Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МОРОЗ РАЇСА ВАСИЛІВНА

18.03.2013 | Овсієнко Василь, Ткачук Олександр, Павлов Валерій
Інтерв’ю з Раїсою Мороз 26 грудня 2012 року

У помешканні пані Раїси Руденко в Києві ведемо розмову з пані Раїсою Мороз. Запитують Василь Овсієнко та Олександр Ткачук. Знімає та записує Валерій Павлов.

Коротенько про греків у моєму селі…

Вибори президента 1991 року. Кравчук і Чорновіл були найголовнішими претендентами на посаду Президента України. Я якраз приїхала в своє село Велика Новосілка на Донеччині і пішла до своєї тітки Марфи, яка повернулася з родиною в наше село. Бо вона вже на пенсії була. І були там у неї її сини – два мої двоюрідні брати, Льоня і Жора. І от така розгорілася в них дискусія. Дзвонить їм із Москви їхня сестра (їх троє дітей, сестра в Москві живе дуже довго) і каже: «Ваш Кравчук такой хитрый, такой хитрый!». А тьотя Марфа, її мама, каже: «А чому б йому не бути хитрим? Так и надо политику быть хитрым!». Така історія. Уже конфлікт між тими, хто в Москві живе, і тими, що на Україні. А тоді Жора і Льоня кажуть: «Ми голосуємо за Чорновола». Забите грецьке село... Звідки вони знають Чорновола? А тьотя Марфа: «А я буду за Кравчука голосовать. Мне нравится его платформа». А хлопці питають: «Ну, мама, ты же за независимую?» – «Да, конечно, за независимую, конечно!». Отака тоді була ейфорія. А потім Алла питає: «Це ж ви хочете, щоб і Православна Церква була відокремлена». А мама їй каже: «А как же! Почему наша церковь должна отдавать деньги в Москву?» Я думаю, таку сценку треба було б записати в спогадах, але забула. (Ідеться про книжку: Раїса Мороз. Проти вітру. Спогади дружини українського політв`язня. – Львів: Свічадо, 2005. – 216 с.; Мороз Р. В. Проти вітру. Спогади дружини українського політв΄язня. Видання друге, зі змінами і доповненнями / Р. В. Мороз. – Харків: Права людини, 2012. – 288 с. фотоіл.)

Також забула написати: коли судили Ігоря Калинця – а його судили, мабуть, на рік пізніше, ніж Ірину…

- Його й заарештували пізніше… 11 серпня 1972 року. Засудили 15 листопада.

- Так, заарештували і судили. Я приїхала з Івано-Франківська. Тоді тільки жінки приходили під будинок суду або в коридорі сиділи, щоб якось показати солідарність із в΄язнем. Бо з чоловіків ще був на волі хіба Михайло Косів. Хоч він казав, що сорок років був другом Чорновола, але тоді ніде не появлявся. Писав проти Шептицького ляпсуси всякі...

Я поїхала підтримати Ігоря. Хоч ми знали, що він нас не побачить, але пішли: Оленка Антонів, мама Ігоря Зеня (Зиновія), я, ще, мабуть, Люба Попадюк була і ще хтось із жінок. Але КГБ вже придумало таке: щоб відучити нас ходити на суди, вирішило судити таких на три дні замітати вулиці. Нове покарання вигадали. Сидимо ми в коридорі. Пані Зеня в сірому плащі, я в яскравій помаранчевій кофті. Іде один кагебешник і показує очима на мене – ми це помітили – мовляв, «оце вона». Зеня каже: «Знаєте що? Вони хочуть вас забрати, щоб ви замітали вулиці у Львові». А я ж приїхала з Івано-Франківська, там же в мене дитина! Я ж покинула сина. То Зеня каже: «Одягніть мій плащ, а мені давайте ваш светр і тікайте звідси!» Ми помінялися. Таким чином уникла я замітання вулиць у Львові. А пані Зеня залишилася сидіти там з Оленою Антонів та іншими жінками.

Звичайно, хотілося б усе пам’ятати… Я дуже мало й про сина написала. Скажімо, Валік ніколи не питав, поки був маленький: «Чого тато там сидить?». Я брала його на всі побачення. Казав: «Тату, зголи вже свою бороду, досить бути дідом!», але ніколи не спитав: «Чому ти тут? Чому ти додому не їдеш?». Ніколи-ніколи не питав. Що в тій дитячій голівці було, я не знаю. Треба колись спитати його, чи він щось пам’ятає.

Уже як був старшим, то всі відомості збирав десь із вулиці, не від мене. Видно, товариші йому розповідали і про УПА, і про ОУН. Я у спогадах писала, як він у свою книжку члена ДОСААФ записав, що він член УПА і член ОУН, що в нього керівники Мельник і Бандера – все, що чув, записав. У школі роздали якісь книжечки ДОСААФ – «Добровольного общества содействия армии, авиации и флоту». А директор був у них кагебешник, на прізвище Краснопера, бо це була елітна українська школа. І цей Краснопера дав їм завдання вдома записати в ту книжечку всі дані про себе. Кожен що хотів, те й записав. Мій син написав те, що я вам кажу. Тоді Краснопера його зловив десь у коридорі (про це я писала в книжці), завів у фізкабінет і почав виривати ту книжечку. Вирвали її з учителем фізкультури, віддали ту книжечку до КГБ, мене викликали туди і сказали, що я не так виховую дитину, що я можу позбутися дитини, що вони можуть забрати його і виховувати в дитячому будинку… Ну, словом, почали тиснути на мене погрозами забрати сина.

- Коли ви виїхали за кордон, скільки йому було років?

- Він 1962 року народження, було йому 17 років.

- Як склалася його доля? Він десь вчився?

- В Івано-Франківську йому ж не дали атестата зрілості, хоч школу він закінчив. Ми журилися, як його приймуть до університету? Але був такий Василь Маркусь у Чикаґо – він, до речі, готував енциклопедію української еміґрації у США, – то він поручився за нього, пояснив, що КГБ наказало не давати синові атестата, але він буде вчитися. І син вчився, закінчив дуже престижний коледж – University of Loyola в Чикаґо. Закінчив політичні студії і дістав бакалавра. А потім поїхав в Едмонтон в Канаду, зробив магістерську з українського фольклору, бо політика його не дуже цікавила. Але вивчати український фольклор на еміґрації – безнадійна справа. Очевидно, з українського фольклору там тяжко було б жити, дістати якусь роботу, хоч його хотіли лишити на кафедрі.

Пізніше його запросили на радіо «Свобода» і він виїхав у Мюнхен. Потім радіо «Свобода» переїхало в Прагу. Дружина його – вже друга дружина – не захотіла їхати в Прагу, і він ото п’ять років без роботи сидів. А тоді влаштувався в комп’ютерну компанію і досі там працює. Нецікаво йому там, але працює, бо треба ж на прожиття якось заробляти.

- Я чув його радіопередачі, але вже після звільнення, з 1988 року починаючи. «Валентин Мороз-молодший» – так називався.

- Микола Руденко казав, що непогані були в нього передачі. Шкода, бо він був добрий журналіст, він також писав до журналу, дістав там якусь грамоту, і то була цікава для нього робота. Але не поїхав до Праги, бо Галя не поїхала, та й так залишився. Галя – колишня дружина Тараса Чорновола. Вона розлучилася з Тарасом Чорноволом, мала від нього двійнят-хлопців, і одружилася з моїм сином. Тепер дитина його (внучка моя), живе у Відні, їй уже 22 роки. А він розлучився з Росею, живе з Галею, з Чорноволовими дітьми. Все дуже складно, і нічого від мами не залежить, Василю. Ви самі знаєте: що мама може зробити? Мамі тільки боляче, що таке стається. А я з внучкою маю контакт, я їздила до неї. Хотілось, щоб вона сюди приїхала, побачила Київ, але Рая Руденко захворіла, я вже мусила тут сидіти з Раєю.

- Дівоче прізвище ваше як?

- Левторова.

- А звідки у вас таке прізвище?

- Бо ми греки. Ми всі з діда-прадіда, вся моя родина – греки. Греки, переселені Катериною ІІ в кінці ХVІІІ століття – не переселені, а фактично депортовані з Криму на Донеччину, тоді вона називалась Новоросійський край. Для колонізації Новоросійського краю вона нас переселила силоміць, під зброєю, Суворов очолював цю депортацію. Наше село було засноване в 1781 році. Цього я, очевидно, не знала, про все це довідалась уже на Заході. Був такий мовознавець Олекса Горбач, чоловік відомої Анни-Галі Горбач, він мені прислав матеріали, з яких я про все це довідалась. Вдома ми знали, що ми греки, що ми були виселені з Криму. Ще дід мій дуже сумну пісню співав (мама розказувала – я вже цього не знаю), мама знала цю пісню. Так що пам’ятали, що ми виселені з Криму. Дещо зберегли, в основному, в побуті: національні страви, пісні і танці. На такому рівні це в нас було. Ми робили якісь вечірки в нас у хаті, тоді мама танцювала і співала наші пісні. А щоб була, скажімо, якась самодіяльність – у ті часи це неможливо було. Це вже почалось після перебудови. Тепер село називається Велика Новосілка, а називалось воно Великий Янісоль. До речі, тепер я вже довідалась, що ми були переселені з села Яні-Сала, що на березі річки Салгир у Криму, недалеко від Сімферополя. Не знаю точно, я там ще не була, все мрію туди поїхати.

- А от ви казали, що одного разу були в Криму і зупинилися коло якогось села, і ви відчули, що це отут ваша прабатьківщина!

- Так, ми їхали тоді з Оленкою Антонів, її сином і моїм сином. Ми були в Коктебелі і вирішили зробити прогулянку до Ялти. Їхали ми гірськими дорогами, а назад поверталися попри берег. Отже, їхали гірськими дорогами, автобус віз нас якимись запорошеними селами. І зупинився на черговій зупинці в селі. І я побачила так, ніби наш будинок взяли і переставили в те село. Пам’ятаю, що навіть сказала Олені: «Це, напевно, мої предки звідси переселені». Бо щось таке мені відчулося, така я була зворохоблена, це на мене дуже сильно вплинуло. Так що ми знали, що ми – греки, виселені з Криму, але багато чого в нашій культурі вже не збереглося. Десь там, під Маріуполем, скажімо, звідки поет Костоправ вийшов, – там ще були в наш час поети, які писали грецькою мовою, але в нашому селі це вже тільки на побутовому рівні. Це Великоновосілківський район, районний центр. Ми є головне село, і цілий ряд грецьких сіл належав до нашого району.

- Про свою юність, дитинство розкажіть трошки…

- Вчилася я в російській школі. Майже половина наших учителів були греки. Церква була грецька православна, зруйнували її в 30-х роках. Мову татарську, окрім грецької, очевидно, також засвоїли і привезли з Криму, бо в деяких селах було більше татар. В усякому разі, їх не виселили, і ті села ще збереглися. Наше село збереглось, Піонерське тепер зветься, недалеко від Сімферополя. А друге село – там, напевно, були всі греки, і їх виселили. Там, де більше греків було, в основному, знали тільки грецьку. Мій тато знав тільки грецьку мову. Баба з маминого боку знала обидві мови – грецьку і татарську. Була православна, в неї була ікона Ісуса Христа, яку вона роками ховала.

- Ваша мова має свою самоназву, це діалект грецької?

- Це є діалект грецької мови, ми – урмеї, або, в деяких селах, – румеї. Мені колись Валентин показав якусь історичну статтю, ще в Івано-Франківську, і там була румейська держава згадана. Він мене питає: що тобі це каже? Чи за асоціацією одразу згадається ваша самоназва? А я кажу: звичайно, звідти ми і називаємо себе урмеями чи румеями. Це те саме. Ми ж чомусь не називаємо себе еллінами. Наша грецька мова – це урмейк глоса, як кажуть у нас. А в школі доводилося навчатися російською мовою, у нас обидві школи були російські.

У 1955 році я закінчила школу. А у 20 – 30-х роках якийсь час були школи грецькі. Мій брат навіть запам’ятав віршика грецькою мовою. Але в той самий час, коли українізацію припинили, тоді й наші школи закрили. Георгій Костоправ, наш найвідоміший грецький поет, був заарештований і розстріляний. Про нього Рильський писав, що був він талановитий поет. Так що все це одночасно йшло. Українізація і коренізація – це все зникло. Більшість учителів, і навіть директриса школи, були греки. Але викладали російською мовою. Навіть учителька російської літератури і мови була грекиня, дуже гарна вчителька – але вона навчала наших батьків, щоб вони в жодному разі не говорили з дітьми грецькою мовою, бо підуть вони волам хвости крутити, не будуть вчитися, не будуть добре встигати.

