Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ

25.03.2013 | Овсієнко В.В.
ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ (нар. 1.05.1924, с. Загорянівка Білозерського р-ну Херсонської обл.)

Остарбайтер, політв’язень. Поет, прозаїк, перекладач.

Козацький старшинський рід Василенків відомий на Новгород-Сіверщині з ХVІІ ст. Батько, Василенко Олександр Хомич (1894 – 1977), працював рахівником у колгоспі, мати, Наталія Іванівна Захарченко (1900 –1995) – селянка. На виховання Миколки мала вплив бабуся Анастасія Федорівна Кириченко, яка прожила 94 р., була письменною, хазяйновитою, дотримувалася українських традицій, мала 11 дітей. Збирала коло себе всіх 16 онуків і розказувала їм казки, співала пісень, яких знала безліч. Хлопчик по складах прочитав «Заповіт» Т. Шевченка, вивчив його напам’ять. У школі почав сам віршувати. Підлітком брав участь у художніх олімпіадах, читав свої та Шевченкові вірші. З 15 років друкувався в районних газетах Херсонщини. Закінчив 9 класів у Херсоні.

Війна застала В. учнем Херсонського морехідного училища. У грудні 1941 р. німці закрили училище, з учнів створили трудову бригаду міської управи. Прибирали вулиці від сміття, копали траншеї, пиляли дрова. 1942 р. бригаду назвали п’ятою ротою охорони магазинів. Юнаки почали втікати. Одного зловили і перед строєм розстріляли, другого повісили. Решту 40 юнаків у січні 1943 р. під конвоєм відвезли в Німеччину, в м. Брауншвайґ. Працювали при міських пожежних командах, так само прибирали вулиці, розбирали після бомбардувань руїни. У квітні 1945 р. їх звільнила американська армія. Не почуваючи ніякої провини перед Батьківщиною, юнаки перейшли в радянську зону окупації. У м. Франкфурт-на-Одері радянські воїни пограбували їх, а хто кинувся тікати вплав через Одер – перестріляли. Не пустивши додому, у їх мобілізували в Радянську армію. В. служив у 45-му кавалерійському полку в м.м. Барта, Гданськ, Щецінь, які відійшли до Польщі. У травні 1947 р. демобілізований.

Повернувся в м. Херсон. Ще не встиг знайти роботи, як його в червні викликали у військкомат, відвезли в тюрму МДБ, звинуватили у «пособництві німецьким окупантам» і засудили на 10 р. ув’язнення і 5 р. позбавлення громадянських прав (ст. 54, 1а КК УРСР). Лише через 50 р. В. довідався, що йому приписали, ніби він мав зброю, Через це він досі не реабілітований.

На початку 1949 р. В. прибув етапом у ОЛП (отдельный лагерный пункт) № 2 в м. Інта Комі АРСР (Кисланський р-н, п/с 388/2), де з номером на спині Е-415 відбув 8,5 р. У таборі закінчив курси машиніста підіймальних машин і працював у шахтах № 5 і № 10.

За Сталіна в зоні не було бібліотеки, газет, радіо, будь-що писати заборонялося. Але, незважаючи на заборону, підпільно вирувало духовне життя. У таборі було багато інтелігенції. В. познайомився і був у близьких стосунках із поетами і перекладачами Григорієм КОЧУРОМ, Дмитром Паламарчуком, Іваном Савичем (Лук’яненком), Миколою САРМОЮ-СОКОЛОВСЬКИМ, Андрієм Химком (Хименком), Михайлом Хорунжим, з єврейським письменником Григорієм Полянкером, російським поетом Віктором Василенком та іншими тепер відомими поетами та прозаїками. Ховаючись, писав вірші, давав їх читати довіреним друзям і таємно передавав рукописи в інші табори. Одну велику добірку табірних віршів вільнонайманий майстер (що також писав вірші) відіслав родичам В. і вони збереглися.

1953 р. до рук В. потрапила енциклопедія, де він прочитав статтю про «війну Лаодіки» 247 р. до н.е. з епохи розпаду імперії Олександра Македонського. Його зацікавила постать цариці держави Селевкідів. Розпитавши знайомих істориків, професорів про ту епоху, В. в нічні зміни, ховаючись від чужого ока, написав повість «Лаодіка». Її похвалили Г. КОЧУР та Г. Полянкер. Як самвидавний рукописний твір, повість потрапила до інших таборів, звідки В. одержував позитивні відгуки-листи (вони збереглися). Через сорок років (1994) повість надруковано в альманасі «Степ» у Херсоні.

В. працював у забоях вугільної шахти, де на нього чигала явна смерть, але виручали технічні його знання, які потрібні були виробництву, і знайомі ув’язнені лікарі. Фельдшер Полюга Л. І. таємно прищеплював йому тиф, В. лікувався, і начальство мусило давало йому роботу на поверхні шахти як слабосилому.

