цей скорботний переліт

З катівень Кучинських боліт

Все не скінчиться стільки літ?

Хіба ж не знаємо вини?

О Україно! Прокляни

Червоних блазнів! То вони

Розпродали і пропили

Тебе, зґвалтовану.

Та нині у металевій домовині

До тебе верне твій Орфей…

Із поза меж, з іносвітів

Твій чистий голос прилетів,

Тож хай співає соловей

в морозну днину!

А ми?

…«Ми тую червону калину підіймемо!

А ми нашу славну Україну,

гей-гей, розвеселимо!»

На цвинтар приїхали лише о 19:30. Хлопці мало не заплакали від радості, коли Олег Покальчук закричав:

– Наші приїхали!

– Как прієхалі?! – з неприхованим розпачем вигукнув «чорний» чоловік, який представився старшим оперуповноваженим карного розшуку.

– А чого це ви без чайку з лимоном? – знущально цікавлюся у нього.

Морозна, засніжена ніч ковтає чорновусу й чорнооку постать як непотріб.

Могили давно вже були розкопані, на дні кожної з них стояли труни. Час було починати морально найтяжчу частину акції – треба було перекласти тіла з дерев’яних трун в оцинковані. Першою підняли труну Стуса. Я відвів Дмитрика вбік – бозна, що можна побачити під віком труни. Разом з Чернілевським, Покальчуком і Овсієнком відкрили труну з тілом Стуса. Пролежавши понад чотири роки в землі, воно муміфікувалось. Не бачивши Стуса живим, я легко впізнав його – настільки обличчя було схоже на фотографію з "Палімпсестів", упізнав його ще й з того свого чи то сну, чи то видіння, коли сам Стус підказав мені, як перекласти тіла. «Це – Стус!» – промовляю впевнено. Підійшов Дмитрик, глянув і сказав одразу: «Це – тато!»

На животі у Стуса замість хлібини тюремні нелюди залишили його зеківські черевики з товстезною підошвою (очевидно, розрахованою на всі 12 років ув’язнення). Руки були не схрещеними на грудях, а витягнутими по швах, причому мізинець лівої руки був відчепірений убік. Поки оператори знімали тіло, я звернув увагу Чернілевського на те, що над скронею Стуса чітко видно пошкодження шкіри, дуже схоже на таке, яке могли залишити нари, якби їх несподівано опустити (така можливість у наглядача була).

– Я вже дав команду операторам фільмувати, – відповів Стас. – Адже судмедексперта й Бєлікову привезти не вдалося, пермський також побоявся їхати.

Щоб не наражати проведення акції на нові можливі небезпеки, ми не стали афішувати цієї деталі, а просто ще раз дали команду операторам Підгірному і Павлову зняти це і на відео, і на кіноплівку, тим більше, що Василь Овсієнко висловлював таку версію ще до перепоховання, та й поховали Стуса без присутності дружини чи когось із рідних.

Проінструктувавши присутніх, як треба перекладати тіло, я почав накривати його тканиною. Підкладаючи її з лівого боку, випадково зачепив той відчепірений мізинець і почув тихий сухий хрускіт – мізинець надламався, і між фалангами я раптом побачив блідо-рожевий кристалик, очевидно, то була краплина поетової крові, що кристалізувалася. «Остання краплина Стусової крові!»

На моїй голові миттю стали дибом кучері, піднімаючи білий ліквідаторський чепчик. Я піймав себе на думці, ба навіть на усвідомленні того, що готовий віддати і свою кров по краплині, аби лише постала з небуття Україна. «Адже якщо такі люди віддають за неї все – отже, вона того варта!» – подумав з відчуттям святості.

Труну з тілом перевернули – з неї висипалось трошки стружки, а тіло зависло на тканині долілиць. Його накрили іншим відрізом, перевернули знову горілиць і поклали до оцинкованої домовини – тепер уже останньої. Як найдорожчий скарб, понесли труну з тілом Стуса до машини. Коли вмощували її в кузові для транспортування, зустрівся поглядом з Юрою Бєліковим – той відчував себе щасливим. «Дякую тобі, друже!» – подумав я і почув у відповідь таке вже звичне: «Свята справа!»

Біля Литвинової могили до мене підійшов Михальов.

– Ця труна у воді, – прошепотів він, – треба потримати в повітрі, щоб вона злилася.

Звичайно, я погодився, отож, перш ніж труну відкрити, хвилин з десять зливали з неї воду. Коли її відкрили, звукооператору Олі стало зле. Відійшли вбік і деякі чоловіки. Чернілевський, Покальчук, Овсієнко, Ґурдзан і я переклали тлінні останки Литвина в останню його домовину. Знову пронесли труну поміж рядами засніжених могил, установили на машині поруч з Василевою. «Так вони і залишаться – завжди поруч!» – подумалось мені.

У Чусовий прибули за північ. Відпустивши більшість групи спати, ми з водієм та оператором залишилися в гаражі редакції – запаювати труни, встановлювати їх в ящики, а вже потім почали клеїти проколоті ментами камери коліс. Проколи були зроблені збоку, я попросив оператора Павлова зафіксувати це на відеоплівку. Валерій Павлов виявився чоловіком недовірливим, але відвертим:

– Я тільки тепер повірив, що таке могло бути, щоб міліція сама проколювала шини! Оце тільки коли на власні очі побачив.