У нашому селі в школі суржиком говорили. А в хаті в нас, поки тато був живий, була грецька мова. Так само сестра весь час з мамою грецькою говорила, поки мама жива була. Зі мною мама старалась говорити російською, слухала вчителів. Тому я гірше знаю грецьку мову, ніж моя сестра. Знаю, можу говорити, але мені вже після таких довгих років відсутності тяжче.

- Чи відчували ви, що ви все-таки в Україні живете? Чи цього зовсім не відчувалось?

- Чому? Ми воювали з українськими дітлахами через річку. У нас села Времовка і Нескучне – це українські села! Ми відчували, аякже. Ми заздрили їм, що вони більш згуртовані, одне на одного не доносять у колгоспі. Перший сорт був росіяни, другий – українці, а ми – якийсь третій сорт. Так ми себе відчували.

- Я читав вашу книжку і знаю, що ви були комсомольською активісткою.

- Так, мені було десь 12-13 років і я так мріяла стати комсомолкою, що навіть сказала, що мені вже 14 років. Вивчила статут і поступила. Але десь під кінець навчання в школі я вже почала розчаровуватися, а вже в університеті я цілком відійшла від комсомольської організації. Себто, я була і далі комсомолка, але вже ніякої активної участі не брала. Стала спортсменкою, стала співати на сцені.

Закінчила школу 1955-го року і поїхала до Львова, бо недалеко в містечку Миколаїв жила і працювала моя сестра Валентина, то вона вже мене мусила підтримувати, бо мама в колгоспі не могла, а батько в 1948 році загинув у автокатастрофі.

В університеті все це моє комсомольське захоплення вивітрилось цілковито.

- А як ви в українське середовище вживалися?

- Спочатку, очевидно, мені було легше російською всі конспекти писати, я перекладала їх на ходу. Там небагато, але були студенти російськомовні, це були діти переважно львівської приїжджої еліти – військових, всяких начальників діти. Вони вимагали російської мови, і я з ними також. Приходить викладач і питає: «Якою мовою вам треба?» То ми кричали, що російською. Але більшість була за українську. Переважали голоси українців. Ми казали, що нам «трудно», нам тяжко конспектувати. Але я дуже швидко навчилась української, бо жила в гуртожитку з дівчатами з навколишніх сіл, зі Львівщини, Волині. Так що я швидко перейшла на українську мову. Ну і остаточно я перейшла на українську мову спілкування, коли познайомилася з Валентином Морозом. А це було в кінці першого курсу. Він дав мені, можна сказати, такий поштовх. У нас навіть було декілька конфліктів на мовному ґрунті. Я питала: хіба не все одно, «морозиво» чи «мороженоє»? Йому було не все одно. Я його навіть один раз назвала «націоналістом», і в нас тоді був конфлікт, ми розсварилися, я мусила перепрошувати.

- Він вчився на історичному факультеті, а ви – на факультеті іноземних мов, ви вибрали німецьку мову…

- Так, я вчила німецьку мову. Він закінчив на два роки раніше, бо я у школі хворіла і втратила один рік. Закінчив, поїхав на Волинь. Фактично перші кроки до читання самвидаву зроблені в Луцьку. Я ще була в селі Мар’янівці на Волині, а його вже взяли викладати історію в Луцькому педінституті. І він одного прекрасного дня, в суботу, привіз вірші. Вірші були Симоненка, Драча, Ліни Костенко і Вінграновського. Він так таємничо покликав мене на берег озера – то навіть не озеро було, а ставок, – і почав читати ці вірші. Сказав, що ці вірші переписуються від руки, більшість їх не друковані ніде – або переписуються від руки, або машинопис, тільки чотири-п’ять аркушів через копірку. Ці вірші для мене були, як грім з ясного неба.

Він сказав, що таких людей, як оце ми, критично наставлених до дійсності, там, у Луцьку, є більше, а в Києві і Львові – ще більше. Називав прізвища Гориня, Світличного… Оце так починалося. Незабаром, у 1964 році, ми переїхали до Івано-Франківська. Бо його взяли там викладати історію, а мене – викладати німецьку мову. В Луцьку ми побули буквально кілька місяців разом, його там не затвердили, бо за ним тягнулося досьє, що він – потенційний націоналіст.

- Особливо після того, як він прочитав лекцію про Шевченка…

- Це вже потім було, коли ми вже в селі працювали. А чого ішло це досьє – бо він ставив незручні запитання в університеті, які викладачі воліли б не чути і не відповідати на них. Про це нам розповів знайомий юрист, який вчився у той самий час, тільки на юридичному факультеті. І він знав, що за Морозом іде досьє, що він – потенційний націоналіст.

У Луцьку, порівняно з Франківськом, наше середовище було більш «літературним». Читали поезії. Там були дві студентки V курсу Луцького педінституту – вони були молоді поетки, писали такі свіжі вірші. Був Дмитро Іващенко – викладач педінституту, він очолював клуб, подібний до Клубу творчої молоді в Києві, «Клуб поезії», щось таке. Оце було наше товариство. Як ми переїхали в Івано-Франківськ, то вже було більш політизоване товариство. Це були історики, Петро Арсенич, Фіголь (художник), був Панас Заливаха. Я особисто не була знайома тоді з Заливахою, але це було те товариство, яке вже думало про політику.

- І Оксана Попович там була…

- Ні, Оксана Попович була пізніше, на той час ми її ще не знали. Вони були іншого покоління, іншого світогляду – то ж були відверті націоналісти, вони і сиділи за націоналізм. Наше товариство так відверто не говорило про націоналізм. Ми читали заборонену літературу, була праця Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», була стаття Івана Кошелівця «Українська література в московському зашморгу». Книга Дзюби, пам’ятаю, була друкована на машинці, така велика груба книжка. Працю Кошелівця я не бачила, Мороз дав її читати Марії Влад – поетесі з Гуцульщини.

- Кошелівець – то очевидно, була книжечка, з-за кордону передана…

- Так, мабуть, то частина його праці була, видрукувана, може, «Сучасністю», я точно не скажу, бо я її не бачила. Там же був у нас вірш «Забувайте українську мову» Станіслава Тельнюка, у нас його забрали під час обшуку. У нас Дзюбу не забрали, але Марія Влад свідчила, що Кошелівця дав їй Мороз. Так що там, в Івано-Франківську, самвидав уже був на повному ходу, я б сказала.

Десь влітку 1965 року, на початку літа, приїхав до нас Михайло Горинь. Я його вперше побачила, він був незнайомий для мене. Він спитав Валентина. Валентина не було вдома, то він сказав: «Може, ви заведете мене до Заливахи?». Я особисто про Заливаху тільки чула, що він дуже смілива людина, найсміливіша на Івано-Франківськ, бо він відверто критикував халтуру в мистецтві, в літературі, ні з чим не ховався, і в творчості не тримався соцреалізму. Але я знала, де він живе. Він жив у якомусь закамарку Вірменської церкви, був тоді самотній, вже розлучений з першою дружиною. У Вірменській церкві була не церква, а якийсь склад, збоку була прибудована кімнатка, і він там жив. Я його привела, познайомила, та, на жаль, вони не звернули на мене ніякої уваги, почали обійматися-цілуватися, а я пішла додому, розчарована, бо я дуже хотіла з Заливахою познайомитися. А на Кошового, 10, Заливаха жив уже пізніше, коли відбув п’ять років ув΄язнення.

- А Михайло Горинь, я знаю, в той час розгорнув дуже широку діяльність з видання самвидаву, було декілька друкарських машинок, все це виготовлялося, ішло по всій Україні…

- До речі, Михайло Горинь тоді мене попередив. Він сказав, що готуються арешти, якось дійшло з верхніх кіл компартії у Львові, що Київ чи Москва знає про відродження націоналізму і це незабаром припинять. Горинь привіз таку вістку, а на той час у нас було вже досить багато самвидаву, а крім того, були книжки від такої пані Грушкевич. І Фіголь, і Мороз ходили до неї. Чоловік її був Теофіл Грушкевич, думаю, дуже активний українець за Польщí, бо книжки в нього були прекрасні. У неї були твори Донцова, збірки «Червоної калини». Пам’ятаю, Мороз приніс звідти Винниченка, і я перший раз прочитала Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля», іще обурювалась, чого він більше не приніс Винниченка, а якусь «Червону калину». Для мене ця «Червона калина» ніщо була в порівнянні з Винниченком. Тоді це все загребли. 1 вересня 1965 року прийшли до нас з обшуком і загребли.

- Арешти, власне, почалися вже з 25 серпня…

- Так-так, а до нас прийшли 1 вересня.

- Ну, а тоді зв’язку ж такого не було – знали ви про арешт Михайла Гориня, чи ще ні?

- Коли 1 вересня забрали Валентина, я пішла одразу до Петра Арсенича, бо це були близькі друзі. А він каже: ми ж сиділи напередодні, в останній день серпня, обговорювали… Звідкись вони знали про арешти, що прокотилися по Україні. Ішлося про те, щоб сховати: якщо щось маєш – сховай. Валентин прийшов і завалився спати, нічого не сховав. А вранці прийшли, десь о 6-й годині ранку – стук у двері. Він надів швиденько спортові штани, відчинив – а то ввалилася група кагебешників, видно пістолети в них, і почали обшук.

- А ви казали, що ви своє поховали або знищили…

- Ні, я не ховала. Єдине, що я дуже любила вірші Симоненка, і я їх переписала в записник. Коли Горинь мені сказав, я одразу вирвала ці листочки і знищила. Мама мені розповідала про арешти 30-х років, казала, що їздив «чорний ворон». Коли ми приїжджала на канікули до свого села, з’їжджалися всі студенти з різних інститутів і університетів, ми в городі дуже голосно сперечалися – про політику вже говорили. І мама казала: «Слухайте, перестаньте ото кричати на цілу околицю, бо приїде «чорний ворон»». Я вже знала про того «чорного ворона». Як Горинь сказав, то одразу все знищила.

- Валентин опинився під арештом, а як з вами влада поводилась?

- Викладачі, колеги робили вигляд, що нічого не знають. Це доки працювала в інституті, викладала німецьку мову. Але незабаром мене ректор педінституту на прізвище Кравець викликав і сказав мені буквально таке: «Вам треба подумати, і я вважаю, що вам треба виховувати дитину самій». Отже ж натякнув, що треба розлучатися. Я на це йому нічого не сказала.

За деякий час мене зустріла ніби випадково на вулиці директор етнографічного музею Синиця – дружина майора КГБ Синиці. І вона раптом сказала: «Ой, Раю, ми, виявляється, земляки, я грекиня також! У мене був перший чоловік, його засудили, я з ним розлучилась, я думаю, що тобі так само зробити треба. Ти до нас приходь, мій чоловік тобі порадить, як це все зробити». Я знову промовчала, нічого не сказала, ні «так», ні «ні». Ну, але очевидно ніяких кроків для розлучення не робила. Я вважала, що це не той час, коли треба розлучатись.

- А в них був такий закон, що якщо підсудний засуджений на три роки, то це є достатня підстава для розлучення. Автоматично, без його згоди.

- До речі, у нас були конфлікти – не на національному тлі, а іншого порядку. Мороз не поводив себе так, як слід поводитись чоловікові одруженому, і я кілька разів хотіла з ним розлучитися. Але коли вже його забрали, я вважала, що не час розлучатися, кидати людину в біді. Тим більше, що я знала, що він ніякий не кримінальний злочинець, просто за свої погляди його судять. Ну і його засудили – 20 січня 1966 року почався суд в Луцьку – разом з його посправником Дмитром Іващенком, дали йому чотири роки.

Навесні до мене прийшли дві незнайомі жінки, звали їх Люба Лемик і Оксана Попович. Вони мені сказали, що в Києві хотіли б мене бачити Іван Світличний і Надійка Світлична, що Оксана Мешко подала їм мою адресу, і вони з’явилися до мене. Вони дали мені адресу Надійки Світличної – вона працювала тоді на радіо в Києві, треба було з’явитися до неї, а Надійка тоді спрямує мене до Івана Світличного.

Про Івана Світличного, про киян я вже чула. Була така дівчина, що носила передачі Заливасі. Вона згадувала і про Аллу Горську, і про Світличного, і про Ірину Жиленко. Я бачила ту дівчину на картинах Заливахи, вона, видно, йому позувала. Вона десь потім зникла. Різні чутки про неї розповсюджували, нібито вона, може, на КГБ працювала… Але вона принаймні згадувала про цих людей, і мені дуже хотілось познайомитися, бо я була дуже самотня в Івано-Франківську. І от така нагода. Я втішилась, що можу поїхати і познайомитися з цими людьми.