Після смерті Сталіна в’язням дозволили одержувати від родичів книжки радянських видавництв. Їх переглядав оперуповноважений і ставив на титульних сторінках печатку «КОНТРОЛЬ». Кілька таких книжок у В. збереглося.

У неволі В. оволодів англійською (навчали в’язні), перекладав з ориґіналів Байрона та інших поетів.

8.10.1955 р. звільнений зі зняттям судимості та поразки в правах. Повернувся в м. Херсон. Після тривалих митарств 1956 р. почав працювати електрослюсарем, згодом майстром електроцеху на Херсонському бавовняному комбінаті, інженером у «Херсоненерго», з 1964 до 1984 – інженером з охорони праці та техніки безпеки Херсонського виноробного заводу.

1956 р. одружився з колишньою однокласницею і політв’язенкою Евеліною ГУБЧЕНКО. Почали будувати житло. Того року В. надіслав кілька своїх віршів і перекладів Максиму Рильському. Академік 24.12.1956 р. відповів: «…Отже: на присланих Вами поезіях бачу печать безсумнівної обдарованості, переклади (із Богдановича і Гете) свідчать про культуру мови… Якщо й досі Ви цих віршів… ніде не опублікували, то дозвольте мені особисто звернутись до наших журналів». (Лист зберігається). Кілька віршів надрукували в періодичній пресі, пізніше в часописі «Україна».

Поступив на заочне навчання в Горлівський індустріальний технікум. За тиждень до захисту диплома кагебісти поставили йому умову: співпраця з ними – або диплома не матиме. Показали викрадений зошит з його віршами, за які пообіцяли 10 р. ув’язнення. В. пообіцяв співпрацювати, але після одержання диплома. 1960 р., діставши диплом, одразу й категорично відмовився. Почалося цькування й переслідування. Звільнили з роботи. Завдяки знайомому начальнику управління Херсонського раднаргоспу Гнатюкові (родом з Тернополя) пощастило зайняти посаду інженера в «Херсоненерго».

За висловлювання проти затоплення Дніпрових плавнів та історичних пам’ятників КГБ «рекомендував» звільнити В. з роботи. 1963 р. в СРСР гостював Фідель Кастро. В. написав вірш «Дай, Кубо, руку!» і надіслав редакції газети «Радянська Україна». У день приїзду Кастро в Київ вірш опублікували поряд із його портретом. Питання про звільнення було відкладене, але зарплату В. зменшили на 10 крб.

1962 р. В. закінчив 10-й клас вечірньої школи, вступив на 8-місячні підготовчі курси англійської мови, подав документи в Одеський університет. Але до екзаменів його не допустили, мовляв, є розпорядження міністерства з Херсона нікого не приймати.

Працював на виноробному заводі. Відвідував обласне літоб’єднання, допомагав молодим літераторам опановувати майстерність слова. Несподівано 1970 р. нагороджений медаллю «100-річчя з дня народження Леніна». Однак у туристичну поїздку до Болгарії не його пустили. Видавництво «Радянський письменник» внесло його збірку поезій «Переліски» з передмовою Володимира Вільного до свого тематичного плану на перший квартал 1974 р. Редакція схвалила збірку без зауважень. Але коли В. 18.11.1973 р. поїхав до Г. КОЧУРА в Ірпінь, щоб привітати його з днем народження, набір книжки розсипали. КГБ винуватив В. у зберіганні «самвидаву», який він нібито одержував від Г. КОЧУРА. Упродовж 10 р. його не публікували навіть у періодичній пресі. Написане в скляних бутлях закопував на городі. Лише на початку 80-х р. почали публікувати його переклади.

1990 р. видавництво «Таврія» (Сімферополь) видало збірку поезії трьох авторів «Небовий ключ» – В., В. Пузиренка та В. Давидова. Того ж року сприянням спонсора вийшла книжка поезії В. з ув’язнення «Очна ставка» з передмовою Г. Кочура. Видав книжки поезії: «Жариста шабля» (за казками його бабусі Анастасії, 1996); двомовну англійсько-українську книжку англійської народної поезії «Ключ від королівства» (1997); «Жменя дощу» (1999, ці дві книжки 2000 р. відзначені премією ім. В. Мисика та увійшли до міжнародного бібліоґрафічного довідника); «На горі стояла хата» (вірші для дітей», 2001); закінчив історичний роман «Уламки імперії», в якому змалював політичну ситуацію й соціально-побутові картини стародавніх рабовласницьких держав Єгипту та Селевкідії, що постали внаслідок розпаду імперії Олександра Македонського. В. викриває підступність царів, оголює коріння загарбницьких воєн і безглуздий державний терор.