– Це нічого, Валеро, – заспокоїв я його, – зате маєш шанс стати святим: пригадай, святий Хома, він же теж не вірив, що перед ним Ісус, допоки той не дав йому можливості побачити й навіть торкнутися рани під своїм ребром. Отож скажу тобі одне: ти повірив тому, що побачив. Блажен, хто вірує, не бачивши!

До готелю я повернувся за годину до запланованого від’їзду. Прийняв душ і пережив жахливий серцевий напад, а вижив, напевне, завдяки пігулці нітрогліцерину, яка невідомо чому виявилась при мені.

На той час спливала остання година третьої безсонної для мене доби.

З Чусового виїхали з невеликим запізненням – проводжати прийшли майже всі співробітники міської й районної газети зі своїми редакторами, директор міського профтехучилища, директор школи олімпійського резерву, завідувачка готелю. Я прощався зі всіма як з рідними людьми, адже ця подія стала для всіх нас не просто катарсисом, очищенням від усього дрібного й намульного, це було й актом спокути.

До Пермського аеропорту дісталися без пригод, там заздалегідь усе було підготовлено й оформлено для прийому незвичайного вантажу. Не було лише братів Тихих із третьою труною. Тільки особисте розпорядження начальника аеропорту, з яким ми двічі зустрічалися перед тим, дозволило завантажити третю труну вже після завершення реєстрації. «Свята справа!» – сказав Соколов.

Щойно сіли в літак і мотори набрали обертів, я провалився, неначе в чорну яму, в сонне марево, де видіння моменту ексґумації змішалися з портретною галереєю пермської гебні, міліціянтів і розмаїтих чиновників, а потім їм на зміну випливло усміхнене вилицювате обличчя смертельно змореного водія Валери Сидорова, сумний погляд Дмитрика, звучали вірші Стуса у виконанні Овсієнка і десь, ніби із самого неба, пророчий голос самого поета: «Народе мій, до тебе я ще верну і в смерті обернуся у життя».

– Володю, вставай! Прилетіли! – почувся Дмитриків голос.

Я прокинувся.

– Що, Київ? – не повірив.

– Так! Я й сам ледь прочумався.

– Слухай! У мене ж квитанції на вантаж! – пригадав я. – Маємо йти аж на склади.

– Ну то ходімо разом.

А на площі біля аеропорту «Бориспіль» майоріли кількасот жовто-блакитних національних прапорів, зібралося близько шестисот патріотів. Промовляли з вантажівки. Говорили колишні соратники, майбутні очільники… Жодного з учасників експедиції, організаторів перепоховання, до слова не запросили... Але мені й не до того було, переймався, що маю дістатися складів, на які прибули труни. Йти довелося чималенько – кілометрів зо два. Холодно, вітряно – паскудно. А на самому складі кажуть – багажу нема, бачимо, що квитанції у вас, але багаж забрано!

Я онімів – невже знову «контора»? Як же я міг так проколотись? Ніби ж усе передбачив, а тут з-під самісінького носа викрали! На Дмитрику теж лиця нема – мовчить.

– То ви нарешті можете сказати, хто забрав? – намагаюся не закричати. – Менти, чи КГБ, чи чорт лисий?!

– Та ні! Ваші забрали! Наші! Ну, з Руху.

Наступного дня, 19 листопада 1989 року, жовто-блакитне море пронесло тлінні останки Стуса, Тихого і Литвина вулицею Володимирською, повз КГБ, звідки й починалася їхня хресна путь, до пам’ятника Кобзареві й далі на Байковий цвинтар. Близько ста тисяч людей вийшли на вулиці Києва, аби сказати: «Ми – українці! Це наша земля! Це наші герої! Ми – народ!»

На велелюдному жалобному мітингу на Байковому кладовищі промовляли колишні соратники героїв, я не говорив, розумів: починається політика. Не дуже й хотів говорити… Відчував, що й сам Стус переходить у нову якість – він стає символом незламності Українського Духу, взірцем жертовного служіння нації, Батьківщині та власному сумлінню.

Промовці запалювали серця – чи то людські, чи то свої, а люди стояли над могилами, в які зараз мали опустити три труни, і кожен думав про своє. Я раптом пригадав, як минулого літа, у свій тридцять третій день народження, виснажений безсонним переїздом з півночі на південь Сахаліну, заснув на Онівській бухті й обгорів на нещадному сонці так, що потім ледве витримало серце й тричі повністю злізала шкіра. Тоді я побачив у тому якийсь знак, якесь знамення. Мабуть, Господь навертає мене на шлях, і цей шлях якось поєднаний зі Стусовим шляхом, з Україною. Я подумки сказав собі, що коли треба буде повторити шлях, яким пройшов Стус, то я, Володимир Шовкошитний, пройду його, бо якщо за Україну свідомо віддав своє життя такий Поет, то вона того варта… У тридцять четвертий день мого народження, 16 липня 1990 року, український парламент прийняв Декларацію Незалежності, де були й рядки, написані моєю рукою…

Рекомендувати цей матеріал