Іван Світличний кілька місяців був арештований, а потім звільнений.

- Вісім місяців протримали його і звільнили «за недостатністю доказів».

- Так, я думаю, щоб розпускати чутки, що він, може, пішов на співпрацю, – бо нікого більше не звільнили, тільки його.

І десь у червні я приїхала до Києва. Спершу з’явилась до Надійки, Надійка дала мені адресу – Уманська, 35, квартира 20, здається, – і я з΄явилась до Івана Світличного. Уявляла його собі таким козарлюгою, вусатим таким, міцним – а відчинив мені двері середнього зросту чоловік, зовсім не спортивного, а навпаки, більш наукового типу, трошки сутулий. І з того часу почалось моє знайомство з киянами.

Це було цілком інше товариство. Розкуте, порівняно з Івано-Франківськом, не таке полохливе. Вони поводили себе так, якби нічого не сталося: це не ми порушуємо закони, це держава порушує закони свої, а ми тільки хочемо, щоби держава дотримувалась своїх оголошених законів. Я фактично у них, у киян, дістала перші лекції з громадянської поведінки.

Іван Світличний дав мені адресу Славка Чорновола. Чого він хотів мене бачити, він не сказав. Іван Світличний був дуже добрий конспіратор: як не було потреби говорити, він не говорив. Дав адресу Олени Антонів і Чорновола і сказав чимшвидше до них поїхати. Я десь одразу до них і поїхала. Виявилось, що Чорноволу потрібні були документи або якісь відомості про Мороза, бо він готував цю Білу книгу – «Лихо з розуму». І я йому подала всі документи, все, що могла: уривки з листів, біографію Морозову; і він його помістив у цій книжці. Чорновіл видав ту книжку, очевидно, саморобну. Вона виглядала товщиною десь із добру чоловічу долоню, бо фотографії були наліплені, сторінки друковані на друкарській машинці. Він дав нам, кожній жінці, по книжці, і сказав не дуже ховатися з тим, бо він вислав у Київ цю книжку (тоді Брежнєв уже був), і що це все він робить легально. Жили ми тоді в гуртожитку з сином, Мороза вже забрали. Я поклала книжку на шафу і там вона лежала. Чорновола незабаром арештували і дали йому «за наклеп» легеньку статтю.

- Так, 187-1, три роки дали.

- Так. І як його арештували, я все поглядала на цю книжку, думаю, де б її сховати, а вона така груба, де ж її сховаєш… Я живу в гуртожитку, хоч то бічний вхід, але все-таки одна кімната гуртожитська, то все, що я мала. І так тривало і тривало – аж раптом однієї ночі, десь о другій годині, так ніби мене хтось штурхнув і розбудив. Я встала серед ночі, схопила ту книжку і почала метатись по хаті: де її сховати?! Носилася-носилася, нарешті побачила пральну машинку – така кругла машинка, треба було наливати воду і виливати з неї вручну, то була дуже примітивна машинка. Я перевернула її і побачила, що там є місце коло двигуна. Знайшла якісь шнурівки, замотала те «Лихо з розуму» до двигуна, перевернула й лягла спати.

Довго не довелося спати: десь о 6-й годині стук-стук у двері. Прийшли з обшуком у справі Чорновола, шукають його «Лихо з розуму». Ну, «Лихо з розуму» у мене в машинці, а юрист виявився знайомий ще з університету, бо ходив на побачення до моєї кімнати, до Валі Хромих. Вона була російськомовна дівчина з Єсентуків, донька якогось військового, дуже тендітна. Вона ходила-ходила з ним, а потім покинула через те, що він говорив з акцентом по-російськи і був «мєстний». Так вона пояснювала. Хоч був дуже вродливий чоловік. І він оце робив обшук у мене і знайшов її фотографію. Довго-довго дивився на неї, а потім каже мені: «А ви ж були колись інакша, ви ж були колись не така…». А я кажу: «Так, я тоді вимагала, щоб російською мовою лекції нам читали, ми хотіли, щоб усе було по-російськи. Так, я була така. А на вас – ну, це я збрехала, очевидно, – а на вас ми дивились як на «мєстних», ніби другосортних». Він на це нічого не сказав. Але я не знаю, чи це тому, що він побачив ту фотографію, чи він просто ще не дуже був досвідчений – він не здогадався ту машинку перекинути. Хоч кожного разу, коли він до неї наближався, у мене серце падало кудись униз. Я була напружена. Так що він нічого не знайшов. А потім Славко нам всім дякував: виявляється, як його арештували, всі жінки сховали це «Лихо з розуму». Не тільки я. Якийсь ангел-охоронитель – чи його, чи мій, не знаю, – торкнув мене і розбудив: «Ховай книжку».

- Ну от, Валентина завезли в Мордовію, він був у 17-му таборі…

- Ні, перша була Сосновка. В Сосновці ми мали з ним побачення.

- Цікаво, як ці побачення відбувались, і чи брали ви сина з собою?

- Я завжди брала його. Всюди його тягала по тих концтаборах. Не знаю, чи це добре було.

Перше й останнє у Сосновці побачення було довгим, три доби. Його водили на роботу, а на ніч приводили. Нам кімнату вділили, і ми мали в тій кімнаті з ним побачення. Я вдень готувала якусь там їжу та одразу виходила з дитиною до річки. Там річечка була така, що нагадувала мені Донеччину. Там теж гарні такі річечки, спокійні, не бурхливі. Піщаний берег, і ми там сиділи. Тільки й різниця була, що соснові ліси, і вишки, і колючі дроти.

Одного дня ми виходили надвір і побачили цілу шеренгу в’язнів. І там Мороз стоїть з одним чоловіком, геть лисим; і каже якось так гордо, пишаючись: «Раю, подивись, це Михайло Сорока!». Для мене тоді це ім΄я нічого не говорило, але я відчула, що це якийсь надзвичайний в’язень, бо так Валентин це сказав.

- Так, то найбільш авторитетний політв’язень не тільки серед українців, а і взагалі серед усіх політв’язнів.

- Оце я вперше і востаннє в житті побачила Михайла Сороку. Якісь такі дерев’яні містки були, ми ішли, а вони стояли всі і дивились на Морозову жінку і на дитину (сміється). Ми йшли з Валіком, я його водила надвір, бо нудилися ми в кімнаті. Це було одне-єдине побачення. Друге побачення було, коли ми приїхали в Сосновку, а там їх уже не було. Їх уже перевели в 17-й табір.

- Це ви приїхали з Ольгою Горинь, так?

- Так, ми зустрілися з нею в автобусі. Зайшли в автобус, бачимо: а там їхня Оксанка сидить! А Ольга десь побігла. Кажу: «Оксанко, що ти тут робиш?» – «А ми з мамою і з бабусею їдемо на побачення в 17-й табір». Ми приїхали туди, а всі в΄язні на роботі. Робота була загороджена кількома парканами дерев’яними. Ольга зуміла знайти якусь щілину у паркані, хтось із в’язнів покликав Михайла до тої щілини якнайближче, і вона переговорила з ним. Побачення нам не дали, тому що вони «не стають на путь ісправлєнія». Мама була Горинева, Оксанка, Оля Горинь і я з сином. Отже, нас дві родини їхали так далеко, а побачення не дають. Оля домовилася з Михайлом, що ми з нею підемо вранці під ліс на пагорб: «Десь на світанку виходьте і ви з Валентином у двір. Хоч поговоримо».

- Ольга розповідала, як вона хотіла перекинути ковбасу!

- О, вона не тільки хотіла, вона перекинула! Вона вже сиділа, то мала досвід, була відважна. Ми ж приїхали на побачення, у нас були ковбаси, різні харчі. Все, що можна було кинути, вона позакидала за паркан. Вона попередила Михайла, що будемо говорити німецькою, щоб начальство не знало, про що говоримо. Для конспірації. Бо ж і Михайло, і Мороз хвалилися, що вивчають німецьку мову. Ми рано-вранці залишили своїх дітей на Михайлову маму, пішли на світанку на той пагорб. То було неймовірно: трава по коліна, роса, комарі об’їдають нас з голови до ніг... Ми вилізли на пагорб і почали вигукувати по-німецьки, очевидно, в першу чергу про те, що ми їм перекинули за паркан ковбасу і хліб. Я їм кричу: «Brot und Wurst!», а Михайло кричить: «А що таке Wurst?» (сміється). Отака конспірація! Поки ми пояснювали, що таке Wurst, вартовий побачив нас, почав бігти і кричати: «Стой, стрелять буду!» Ну, ми спочатку не звертали увагу, але бачили, що він вузькоокий – або якийсь казах, або узбек, справді буде стрілять, бо з ним не зговоришся. Ми почали тікати, а він за нами. Він і далі кричить: «Стой, стрелять буду!». Тоді ми зупинилися і він нас відвів до начальника. Начальник сказав: «Ми повідомимо на вашу роботу, як ви себе погано поводите». Оля вже не працювала, я працювала, але він нічого не повідомив. Так обійшлося. Обійшлося наше побачення без побачень.

- А от відомо, що Валентин написав ще в тому сімнадцятому таборі знаменитий «Репортаж із заповідника імені Берія». Як він звідти вискочив? Чи не ви винесли?

- Я – ні, ми ж тільки одне побачення мали на самому початку, нам же більше не давали побачень. Вивіз хтось інший, я не знаю хто. Знаю тільки, що на Захід вивезла Марта Скорупська, і був надрукований цей «Репортаж» у «Сучасності». Він, до речі, був перекладений російською мовою, російськомовна газета «Русское слово» в Нью-Йорку надрукувала цей репортаж, але зробила купюри там, де йшлося про русифікацію, це слово їм не подобалося. На багато мов він був перекладений, разом з працею Дзюби і Чорноволовим «Лихом з розуму». Ця праця була дуже популярна в західному світі.

- Так, то дуже сильна публіцистична річ.

- Власне, в англомовній передмові до цієї речі вони відзначали, що це – найсильніша річ, написана проти КГБ: з назвами, іменами, з їхніми методами покарання. Вона була найдошкульніша, і автор, очевидно, дістав по саму зав’язку саме через цю річ. Одразу порушили справу, ще перед закінченням першого терміну. Десь півтора року його тримали на Володимирській, 33, у Києві, цього разу у нього був слідчим Кольчик, і він довів Мороза до дуже поганого стану. Кольчик дозволяв мені бачитися з ним. Мої стосунки з Кольчиком – теж ціла епопея. Себто його ставлення до мене: «О, грекиня! Я також по бабі грек», – він ставився до мене запанібрата, мовляв, земляки… Це почалося ще з Луцька. Він не був тоді слідчим Мороза, він був слідчий Дмитра Іващенка і фактично «розколов» його. В досьє Кольчика багато «розколів»: це не тільки Дзюба, там ще когось він «розколов», жінку якусь – це я вже вичитала в інтерв΄ю Михайлини Коцюбинської. Кольчик дав мені побачення 1 квітня 1969 року в Києві, на мій день народження. Грав друга! Це вже був майже кінець слідства. Він сказав, що вони закривають слідство за недоведеністю, немає свідчень. Це було не єдине побачення, Кольчик нам давав кілька побачень і всі передачі передавав.

- А ці побачення були просто в кімнаті, через стіл, так?

- Так, він заводив нас, втягав ті пудові мої торби, був страшний джентльмен – я кажу, він грав такого друга ті перші чотири роки – чи, точніше, не чотири роки, а відтоді, коли почав слідство за «Репортаж». Кольчик також приходив з обшуком до нас у Івано-Франківськ, доводив мене до того, що я кілька разів утрачала свідомість після його допиту. Він умів якось так робити: грає такого собі друга, жартує, згадує свою бабу-грекиню, а потім раптом, зненацька: «А тепер питання, Раїсо Василівно. Чи ви читали “Репортаж”?» Кажу: «Ні, не читала». Він на це: «Ага, не читали?» І починає порпатися, як бачу, в моїх листах. Гарячково думаю: «Що ж я там написала, що ось зараз він схопить мене за руку…» – «Була кілька днів тому у Славка Чорновола, – цитує він мого листа, – він годував мене дуже смачними стравами». Що ж то були за страви?» Отже, знайшов і вихопив саме ту фразу, яка стосувалася «Репортажу». Кажу: «То так давно було, не пам΄ятаю, що то були за страви». Тоді він знову починає жартувати, щось говорити ніби зовсім не до теми, і знову раптом: «А тепер я вам мушу повідомити дуже неприємну річ…». Знову щось таке робиться з моїм серцем, воно летить кудись вниз. А він каже: «Ми мусимо у вас зробити обшук». У мене одразу відлягло, бо в мене нічого в хаті тоді не було. А він, очевидно, це бачить, він же ж дуже добрий психолог був. Робив такий вигляд, ніби і не шукає нічого. Але після тої розмови і після того обшуку три рази до мене викликали швидку допомогу.