1989 р. В. був серед організаторів НРУ на Херсонщині, він делегат усіх його з’їздів; членом управи обласної організації ВТПВіР, ради «Меморіалу», «Просвіти», старійшина Українського козацтва, член ради КУІН (Конгрес української інтелігенції). 1992 р. прийнятий до Національної Спілки письменників. Член редколегії часопису «Вісник Таврійської фундації», очолює міську благодійну організацію Таврійська фундація (Осередок вивчення української діаспори).

Вірші В. відзначаються піднесеним духом, дисципліною слова. Добірку віршів з неволі «У плетиві колючих дротів» Д. Павличко відзначив як «найбільш хвилюючі, подиву гідні поезії, де безстрашність переходить в розпуку. Але найважливіша прикмета його характеру – віра в свою правду і свою неподоланність».

В. живе з дружиною Евеліною ГУБЧЕНКО в Херсоні. Син Валентин,1956 р. н., помер у 1999-му. Онук Олег 1979 р. н.

Бібліоґрафія:

1.

Небовий ключ: Поезії. Передм. Л. Федоровської. – Сімферополь: Таврія, 1999. – 92 с.

Очна ставка: Поезії. Передм. Г. Кочура. – Сімферополь: Таврія, 1990. – 224

«Парнас» у Заполяр’ї / Зона, № 3, 1992. – С. 120 – 131; Те ж: Літопис Голготи України, т. 1, 1993, Львів. – С. 30 – 40.

Ключ від королівства: Англійська народ. поезія мовою оригіналу і українською. – Херсон: Айлант, 1997. – 47 с.

Жариста шабля: Поема-казка. – Херсон: Пілотні школи, 1996. – 24 с.

Жменя дощу: Поезія. Передм. І. Немченка. – Херсон: Айлант, 1999 – 84 с.

На горі стояла хата: Поезія для дітей. Худ. О. Глушко. – Херсон: Айлант, 2001. – 27 с.

Уламки імперії: Істор. роман. Післямова М. Оленковського. – К. – Херсон: Просвіта, 2002 – 272 с.

Усе царство за коня!: Віршована казка. – К. – Херсон: Просвіта, 2003. – 43 с.

Архітектура планиди: Поезії. Передм. Д. Павличка – К. – Херсон: Просвіта, 2004. – 160 с.

Курай для пожежі: Кн. спогадів. Передм. І. Немченка. – К. – Херсон: Просвіта, 2007. – 446 с.

Довга дорога з тунелю: Оповідання, повість. Передм. І. Лопушинського. – Херсон: ВАТ ХМТ, 2009. – 266 с.

Тавровані зоряниці: Поезії. Передм. В. Загороднюка. – Херсон: Айлант, 2011. – 351.

Транзит самоцвітів: Переклади. – К. – Херсон: Просвіта, 2012 – 247 с.

2.

Братан М. І. Заради світла / Березіль, № 2, 1993. – С. 169–171.

Немченко І. В. Очна ставка з совістю / Степова Україна, № 8. – 1994.

Микола Василенко. Літературні розвідки, бібліографічні нариси. Із серії «Літературно-краєзнавчі студії». – Херсон, 1996. – 37 с.

Савич Іван. Микола Василенко: Жменя дощу / Літературна Україна – 2000.

Дацюк Євген. Увесь вік у борозні / Шлях перемоги, № 28. – 2004.

Іван Гришин-Грищук Іван. Життєпис українця / Слово Просвіти, № 31. – 2005.

Дацюк Євген. Поетові сходні / Визвольний шлях, кн. 7 (626). – 2000. – Липень. – С. 88–93.

Антонишин Світлана. Очна ставка з істиною / Київ, № 3–4. – 2001.

Лопушинський Іван. «Краю, прабатьківська земле, світлом твоїм визріваю» / Кримська світлиця (Сімферополь), № 84–85. – 2001.

Антонишин Світлана. Добро, яке свободи гідне / Березіль (Харків), № 11–12. – 2012.

Сорока Петро. Жезл і посох. Болюча правда поета / Кур’єр Кривбасу, №№ 278, 279, 280. – 2013 р.

Немченко І. В. Василенко Микола Олександрович / Енциклопедія сучасної України, т. 4. – К., 2006. – С. 108-109.

Щерба Таїсія. А пам’ять болить / Українська література, № 12. – 2009. – С. 40 – 42.

Каганцов Марк. Микола Олександрович Василенко: «Я той, що духом не скоривсь» – «Я тот, чей дух не покорился». – Санкт-Петербург – К., 2012 – С. 35 – 52.

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник. 2-ге вид. Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2012. – С. 109 – 110.

Інтерв’ю з М. Василенком 17.02.2001 р.: http://museum.khpg.org/index.php?id=1364235729

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група, 2013 р. З виправленнями М. Василенка у червні 2013.

Рекомендувати цей матеріал