Моя сусідка, Ліна Вакуленко, викладач археології, жила у другій малесенькій кімнатці і викликала до мене ту швидку. Вона лише хитала головою, бо знала, що мене довело до такого стану.

То я думаю, він такі самі методи застосовував і до Мороза. Бо як я його останній раз бачила під слідством, мене вразив його вигляд. 1 квітня Кольчик дав нам побачення і сказав, що закриває справу. Я була дуже рада, бо залишилося лише кілька місяців до його звільнення 1 вересня 1969 року. Я кажу Валентинові про це, а до нього не доходить, що я йому кажу. Він так був настроєний на те, що говоритиме на суді. Казав: «Я на суді встану і скажу: «Так, я написав цю річ. І більш нічого говорити не буду». Я кажу: «Валентине, тебе відправляють назад у табір». Нарешті до нього дійшло, що Кольчик закриває слідство щодо «Репортажу» і що його відправляють далі відбувати перший термін. Але вигляд він мав страшний. Він був такий жовтий і не те що худий – просто як засушений гриб.

Я думаю, що тих півтора року в одиночці в Києві плюс методи Кольчика довели його до такого стану. Бо я возила в Київ дуже гарні передачі: ми з Льолею Світличною шукали по цілому місті зелень, найкращі ковбаси, щось свіже – отже, йшлося не про харчування, а йшлося, видно, про той тиск, якого він зазнавав. А потім це повторилося у Володимирі – знов два роки одиночки… Я думаю, що це його доконало.

- Добув Валентин свої чотири роки і 1 вересня 1969 року його звільнили….

- Дев’ять місяців був він на волі. До речі, перед тим його звільненням кличе мене ректор інституту і каже: «Ви от у гуртожитку живете, ваш чоловік звільняється, тому вам треба звільнити кімнату, бо буде нездоровий інтерес студентів до вашого чоловіка. То вам треба шукати помешкання». Я, звичайно, зажурилася, але думаю, буду шукати помешкання, бо мені було важливо зберегти роботу.

Валентин звільнився, приїхав. У Києві його дуже гарно зустріли – адже автор «Репортажу»... Він зупинився в Алли Горської. Приїхав худий, як жердина, але дуже бадьорий, робив руханку, навіть на голові стояв надворі. Студенти справді витріщалися на нього, цікавилися – але бачу, що нас ніхто не кличе, не виганяє більше з гуртожитку. Ми шукали квартиру, квартиру неможливо було знайти – як тільки довідаються, що це Мороз… До речі, ті самі люди, які слухали його «Репортаж» по різних «ворожих голосах», – але брати на квартиру не хотіли, боялися! Казали: «Та нащо нам, буде ходити тут КГБ і робити обшуки». Тяжко, фактично неможливо було знайти квартиру в Івано-Франківську. Тоді бачу, що нас ніхто не виганяє, – то будемо жити!

Нарешті хтось підходить до мене і каже, що тут звільнили сусідню кімнату, вона тепер порожня, то будьте обережні. Підслушку зробили там. Їм було дуже зручне наше розташування, бо телефона у нас не було, хтось дзвонить – треба було іти на прохідну. Усі листи приходили на прохідну. Гуртожиток багатоповерховий, сотні очей: хто хоче слідкує, хто до нас приходить, хто відходить, бо вхід у нас був боковий. Ідеальне розташування нашої квартири для підслуховування, для слідкування. Так що нас залишили там жити аж десь до весни 1970 року.

Коли сказав мені ректор, що треба вибиратися з інститутської квартири, Чорновіл довідався про це і кинув клич у Львові: Мороз приїжджає, а не має де жити. Львів’яни зібрали гроші на кооперативне помешкання. Не на все, а на той перший внесок, 1800 рублів. У мене особисто було тільки 180 рублів, і ніякої мови про кооператив не могло бути. Але гроші Чорновіл зібрав, і десь навесні 1970-го року нас поселили в кооперативний будинок, але не дали ордера. У трикімнатній квартирі поселили з якимсь дідом. Він чекав на своє кооперативне помешкання – тоді була страшна повінь в Івано-Франківську, навіть перші поверхи було заллято. Морозові там недовго довелося жити: прийшли з обшуком раз, прийшли другий раз, а тоді й арештували – 1 червня 1970 року, після дев’яти місяців на волі. За цей період він написав три статті: «Серед снігів», «Хроніка опору» і «Моїсей і Датан».

- А в яких умовах це робилося? У помешканні?

- Ні, він вдома майже не був. Він був у Брюховичах. Поїхав до Львова, його влаштували в санаторій, недалеко від Львова, у лісі. До речі, там, у тих Брюховичах, пізніше замордували Володимира Івасюка. Валентин там сидів, писав. Я думаю, що в нього були заготовки ще в таборі. Думаю, Кольчик це все бачив і знав, що Мороз готує ще щось і Мороз рано чи пізно ще попадеться їм у лапи. У мене така версія.

- Він, може, і випустив його для того, щоб написав ще більше, щоб було з чого робити справу…

- Так, бо не було з чого. Славко Чорновіл відмовився свідчити, сказав: «Я помилився, він мене не просив висилати цю річ до Києва». Спочатку казав, що «так, вислав на прохання Мороза», а потім на побаченні Мороз мені сказав: «Скажи Славкові, щоб він поміняв покази». Я сказала це Олені Антонів. Олена поїхала на побачення в побутовий табір, де Славко сидів, і він одразу поміняв покази. Так що в каґебістів не було зачіпки. Хоча, звичайно, пізніше вони взяли ті три речі, але «Репортажу» як такого вони на очі не бачили, оригінал не знайшли. У мене його не було. Кольчик шукав, але не знайшов отоді, коли довів мене до втрати свідомості. А ці він мав. Прийшли з обшуком, знайшли всі три речі. Мороз не був великим конспіратором, нічого не ховав. Він міг перший раз сховати і нічого не сховав, і другий раз не сховав.

- А була ж ще якась катавасія, коли він їздив у Космач, і там його намагалися схопити, так?

- Так, там його хотіли арештувати. Там священиком був Василь Романюк (згодом Патріарх Володимир). Так було влаштовано, що мене послали в Косів надати консультацію заочникам. Я думаю, що також спеціально, щоб я потім встигла піти в Космач, і мене потім за те, що я була на релігійному святі, звільнити з роботи. Але вийшло так, що я дала консультацію студентам, їх було небагато, було свято якраз, Великдень був. Я хотіла поїхати в Космач – та ні один шофер туди не їхав, автобуси не ходили, всі святкували Великдень! То гуцули, їм до лампочки радянська влада і боротьба з релігією. Я не мала чим їхати в Космач. Знайшлася машина до Яблунева, а ще до Космача від Яблунева, мабуть, кілометрів 10, може 15. Я доїхала до Яблунева, а потім почимчикувала пішки. Поки я дійшла до Космача, була п’ята година вечора, то вже все розійшлося. Я прийшла, думала, будуть дивуватись, що я пішки так довго ішла, – а їм було не до мене, почали розповідати, що сталося.

Мороз мав магнітофон із собою (в нас був магнітофон, ще перший, такий громіздкий). Він хотів записати Службу Божу. До нього підійшли двоє п’яних (то були директор школи і голова сільради) і почали його тягнути. Він пручався. Втрутилися люди: «Що ви нам перебиваєте Службу Божу! Чоловік хоче записати». А були навіть гості з Москви, багато людей приїжджали подивитись гуцульський Великдень. Усі стояли, чекали, ніхто не розходився. Вийшло так, що дуже людно було. До нього підійшла якась гуцулка, цілком чужа жінка, взяла його за руку і сказала: «Ви мій гість!» Взяла і повела його за руку до себе. І на тому скінчилося.

Я була страшно понервована тим і одразу повернулась до Івано-Франківська, а Мороз аж через день приїхав. Я приїхала додому, бачу – в хаті сліди обшуку. Він приїхав, я йому сказала, але він знову нічого не сховав. Дуже стомлений приїхав, одразу завалився спати. А на ранок вони прийшли і забрали всі його рукописи. Вони вже знали, що де лежить, вже знали, де ті три його есе. Ще забрали «Я бачив Магомета» – така маленька гумореска, також його. Але на суді сказали, що не доведено, що це його. Звинуватили – і «не доведено». Щоб показати, що суд дуже об’єктивний. Потім його кілька разів викликали і він повертався додому, а одного дня, 1 червня, не повернувся.

- А вас у зв’язку з цією справою намагались обвинуватити, що ви якось неадекватно поводилися, як хуліганка…

- Так, вони, видно, запланували, що я буду в Космачі, але я не прийшла вчасно. Була там така Марійка Юкиш, теж чорнява жінка. Вони написали моєму ректорові в інститут, що я поводилась не так, як належиться викладачеві інституту, що я кричала, сварилася… Це, мабуть, Марійка захищала Мороза і сварилася. А я дала йому зустрічну доповідну, що я там не була і в мене є свідки, що я в той час давала консультацію, що мене взагалі не було на Службі Божій. Так що їм цей варіант не пройшов. То вони мене поставили на атестування і тоді звільнили з роботи, аж через рік.

Суд був у листопаді 1970 року. Хто хотів бути на суді – львів’яни звернулися до відповідних органів – всім заборонили: загрожували звільненням з роботи. Ірина Калинцева хотіла приїхати – і, до речі, приїхала, Стефа Гулик була; була, здається, Валя Чорновіл. Було багато людей, навіть із Москви був хтось. А Заливасі заборонили навіть появлятись на цій вулиці, де буде суд. Ніну Строкату-Караванську теж попередили, щоб вона не їхала. А що зробили з тою Марійкою Юкиш! У неї була маленька дитина, немовлятко ще. Оксана Мешко лікувалася в Моршині, хотіла приїхати на суд і сказала Марійці: «Як тільки довідаєшся день суду, щоб мені сказала». То що робить КҐБ: беруть ту Марійку Юкиш із малою дитиною, поміщають її в лікарню – до речі, разом із заразними хворими, бо, видно, місця не було в інших відділеннях – і тримають здорову дитину, вона, мовляв, хвора! Марійка стривожена, але хтось із лікарів таки довідався і шепнув: «Ваша дитина здорова. Але пильнуйте, в сусідній палаті сидить чоловік і стежить за кожним вашим кроком». Це все було зроблено для того, щоб Марійка Юкиш не повідомила Оксані Мешко про суд.

Я була на суді – тільки на читанні вироку. Суд відбувся закритий, Борис Антоненко-Давидович, Іван Дзюба та Вячеслав Чорновіл були свідками, а також один чоловік із Космача – Василь Баб΄як, селянин. Антоненко-Давидович, Дзюба і Чорновіл відмовилися свідчити через те, що суд закритий. Для Антоненка-Давидовича це був свого роду вихід, тому що він писав коментар до однієї з праць Мороза, і цей коментар КГБ забрало. Їх навіть зводили віч-на-віч, бо Мороз відмовлявся від усього, а Антоненко-Давидович не міг, він старенький чоловік, та й коментар його вилучили. Якби Мороз був хоч трошки конспіратор… То ж можна було сховати, знищити врешті-решт… Нічого він не знищив. А Чорновіл перед тим каже мені: «Їдь до Антоненка-Давидовича і скажи, щоб він якось відмовився від своїх свідчень». А мені було дуже тяжко це зробити. Думаю: «Старенький письменник, мають вони доказ у руках: як йому відмовлятися?» Але вийшло так, що йому вже не треба було відмовлятися, бо вони відмовилися від свідчень взагалі.

- Пані Раїсо, а от ми перебуваємо зараз на вулиці Богдана Хмельницького, 68, помешкання 24. А чи знаєте ви, що це було помешкання Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича?

- Знаю, що він тут жив, і я одного разу навіть була тут на дні народження. Він, до речі, як усі розійшлися, вчинив мені справжній допит: чого Мороз поводить себе так? Уже другий раз після Володимирської тюрми, як його перевели до табору в Мордовію і там почалися ті всі неприємності, сварки між ним і Шумуком… Фактично з усіма він пересварився, почали жалітися на нього, на його поведінку. Поведінка, звичайно, була абсолютно неадекватна. Я думаю, що він був хворий уже тоді, після тої п’ятимісячної голодівки.

- Він дістав шість років тюремного ув’язнення, три роки особливого режиму – теж камерного, п’ять років заслання із визнанням особливо небезпечним рецидивістом...

- Так. До речі, Славко зібрав 600 рублів для адвоката. А Іван Світличний поїхав зі мною до Москви домовлятися з адвокатом – попри те, що він уже був посварений з Морозом, Мороз його фактично дуже тяжко образив, сказав: «А, ви не хочете тим займатися, ви боїтеся». Щось у такому дусі – хоч це неправда була.

- Так, я теж можу сказати, що в той час, коли ті статті Мороза ходили по руках, то навіть мені їх давали з великим застереженням: «Не дуже багато кому давай!» Бо Світличний був проти розповсюдження цих статей, вони, мовляв, надто різкі.

- В усякому разі, я не знала, що за цим ховається. Але Світличний був мені дуже близькою людиною, ми велику симпатію почували одне до одного, просто на людському рівні дуже гарно спілкувалися. А тут я почула, що Мороз його образив. Посварився він тоді і з Чорноволом. Але попри те все, коли Мороза арештували, Світличний буквально взяв мене за руку і поїхали ми з Льолею до Москви шукати адвоката для Мороза. Думали брати Софію Каллістратову, вона тоді бралася за політичні справи. Але як ми приїхали, він нас лишив з Льолею надворі, сам зайшов. Вийшов, нічого не сказав, ані словечка. Але потім мені якось дав знати, що Каллістратова вже не має права, їй заборонили вести політичні справи. Але вона порадила взяти Когана, здається, його звали Едуард Коган. Він був адвокатом Синявського у тій гучній справі Даніеля і Синявського 1965 року. І він узявся за це.

Славко передав мені гроші. Уже після першого дня суду Коган зустрівся зі мною. Він був вражений, особливо його вразила стаття «Мойсей і Датан», там є про євреїв, про надгробки, що у Львові з гробниць брали і стелили на дороги, Мороз писав про це. Коган був вражений, захоплений і казав мені, що Морозу загрожує дуже-дуже великий термін, тому він не хоче брати усіх грошей. Але я дала всі гроші, напалягла і він узяв. І Славко казав, що дуже добре, що дала всі гроші, бо хто знає – може, і нас ще буде захищати цей чоловік.

- А я згадав, як розповідав Іван Гель. Він був у Івана Світличного в Києві. Вони вийшли на вулицю поговорити – аж тут Леоніда кричить з якогось там поверху: «Івани́, Івани́! Ходіть сюди, Рая на дроті!» Тобто ви по телефону повідомляєте про арешт Валентина Мороза. Вони між собою поговорили: «Були в нас деякі незгоди з Валентином, але коли він заарештований, треба його захищати. І тут нема ніякого сумніву, що треба чинити по-іншому».

- Мороз тоді пересварився зі Світличним і з Чорноволом, але дуже близько зійшовся з Оксаною Мешко. Вони характером трошки подібні: такі прямолінійні, не зважали на якісь там тонкощі.

- Валентин відбував це ув’язнення у Володимирській тюрмі. І там йому створили жахливі умови, аж до того, що якийсь кримінальник, який був його співкамерником, порізав його загостреною ложкою в живіт. У зв’язку з тим же почав Валентин голодівку, чи ні?

- Ні, голодівку він почав, коли скінчилися три роки. Весь час йому нестерпні умови створювали, садовили з кримінальними типами. Коли я обурювалася, вони казали, що вони такі ж політичні. Попробуй докажи мені зовні, чи вони політичні, чи ні. Та врешті й так: кримінальник щось сказав проти влади – уже він політичний.

- Так, а то часом так спеціально робили: він у карному лаґері програвся в карти, скажімо, і його б там або вбили, або зґвалтували б. То він викидає якесь дурнувате антисовєтське гасло – «Долой КПСС!», «Брежнєв – педераст!» – і йому дають політичну статтю.

- Отже ж таких «політичних» садовили. І він уже був настільки тим зацькований, що казав мені: «Я вимагаю, щоб мене посадили в одиночку». І казав мені, щоб і я вимагала. Я знала, що одиночка була для нього згубна, бачила, як він переносив одиночку в київському ізоляторі під час слідства. Він був дивний такий, казав, що на нього тиснуть стіни, – це клаустрофобія. Він казав: «Я не можу зосередитися, ці кримінальники мені заважають, вимагаю одиночки». Я тільки згадала за одиночку – і вони дуже легко перевели його туди. Два роки він був в одиночці.

Шість років тюрми йому дали, три роки відбув і почав домагатися, щоб його перевели до табору, бо є такий закон: якщо немає ніяких порушень, то можна. Ну, але його не переводять. Тоді він десь на початку весни на побаченні через стіл сказав: «Я оголошую голодівку з першого липня. Роби щось, якщо не хочеш, щоб я став якимось іншим». Так сказав. Я почала його відмовляти, я знаю, що нічого ніколи не доб’єшся голодівкою – але він то так твердо сказав. Я вийшла і одразу поїхала до Москви, до Людмили Алєксєєвої, в якої я завжди зупинялась, сказала про цю новину. Там була і Лариса Богораз, вони одразу розгубилися, не знали, що мені сказати, як мені допомогти. Але вони що зробили – вони одразу повідомили Захід, чи через Сахарова, чи самі, я не знаю – але тої ж весни ця звістка, що Мороз іде на голодівку, була в газеті «Свобода», в чому я переконалась, коли вже еміґрувала. Я мала на роботі всі ті підшивки і бачила, що вони одразу повідомили.

І на тому зупинилося. Аж десь літом дзвонить мені Олена Антонів зі Львова, моя приятелька найліпша, і таким грайливим голосом каже: «Раю, я за тобою так скучила, може, ти приїдеш?..». Я зрозуміла, що це недарма. Приїхала до неї, а там у неї Ірина Корсунська з Москви, їде в Карпати відпочивати і зупинилась в Олени, і каже мені таке: «Люда Алєксєєва запропонувала вам дати інтерв’ю західним кореспондентам на початку липня». Вона всіх кореспондентів організує, з Німеччини, з Канади, Америки, ще когось – п’ять вона назвала. «Якщо згодитесь, якось дайте знати і приїдьте на декілька днів раніше, щоб приготуватися». Каже: «Ми розуміємо там, у Москві, що Івано-Франківськ – не Москва і навіть не Київ, що у вас дитина, ви добре подумайте, бо пам’ятаєте, що у Надійки Світличної й дитину забрали були (Льоля ніяк не могла знайти Яремка тоді, коли Надійку арештували)…». Одним словом, попередили мене: подумайте, чи ви згідні дати інтерв’ю – а інтерв’ю мусить дати дружина, ніхто за вас того не може зробити, бо не буде того ефекту.

Я повертаюся додому в Івано-Франківськ, очевидно, пригноблена: що мені робити? Страшно інтерв’ю давати, це ж треба спалити всі свої мости, виступити проти КГБ, проти такої держави... Раніше я була просто дружина політв’язня – а тепер треба своє слово сказати. Я послала телеграму Люді Алєксеєвій: «Костюм на меня не совсем подходит, но я его беру». Я хотіла хоч трошки передати свій настрій, що я боюся, але все ж таки згоджуюся. Таким чином вона знала, що я приїду і дам інтерв’ю. А ще мені треба було перед тим поїхати у Володимир і довідатися, що він і справді голодує.

- А як це вам вдалося?

- Я зразу взяла на роботі тиждень за свій рахунок, а подала цю заяву тоді, коли директора профтехучилища, де я тоді працювала, не було, він пішов на обід. Була його секретарка, Софія Самойловна. Вона взяла ту заяву. А через дорогу були каси аеропорту. Я одразу пішла в касу, купила квиток, сіла на автобус, поїхала в аеропорт і полетіла до Москви. Вони не встигли нічого зробити. Прилетіла до Москви, Люда каже: їдьте у Володимир, довідайтеся, чи справді голодує. Я беру таксі і їду в Володимир.

- За 300 кілометрів?

- Так. На той час мене вже звільнили з педінституту. Як тільки на Заході довідались, що я без роботи сиджу цілий рік, почали посилати посилки. Тому в мене вже тоді не було проблем з грішми. Посилки мої Люба Лемик відправляла в Стрий, те все продавалося, мені давали гроші.

- А вас не могли звинуватити у спекуляції?

- Очевидно, але я сама того не робила. Люба потайки то все робила для мене. В Стрию продавали, а гроші мені передавали. Там щось трошки ділилися…

В усякому разі, я беру таксі і їду в Володимир. Приїхала у Володимир, сіла на автобус, їду головною вулицею просто до тюрми. Їду й молюся: коби він не голодував, коби мені не треба було того інтерв’ю давати, нащо воно мені здалося, в мене ж дитина вдома. Мама далеко, сестра далеко на Херсонщині, що з ним буде? Раптом дивлюся – афіша, на ній реклама кількох фільмів, але мені в око впала тільки одна назва: «Назад возврата нет», такий фільм. І в мене одразу: «Все. Ясно, що він голодує, що мені треба давати інтерв’ю, що «назад возврата нет»».

І я вже з таким настроєм влетіла до Завялкіна, начальника тюрми, і одразу на нього в атаку: «Мороз голодує, ви нічого не робите, що ви собі думаєте, він помре!..». Він був заскочений і каже: «Мы его уговариваем, но ничего не можем изменить, он не хочет нас слушать». Взяла його нахрапом, так би мовити. Він підтвердив, мені нічого більше не треба було, я повернулася в Москву і дала інтерв’ю.

Для інтерв’ю я приготувала заяву по-російськи, Люда поправила мою російську мову, роздрукувала його. Прийшло п’ятеро іноземних журналістів, дала інтерв’ю, вони розійшлися. Як ми глянули з 8 чи 9 поверху вниз – а там купа машин, і всі чорні. Вони всі з’їхалися, але що могли зробити, як то були іноземні кореспонденти?

Той день був такий напружений, що я нікуди не їздила. На другий ранок я вже збираюсь до Івано-Франківська – але треба якісь покупки зробити! Помаранчі купити, якісь подарунки Любі купити, бо ж я дитину лишила на них. Я в один магазин – бачу, якась жінка за мною. В другий магазин – ти диви, і вона тут! Думала спочатку, випадково, а потім бачу, що вона за мною ходить. Тоді сідаю в метро, вже мені не до покупок. Їду в метро – вона за мною! Я в останню хвилину вискакую з вагона, заходжу в другий вагон – через якийсь час вона знову за мною. Як вона то уміла зробити, я не знаю. І мала якусь таку валізочку маленьку, і якісь дивні чорні очі в неї були, чи мені здавалося вже. Дивиться на мене, а так, ніби не бачить, крізь мене. Я вийшла з метро, а вона за мною. Я нарешті зупиняюсь і кажу до неї: «Что вы от меня хотите?» Вона починає втікати. Я іду, вона знов за мною. Я думаю: «Ну, зараз приведу «хвоста» до Люди». Заходжу в телефонну будку і кажу: «Люда, слухай, тут за мною ходить якась жінка і не відчіпляється». А сама вже нервова! А Люда каже: «Та пошлите ее к черту и приходите домой!» У мене зразу відлягло і я пішла до Люди. Але до Люди вона, звичайно, не пішла.

Я тоді ж, тієї ночі – їхати додому, а квитка нема. Я за квитком, а мені не дають, ніяких вечірніх рейсів нема. Люди купують, а як доходить моя черга – нема. А в аеропорту теж та жінка крутилася, я її бачила. Нарешті дають мені квиток, здається, на першу чи пів на другу ночі, тільки до Львова, не до Івано-Франківська, а до Львова.

Прилітає літак у Львів, я виходжу з трапу, іду до аеропорту. Підходять два міліціонери, хапають мене під руки і так тихенько: «Ви Раїса Мороз?» А я кажу: «Чого це ви? КГБ вас післало?» Стараюся голосно говорити, але від хвилювання голосно не виходить. Вони: «Тихо, тихо». Завели мене в аеропорт, у якусь кімнату і залишили. За якийсь час заходить чоловік, очевидно, кагебешник, а я така напружена, одразу до нього: «Що ви хочете від мене?» А він: «Ми нічого не хочемо, ми хочемо вам допомогти – дзвонили з Івано-Франківська, попросили нас купити вам білет на літак». Себто на «кукурузника», який ніколи вчасно зі Львова не вилітає через ранішні тумани. Я кажу: «Оце така допомога – міліціонери хапають за руки?Та й ніхто окрім вас не знає, що я тут. Я їду потягом, не «кукурузниками». А вони: «Ну то їдьте, чого ви розхвилювалися?».

Я не вірю своїм вухам, але виходжу, там уже всі розійшлися, одне самотнє таксі стоїть. Здуру сідаю в те таксі, нічого не думаючи, кажу їхати на Спокійну, 13. До Оленки Антонів. Він мене везе на Спокійну, 13, я озираюсь – за нами машина. Думаю, тут, на темній вулиці, ця машина… Ліпше мене б уже з аеропорту забирали, там хоч світло було, там хоч люди якісь бачили мене, а тут темно, що вони зі мною тут зроблять? А ще згадала, що Люда мені запхала якийсь самвидав! Що мені робити, я в таксі сиджу, як мені його позбутись? Ніяк! Поки я думала, він петляв-петляв, а вулиця Спокійна – це бічна Окружної, там багато малесеньких вуличок. Він нарешті каже: «Я далі не знаю, куди вас везти». Випускає мене, я, каже, заблукав. Я вийшла, темно. Я вдень погано орієнтуюся, а тут – ніч, хоч око виколи! Я пішла не озираючись, я майже бігла, не дивилася, чи йде хтось за мною, чи не йде, і прийшла до Олени! Ангел-хоронитель привів мене до Олени, не інакше.

Олена мені відчинила... Мабуть, на мені лиця не було. Вона мені зразу дала якісь транквілізатори, вона ж лікарка, поклала мене в ліжко коло себе, нагріла чаю… В ту хвилину вона була ближча за мою рідну сестру. Рано-вранці ми десь о п’ятій годині чи в пів-п’ятої встали на перший потяг на Івано-Франківськ. Я трошки заспокоїлась, почала думати, що в мене вдома робиться, як там моя дитина? Олена мене взялася проводжати, надворі сіється мжичка, ми дивимося в вікно – а там уже стоїть чоловік під плащем. «Хвіст». Так ми пішки дійшли до вокзалу, а він за нами тьопав, потім зник уже перед вокзалом. А та сама московська жінка потрапила мені на очі ще раз коло моєї праці в училищі, уже в Івано-Франківську. Виглядає, що роль її була нагнітати на мене страх. І на цьому мої перипетії з першим інтерв’ю закінчилися.

- А дозвольте, я вас процитую з вашої книжки «Проти вітру»: «Це була дуже конкретна і ділова пропозиція. Але, Господи Боже, як же страшно було зважитися! Я і західнонімецькі, американські кореспонденти? Я проти КГБ і цілої держави? Звичайно, я давно була проти КГБ і проти держави, але ніколи цього вголос не декларувала. Я була лише дружиною українського політв’язня – а тут треба було спалити за собою всі мости і сказати своє власне слово. Що буде зі мною, з сином? Усі ці думки вихором пролетіли в моїй голові, але в глибині душі я вже знала, що не відмовлюся. Треба було звикнути до думки і подолати страх, щоб потім ціле життя не докоряти собі, що була можливість допомогти, а не допомогла».

- Ну, ви знаєте, за п’ять місяців голодівки він міг померти. То не жарти були. Як ми бачили його там, на якомусь етапі тої голодівки – вони викликали навіть батька Мороза, щоб він їхав вмовляв його, бо, бачите, дружина не хоче вмовляти його припинити голодівку. А батько приїхав, у першу чергу, до мене, і каже: «Мені кажуть їхати на побачення». Я кажу: «Їдьмо разом». Він не хотів сам їхати. Йому дають побачення, а мені ні. А батько каже: «Ні, я без неї не піду на побачення». Тоді нам усім трьом 5-го листопада дали побачення в «червоному кутку», чого вони ніколи не роблять. Ще й кореспондента з АПН (Агенство политических новостей) прислали . Мабуть, щоб сфотографувати і заспокоїти Захід, що Мороз живий і здоровий... Але кого там було фотографувати? Він виглядав жахливо! 52 кг ваги при 174 см росту. І він щось таке говорив, що не раз воно не клеїлось купи. Як ми вийшли з того побачення, то старенький Яків Мороз, дідусь наш, питає: «Доцю, чи він здоровий?» Маючи на увазі, що він психічно якийсь незбалансований.

- Та його чимось нашпигували.

- Я кажу: «Тату, мовчіть, як він навіть нездоровий, вони його лікувати не будуть, ще гірше зроблять». Він вже і перед тим жалівся, що лікар тюремний весь час лякав його психушкою.

- І його ж таки запроторили?

- Так. Як він відбув шість років тюрми, його таки запроторили туди, в Інститут імені Сербського.

- Скільки він там був?

- Я точно не знаю, бо я його шукала, ніде нема, листів нема, тюрма не відповідає, де він є. Я приїхала до Москви, ніхто мені не каже, де він . Мороза нема! Тоді Люда Алєксєєва пішла зі мною до якоїсь дуже високої установи, ми прийшли – і там нічого не кажуть. Тоді я вигукнула до того високого урядовця: «Якщо ви його сховали, то я буду на цілий світ кричати, що ви десь його поділи!..». Тоді він сказав, що Валентин в Інституті Сербського. Люда каже: «Ви так це емоційно сказали, що він Вам мусив відповісти». Я тоді домоглася побачення з Морозом, і ми одразу пішли на квартиру Петра Григоренка дати інтерв’ю, що він в психушці.

- А там журналісти…

- А там була купа журналістів, там була мама Буковського, сиділа згорьована в куточку, там було багато кримських татар, вони вимагали повернення до Криму, і було багато журналістів з цього приводу. Григоренко влаштував кримським татарам прес-конференцію, то мені тоді дуже повезло і я одразу дала інтерв’ю, що Мороза взяли в психушку. А про Мороза вже знали, це вже не перше інтерв’ю було.

Перше моє інтерв’ю відбулося, здається, десь третього липня. А в серпні у мене була відпустка, і ми з Людою домовились, що я під час відпустки знову приїду давати інтерв’ю! До речі, після першого інтерв’ю, після того, як мене Олена Антонів провела, КГБ викликало її на допит і каже: «Добре ми Раю налякали?». Налякати – налякали, але я вже збиралась їхати на друге інтерв’ю. Тоді мене викликав завоблвно і каже: «Ви знаєте, Раїсо Василівно, ми вам дамо роботу за фахом». А я кажу: «А що, мені вже треба звільнитися з тієї… шарашкіної контори?» (Сміється). «Ні-ні, не поспішайте звільнятися!» Ага, думаю, це ви мені даєте обіцянки, щоб я не їхала, не дай Боже, на інтерв’ю ще раз. Я поїхала до Києва, щоб там сісти на потяг і їхати до Москви на інтерв’ю – Люда одразу після першого інтерв’ю домовилась за друге.

Тоді білета так тяжко було дістати. Оксана Мешко каже: «Та ти, Раю, ніколи не купиш білета на Москву, ти подивися, які черги!» Каже: «Я піду зараз до начальника просити для тебе білет». А я кажу: «Ні, я сама». Я підійшла до каси в протилежному напрямку, десь на Київщину, не на Москву, бо на Москву черги страшні. Там сиділа самотня жіночка. Я підійшла до неї, даю гроші – на 5 рублів більше – і кажу по-російськи: «Девушка, сделайте мне билет на Москву». Вона мені через п’ять хвилин приносить білет на Москву! Оксана Мешко не могла повірити очам своїм, що я дістала білет! (Сміється). Не знаю, що кагебешники думали, але я дістала білет і того ж дня поїхала до Москви.

Як я вже другий раз інтерв’ю давала, вже всі знали про Мороза, що він голодує вже котрий місяць, усі були зацікавлені мати якусь вістку. Після того побачення у Володимирі у червоному кутку я також подзвонила Сахарову і сказала, як Мороз виглядає. Це все він одразу передавав на Захід – поки його не вислали в Горький, поки йому не відрізали телефон, він дуже допомагав мені. Я в нього в хаті була, і він усе казав: «Заходите или звоните, когда вам нужно». Для мене це була дуже велика підтримка. Багато людей хотіли до нього потрапити зі своїми скаргами, але хіба він міг усіх прийняти? А мене приймав – то, очевидно, завдяки Люді.

- Отже, Валентин відбув тих шість років тюрми, психушки цієї трохи, і потім у Сосновку його привезли, в Мордовію, і там він уже добував аж до того обміну. Пам’ятаю – я тоді теж був в ув’язненні – 18 червня 1979 року Картер і Брежнєв підписали оце ОСВ – «ограничение стратегических вооружений»… У тій кримінальній зоні був телевізор. Дивлюся – Брежнєв так потягнувся до Картера… Думаю: невже будуть цілуватися?! Цілуються! Взасос отак. Це було 18 червня, я пам’ятаю, 1979 року. А перед тим відбулась ота «работоргівля».

- Так, але перед тим ще був один цікавий момент. Після того, як я дала інтерв’ю про те, що він у психлікарні, повернулась додому – і серед ночі, десь о другій ночі, телефон з Вашингтону: «Чи ви згідні дати інтерв’ю газеті «Washington Star»?» Кореспондент газети Філіп Шендлер буде брати інтерв΄ю з допомогою перекладача, студента Андрія Міхняка . Думаю: буде мені завтра за це інтерв’ю! Але згодилася. І питають мене за Валентина, чи він у психлікарні, чи він здоровий? А що я скажу? Кажу: так, він цілком психічно здоровий. Хоч сама йшла на те побачення і з жахом думала, що він, мабуть, хворий. І він справді стояв відчужений, був якийсь такий похмурий – не мій чоловік, чужа людина. Але я їм кажу, що, здоровий. А потім мене питають: «А що ви знаєте про вибори?». Тоді вибори ішли, я знала, що Рейґан був кандидатом і Картер був. Треба було сказати і про Картера, а я згадала тільки Рейґана. Кажу: знаю, що Рейґан іде на вибори. Вони хотіли знати, наскільки ми тут обізнані, наскільки я політично грамотна. « Чи ви вірите, що Москва буде дотримуватися Гельсінських угод в галузі прав людини?». Я сказала: «Я не маю щодо цього ніяких ілюзій». Це слово «ілюзії», я потім побачила, той Міхняк не знав, як перекласти, але переклав приблизно: «Я не маю надій» чи щось подібне. Бо потім, як я приїхала, мені дали це інтерв’ю на касеті з «Голосу Америки». Інтерв΄ю надрукували на першій сторінці газети «Washington Star» 15 червня. Його передрукувала також газета «Свобода». Одразу після інтерв΄ю, 11 червня, вранці встаю – а телефон у мене виключений. Він замовк на декілька місяців. Каґебешники проспали розмову і покарали за неї постфактум!

За два дні кличе мене з роботи парторг і веде до начальника побуткомбінату, до якого належало профтехучилище. А там сидить кагебешник і починає мене допитувати: «Як це ви так собі дозволяєте говорити – про вибори, про держані домовленості!» Бачите, раптом Рая Мороз вирішила побалакати про такі високі матерії! (Сміється). Прочихвостили мене тоді, але з роботи все одно не зняли – така робота була, що мені легше було б піти прибиральницею, вільний час би мала.

- А ви в якійсь там бібліотеці сиділи, стерегли дві шафи книжок?

- Так, закриті на ключ. Дуже часто мене звідти виганяли, бо давали загальні лекції, а я сиділа в бухгалтерії і вишивала. Там сиділа бухгалтерка, і приходила до неї маленька дівчинка на ім’я Квітка. А потім ця Квітка виявилась як Лілія Григорович! Дуже та бухгалтерка була проти радянської влади – вона ж знала, з ким говорить. Як ми були на самоті, вона аж сичала на ту радянську владу! Отож Лілія Григорович звідти, з тої родини.

- Перед тим, як підписати цей договір про обмеження стратегічних озброєнь, п’ятьох совєцьких політв’язнів поміняли на двох совєцьких же шпигунів – Вадим Енґер і Рудольф Черняєв, здається, вони по 30 років одержали…

- Вони дістали по 50 років кожний. Але були дуже важливі для Радянського Союзу, їх не хотіли лишити напризволяще. Бо тоді хто захоче бути шпигуном? Вони в ООН працювали, вони були дипломати, але шпигували.

- На обмін виставили політв΄язнів Валентина Мороза, Олександра Гінзбурґа, Георгія Вінса, Марка Димшиця і Едуарда Кузнєцова – п’ять чоловік на двох шпигунів. Їх же не питали, чи вони хочуть, чи не хочуть… Це була політична работоргівля. І вночі з 27 на 28 квітня 1979 року цей обмін відбувся в аеропорту імені Кеннеді у Сполучених Штатах. А як ви про це дізналися?

- До речі, мені так ніби хтось підказав: «Звільнися з роботи». Я звільнилась. І вже готуюсь їхати на заслання, бо то вже був кінець усяких його термінів, на заслання має йти. Я вислала йому гроші в Мордовію, щоб він мав гроші уже на засланні, звільнилася з роботи… Тільки не знала, що мені робити. Син закінчує десятирічку, що буде?..

Десь буквально 30 квітня, то була субота, дзвонить мені рано-вранці Надя Лук’яненко з Чернігова. Будить мене і каже: «Раю, вставай, ти що, спиш?» Я кажу: «А що?» – «Та ж Валентин уже в Нью-Йорку! Всі радіостанції про це трублять!» Я як включила – то справді, і глушилки не допомагали. Всі радіостанції як один: Бі-Бі-Сі, «Голос Америки», «Свобода» – всі говорили про те саме, що п’ять політв’язнів звільнили за двох радянських шпигунів. Отак я довідалася. Два тижні нічого не говорили мені, а за два тижні покликали в ОВіР і питають: «Чи ви будете їхати?». Я сказала: «Так, буду їхати».

- Бо тоді ж була ця ідея «возз’єднання родин».

- Ну так, але також було тяжко. З одного боку – лишатися, а що чекає мого сина в Україні?

- До речі, щодо сина. От ви розкажіть, як хлопця тероризували?

- Навіть маленьким хлопчиком, як я їхала тоді на всі ті інтерв’ю – а йому вже було 12 років – він каже: «Мамо, я буду сам, я буду тебе чекати». То десь надворі напали на нього хлопці, порвали на ньому пальтечко… Самі хлопці повтікали, а його забрали в міліцію і тримали аж до 12-ї ночі! «Хай мама прийде і забере тебе». А вони ж знали, що мами нема, мама в Москві. Пустили аж уночі додому.

А другий раз уже серйозніше було. Уже йому десь п’ятнадцятий рік або 15 років було. Викликає мене з якимись дуже великими зірками на погонах незнайомий кагебешник, починає говорити про те, про се… Не знаю, до чого він веде. А потім раптом питає: «А скільки років вашому сину?». Як він мене про це спитав, одразу серце затерпло… Так, думаю, це все. Вони ж добре знають, скільки років моєму синові, вони все знають: скільки мені років, скільки йому. Це ж будуть уже його цькувати, щоб я перестала дбати про чоловіка, а думала про свою дитину.

А ще ж у мене кидали каменем, і брата викликали з колгоспу: «Іди, бо ми її арештуємо, іди рятуй свою сестру!» Страшний ґвалт був! Брат мамі сказав, мама поїхала до сестри, переживають за мене. Мене в той самий час кликали майже кожен день на допити. Брат приїхав, його почали водити по кабінетах і кажуть: «Це ми для того, щоб ви не зустрілися, бо вона тут у нас на допиті», – а тоді так налякали його, накрутили до краю і випустили. Він прийшов до моєї роботи – а я сиджу на лавці, ні в якому КГБ не була в той день. Він побачив мене і як розплакався, просто при людях. «Що ти робиш, – почав кричати, – тебе арештують!». І плаче. Я його якось заспокоїла, він у мене кілька днів побув.

Мене кличуть на допити, а одного разу й кажуть мені: «От, Раїсо Василівно, ви все на нас скидаєте. От з роботи вас прогнали, не даємо за фахом вам працювати, квартиру вам не давали – в усьому ви нас звинувачуєте. А якщо з вами щось станеться? Ви також нас будете звинувачувати?». Думаю: щось станеться, певно, уб’ють, чи що. Кажу їм: «Ну, а як же я тоді можу звинувачувати вас? Мертві не звинувачують». Хоч, правду кажучи, мертві також звинувачують. Але я їм так сказала. А вони: «Та ні, щось трапиться злегка – може, хулігани поб’ють вас, щось таке». До речі, я боялась того, бо я дуже часто до Опанаса Заливахи бігала, а то через ціле місто. Поверталась уночі і боялась, що мені точно, думаю, або спотворять лице, або щось таке зроблять.

«Може, хулігани щось зроблять…». І буквально на другий день попадає мені вночі кругла каменюка у вікно. А то перший поверх. Попала мені під око. Трошки не в око, якби в око – втратила б його. А тоді почали кликати на допити і бігати дивитись на мене всі. Їм було цікаво, як я виглядаю. Синяк зостався під оком.

Одночасно розбили вікно й самотній сусідці, а ще через двір у другій хаті – розбили всім нам трьом вікна. Брат каже: «От якби їм не розбили вікна, ти б думала, що то КГБ, правда?» Він уже збирався додому, то я мовчала, не хотіла його лякати, хоч точно знала, що це КГБ. Пустили чутку, що це за кавалєрів нам попало: вона самотня, я самотня, ще хтось там був самотній. Отака чутка була. А я дзвоню до Москви і кажу, що таке і таке сталося. Кажу: правда, я не зовсім певна, я їх не зловила за руку. А мені кажуть: та звичайно, що це вони! То вони роблять що: щоб я не мала сумнівів, що це таки вони, одному з моїх співробітників на роботі так само розбивають вікно, але вже в кухні. Тому чоловіку, що я йому книжки давала, а вони то засікли, видно. Самвидавну збірку Калинця дала, щоб він сховав десь на селі в себе. Вони відчули, що ми товаришуємо, і йому також розбили вікно. Він одружений був, з дітьми.

- А як ще винуватили вашого сина Валентина в тому, що він нібито велосипеда вкрав у самого начальника міліції?

- О так, злодія зробили з нього. Раз іду з роботи додому і чую – знаєте, мати чує, – щось недобре з моєю дитиною. Приходжу – дзвонять мені: приходьте в дитячу кімнату міліції, забирайте свого злодія. Я прихожу. Розказують: він украв велосипед начальника міліції.

А як сталося: незнайомий хлопчик, не з нашого двору, пропонує йому купити велосипед. У мого сина був велосипед, але не такий же, як у начальника міліції, простенький велосипед. Хлопчик каже: дай три рублі і купи в мене цей велосипед. Очевидно, в нього очі розбіглись: такий велосипед, у нього такого нема, за три рублі… «У мене немає грошей. Ось я дістану гроші, на другий день тобі принесу». І той дав йому велосипед. Валік одразу сів і поїхав по насипу над річкою, і його тут же хапають міліціонери: «Ти – злодій, ти вкрав велосипед начальника міліції!». Він каже: «Я не вкрав, я купив! Я обіцяв три рублі дати за цей велосипед!» Ну, давай! Приходять до того хлопця, туди, де вони мали зустрітися, з тим велосипедом, і той хлопець чи забув про домовленості, чи що – бере тих три рублі у Валіка. Виходить, що продали йому велосипед, а все одно він злодій. Того хлопця чи взяли на облік, чи не брали – а цього взяли на облік і розпустили чутки, що він злодій. Навіть деякі знайомі вірили у ці чутки, зупиняли мене і співчували, що син такий.

А потім влаштували йому засідку – вже у восьмому класі. Зробили з нього алкоголіка. Бо хлопці – то вже восьмий клас – трохи якогось вина випили... Зловили його з товаришем із класу. Того хлопця звільнили, а цього тримали і тримали на обліку, аж десь до 9 класу. Іду до міліції: «Чого ж ви його тримаєте? Ніяких же порушень не було». – «А школа не дає запиту». Я пішла до директора Краснопери, каґебешника, а він: «То міліція не дає запиту, ми ні при чому».

Отак і зволікали, посилали одне до одного, а тоді через воєнкомат… Усі хлопці проходили комісію, перевіряли стан здоров’я. Усім дають кілька питань і відпускають. А йому кажуть: «Ми тебе кладем у психлікарню». А він: «А чого це мене у психлікарню?». – «Бо ти на обліку в міліції уже скільки років як алкоголік». І такою скоромовкою (він у моїх спогадах все описав) йому кажуть: «Та ти навіть додому не йди, до мами не йди, просто туди ляжеш, і ми тебе швиденько випишемо…». А він пішов просто до міліції, там поскандалив, а тоді прийшов до мене на роботу і каже: таке і таке, мене хочуть покласти в психлікарню. А я одразу подзвонила до Москви: слухайте, вже хочуть мою дитину в психлікарню покласти як алкоголіка. Вони одразу, на другий же день, покликали ще раз на комісію , всі ті самі питання, що до всіх, – і відпустили. Отже ж не пройшов цей номер, і його алкоголіком пожиттєвим не зробили.

- Отже, у вас був дуже важливий арґумент за виїзд: бо у сина тут ніякої перспективи не було.

- Так. Ну і таке, слухайте, багато хто зрікався громадянства СРСР. Може, насправді хтось і не збирався їхати, але дехто з політв’язнів зрікався громадянства і домагався виїзду. Якби я відмовилась їхати, це був би ляпас і Америці – хоч це і «работоргівля», як ви кажете, але все ж таки на найвищому рівні влаштовувалися ці всі обміни. Що син тут мав би, які перспективи? А все ж таки там він закінчив університет…

- А яка сама оця процедура виїзду? Я знаю, що ви ще й вірші Василя Стуса вивезли.

- Викликали до ОВІРу і повідомили, що Мороз в Америці. Спитали, чи їдемо. Дістає Опанас Заливаха листа від Василя Стуса. Перед тим вони не листувались. Я знаю, що Опанас взагалі не дуже до листів був охочий і вже старався сидіти тихо. Вислав Василь йому листа з низкою віршів. А він тоді був на Колимі. Ми зрозуміли, що він хоче, щоб я запам’ятала ці його вірші і вивезла. Він же ж переживав за кожний свій вірш. А я в такому сум’ятті… Я знала, що ніяк не зможу запам’ятати ці вірші.

Люба Лемик – вона така була винахідлива – взяла хусточку батистову, розрізала на три широкі смужки і переписала туди всі ті вірші хімічним олівцем. А тоді розпорола низ моєї спідниці, оцей відворот, зашила туди всі вірші, і я в тій спідниці поїхала.

Вони зняли з мене Валентинів перстень – обручку. Зняли гуцульські коралі червоні – не дозволили. Одним словом, все зняли, а віршів Стуса не знайшли. Обшукали мене, сказали роздягатися – все, нічого не знайшли.

- І тепер ті клапті з віршами знаходяться в Музеї шістдесятництва…

- Так, два з них виставили там, у Музеї шістдесятництва.

- А от як вас там зустріли, як приймали вас, і взагалі, що ви там робили, в тій Америці?

- Так, це важливо. Чим далі збігає життя, я думаю: чого я там опинилася, який був сенс? Увесь перший рік я була ніби «суперзірка». Кликали мене всюди, де тільки жили українці. За два тижні я відійшла від Мороза: Мороз сам собі, я сама собі.

Мене всюди кликали говорити про становище в Україні, про політв’язнів, про арешти – про Україну розповідати. Очевидно, в першу чергу я говорила про арешти, про переслідування дружин політв΄язнів… Після кожного виступу було інтерв’ю з чужоземним кореспондентом. Перший рік це була сенсація! Кожний хотів говорити зі мною, бо це дружина одного з тих, що поміняли.

Так що я об’їхала всю українську Канаду й Америку. І навіть до Європи мене закликали, до Швейцарії, «Віра в другому світі» – там була така організація, вони досліджували віру в комуністичних країнах. Було інтерв’ю з австрійськими кореспондентами на кордоні з Німеччиною, але на німецькому боці – бо мене не пустили до Австрії, я не виробила австрійську візу. Декілька кореспондентів з різних газет приїхали спеціально, щоб взяти інтерв΄ю – така це була сенсація з тим обміном. Все це висвітлювалося в австрійських газетах. Галя Горбач надіслала мені ксерокопії інтерв΄ю з кількох австрійських газет

А потім я влаштувалася на «Голос Америки». Контракт передбачав, що я буду робити огляди різних книжок, виданих доступними мені мовами: англійською, німецькою, або й російською, і буду їх переказувати для «Голосу Америки», для України. Я дуже багато читала, багато книжок прочитала і кожного тижня висилала їм один репортаж. Начитувала в Вінніпезі, а вони одержували через радіо по дроті у Вашингтоні і висилали на Україну.

- Ви там працювали вісім років. Як помножити 52 тижні на 8 років, вийде понад 400 репортажів!

- Так, я про важливі книжки оповідала. Юрія Шевельова про переслідування української мови (була англійською мовою видана, вона тепер перекладена) за різних окупаційних режимів: Румунія, Угорщина, Польща, Росія, Чехословаччина. Виявилось, Росія найбільше переслідувала. Я розказала про книжку Тома Приймака про Грушевського, як його зарізали в Москві. Я розказала про книжку американського історика, Яна Гросса, про захоплення Західної України Радянським Союзом, про всі ті арешти, депортації у вагонах-товарняках… Я шукала все найдошкульніше.

І я собі думаю, якщо був якийсь сенс у моїй еміґрації, то це те, що я робила протягом восьми років на «Голосі Америки», а потому ще й на українській секції «Міжнародного Радіо Канади» я працювала позаштатним кореспондентом понад двадцять років. Оповідала, скажімо, про переклади Стуса на англійську мову. Був у Торонто прекрасний перекладач з української на англійську, Марко Царинник. Про переклади Галі Горбач на німецьку мову розповідала.

Я говорила правду українському народові, якому не було доступу до неї, хіба тільки через оці «ворожі» радіостанції. Я вважаю, що я – хоч Олександр Ткачук не згідний зі мною – найбільший вклад в Україну зробила за ті перші вісім років, що я працювала на «Голосі Америки». Бо книжки були дуже солідні, це були академічні видання.

До речі, я переповіла книжку Івана Геля «Грані культури». Я дістала її, так втішилася, бо навіть автори академічних видань були дуже обережні: стверджували, що Україна – це не колонія в класичному сенсі цього слова, бо, мовляв, багато українців працює у вищих ешелонах влади у Москві. Остерігалися звинувачень своїх колег у необ΄єктивності. А Гель розставив усі крапки над «і». Тільки я не знала, що це Гель – цю книгу він написав під псевдонімом «Степан Говерля». Ми всі розуміли, що це псевдонім. Я кажу: «Надійко! – ще й з таким ентузіазмом, – слухай, така книжка вийшла! Нарешті поставлено всі крапки над «і», нарешті я можу переказувати про колоніальне становище України!» Бо наші хлопці уникали цього, страшно було говорити про колоніалізм. Може, уже потім, з таборів, Українська Гельсінська Група щось говорила, але перед тим того не було. Надійка каже: «Та ні, це хтось з еміґрації написав». А я почала боронити: «Та це міг легко написати Гель, я знаю його погляди! А може, Хмара?» Думаю, Хмара – Говерла, може щось таке…

- Між іншим, цю книжку давали також Леонідові Плющу там, за кордоном, щоб він сказав, чи міг таке написати хтось з українців, і тим паче в умовах ув’язнення. Плющ сказав: «Це неможливо».

- Оце ж, видно, Надійка послухала його.

- Так. А Іван Гель зробив неможливе – і ви вгадали, хто це був.

- І я вгадала випадково! Аж через двадцять років приїхала я, зустрілася з Марійкою, Гелевою дружиною, а вона каже: «А я попри ті всі рогатки все одно перевезла книгу Івана, я її проковтнула». (Див. про це: Раїса Мороз. Одіссея однієї книжки // Україна молода, № 38 (4294). – 2012. – 14 березня; http://archive.khpg.org/index.php?do=search&w=; http://maidan.org.ua/static/mai/1300969230.html).

- Я б ще хотів, щоб ви згадали про Аллу Горську, коли вона цю карточку написала до Валентина: «Ти квітка серед снігів…»

- Після написання есе «Серед снігів» Алла Горська відгукнулася на це і написала поштову картку до Валентина, назвала його «квіткою серед снігів». В алегоричній формі вона похвалила його. Ця картка потрапила під час обшуку до КГБ. Аллу Горську кликав Баранов на допит. Під час допиту, це було десь восени 1970 року, вона назвала його «бараном»: замість «товариш Баранов» вона сказала «товариш Баран». Чи це вона зробила умисне, чи ненароком, я не знаю, але незабаром її знайшли убитою. Я тоді з нею зустрілась, вона розповідала про свій допит і передбачила дуже суворий вирок. Через ту картку, яку не сховав Валентин, або не знищив її… Я все нарікаю на нього, він був дуже-дуже необережний. Можна було б багато чого знищити, скажімо, лист Антоненка-Давидовича, або сховати його принаймні. Так само і цю картку.

Що я хотіла ще сказати: одразу після приїзду до мене прийшла познайомитися Айріс Акагоші – прізвище японське, бо в неї чоловік був американець японського походження. Вона належала до Amnesty International (Міжнародної Амністії) у Нью-Йорку і опікувалася Зиновієм Красівським, листувались вони вже роками.

- Вона йому десь 33 листи написала, а він з неволі не міг жодного їй написати.

- Він відповідав їй, поки був на волі, деякі його листи я перекладала для неї. А також Аня Процик з Нью Йорка це робила перед тим. Айріс боялася, що Зіновія арештують як члена Української Гельсінкської Групи. Вона запропонувала мені написати листа до New York Times. Якраз тоді політв’язні вступили в Гельсінську групу, коли вже всіх на волі арештували. І я написала листа, надрукували мого листа на захист Зенка Красівського, щоб запобігти його арешту. Але це не допомогло: лист з’явився в лютому, а його буквально, здається, в березні арештували (12 березня 1980 року. – Ред.). Тоді за якийсь час до літа арештували Миколу Горбаля за звинуваченням у спробі зґвалтування, Чорновола – теж за «спробу зґвалтування», Ярослава Лесіва – нібито за зберігання наркотиків, в Дніпропетровську Петра Розумного – за якогось ножика, і ще когось…

- І ще Січка Василя – теж за «наркотики».

- За Січка я не знала. Одним словом, я ще одну статтю написала. Назва була по-англійськи «КГБ міняє тактику: політичних в’язнів представляють як кримінальних злочинців». І це було якраз на захист Української Гельсінської Групи, їх усіх репресували.

- Так, це був 1979-80 рік.

- Стаггя була надрукована влітку в New York Times. Я вважаю, що це дуже важливо, бо все, що друкувалось у New York Times, передавали основні радіостанції. За Бі-Бі-Сі не знаю, але «Голос Америки» і «Свобода» передавали на Україну. Це до тої теми, що я все ж таки не як «дружина політв’язня» доклалася, але і сама там старалась щось зробити для України.

- А яке теперішнє ваше становище?

- Тепер я пробую лишитися на Україні жити, що дуже тяжко. Так, як було тяжко виїжджати туди, так тяжко й повертатися. Не духовно – духовно я тут дуже комфортно чуюся: тут друзі, виходять цікаві книжки, зустрічі, виставки, цікаві розмови… Там я цього всього не маю. Але я вже в такому віці, що треба лікування. І потім, я працювала в українській установі, моя пенсія невелика. Якщо ті реґіонали почнуть здирати з мене 15 процентів з кожного обміну валюти в українську гривню, то я просто не виживу тут. Оці всі проблеми мене дуже хвилюють. Дуже тяжко зважитись на цей крок, щоб спалити там усі мости і повернутися на Батьківщину. Я не знаю, чи ви це розумієте. Ви всі тут живете, і я себе так теж тішу: всі мої друзі живуть, чому я не можу жити?! Але отакі проблеми.

- Маєте живий приклад з Раїсою Руденко, яка теж домагалася українського громадянства, а їй так і не надали того громадянства.

- Так, і вона є далі американська громадянка.

- В ОВіРі хотіли від неї хабара, вона не давала хабара – так і залишилася не громадянкою України.

- Рая трошки в інакшому стані, вона повернулася трошки раніше. У неї є, скажімо, лікування в Феофанії, а мені цього не буде. Вона має якусь пенсію тутешню. Я не сподіваюсь на ці привілеї, що Рая, бо я не сиділа, я не є Герой України. Моя пенсія невелика, але я можу там на неї нормально жити. Там держава, якщо ти не дотягуєш до прожиткового мінімуму, тобі доплатить.

- А тут цього вже не буде.

- Та не те, що не буде – ще й заберуть. (Сміється). Якщо 15 процентів, або навіть 10 процентів заберуть, то це багато.

- Та ніде у світі такого грабежу немає…

- Нема, грабунок суцільний. Так що я пробую залишитися, але все під питанням. Там мені нецікаво жити.

- Пані Раїсо, ми якось забули поговорити про наслідки отих ваших інтерв΄ю, даних у Москві…

- Почали створюватись комітети – в цілому світі, можна сказати: у Європі, Канаді, Америці, навіть в Арґентині. Комітети оборони Мороза. Прем’єр Канади порушував питання перед Громико чи перед Косигіним. Дуже багато всяких апелів урядових було про його долю. Так що це не випадково, що його звільнили, розголос був великий. Ну, і потім, очевидно, українська проблема виникла завдяки цьому обміну. Він виступав, оголосив себе націоналістом – хоч академічний світ дуже скоса дивився тоді, та й досі, на націоналізм. Але все було гаразд, і фактично завдяки цьому обміну і всьому тому шуму навколо Мороза українська проблема на шпальтах газет стала відомою світові проблемою, на якийсь час, принаймні.

- Так, і особливо молодь захоплювалась Морозом. Осип Зінкевич розповідав, що на стадіонах, коли відбувалися міжнародні матчі, раптом з’являється гасло: «Свободу Валентину Морозу!». І це потрапляло навіть на совєтські телеекрани!

- Та Москва одразу припинила тоді трансляцію, мовляв, технічні проблеми! Це було якраз під час голодівки. Я кажу, то був страшенний розголос. Я як приїхала в Америку, прочитала всі ті газети, що робилося на його захист, – то було неймовірне. Канадські парламентаристи вимагали, щоб Канада припинила продавати зерно Радянському Союзу, поки Мороза не звільнять! Мортон Шульман, канадський депутат і лікар за фахом, хотів поїхати лікувати Мороза, перевірити стан його здоров’я. Хотіли дати йому почесне звання громадянина Америки. На це звання свого часу були висунуті кілька людей: Черчіль, Колумб, Костюшко, Солженіцин… і Мороз. Ніхто не дістав цього звання, крім Черчіля, але вони були висунуті. Мороз, до речі, весь час, як тільки оголосив, що він виходить з совєцького громадянства, просив Америку, щоб вони дали йому громадянство. Я кажу: «Я просила, щоб тобі дали притулок». – «Який притулок! Громадянство!». Я кажу: «Валентине, громадянство – це дуже почесна річ, це ціла процедура…» – «Громадянство! Що ти там розумієш...».

- Пані Раїсо, а от ви колись дуже цікаво розповідали про приїзд Олеся Бердника в Сполучені Штати після того, як він покаявся і достроково був звільнений.

- Бердник приїхав, коли вже була «перестройка». Приїхав спершу в Нью-Йорк, виступав там, згадував Ісуса Христа, такий він буцім побожний, – і ні словом не згадував про своє каяття і те ганебне звинувачення Української Гельсінкської Групи у співпраці з американською розвідкою. Микола Горбаль якраз був там і розповідав мені, як Бердник поводив себе в Нью-Йорку.

Я вже була готова, що він буде говорити і в Канаді те саме, бо його запросили як головного промовця на Конґрес українців Канади. Його представляв очільник департаменту славістики Ярослав Розумний, розказав про нього як про героя, що він і письменник, і член Гельсінкської групи… Наприкінці всі встали і почали плескати. Я сиділа і не встала. Мій чоловік Григорій Кукса з почуття солідарності зі мною теж не встав. Це людей навколо дуже здивувало, почали бігати до мене і питати, в тому числі і Петро Саварин – він тоді був в Едмонтоні голова громади (він, до речі, адвокат, навіть був канцлером Альбертського університету). Прийшов і питає: «У чому справа? Чому, пані Раїсо, ви не встали?» А я й кажу, що ви його тут зображуєте як героя, плещете йому, а він так і так себе повів. Якби він тільки покаявся… Бо каялися й інші люди – але нікого не звинувачували. А він таку пляму кинув на Українську Гельсінську групу, звинувативши її у співпраці з американською розвідкою! КГБ зробило з ним відео: він на березі Дніпра, з бандурою, здається, в руках… Надійка бачила це відео. І я це все розказую.

Одне слово, я все зіпсувала. Стався скандал. Він уже не виступав як промовець. Після цього був банкет. Очевидно, громада з одної крайності кинулася в іншу: то плескали йому – а то ніхто не хоче сідати коло Бердника! Ніхто! Сидить він сам-самотою за тим столом. А на другий день – то вже мені розповідали – його всі зреклися, він у готелі був. Він ходив і казав, що «я хочу їсти, я голодний…» (Сміється). Так що він все ж таки дістав за свою ганьбу.

Але і я дістала: Коць написав мені дуже поганого листа. Коць оплатив йому дорогу до Америки. Коць – то був український багатій, але він не дуже давав гроші, він тільки агітував людей, щоб давали на різні цілі, а сам не поспішав давати. Але Бердника він спонсорував. Він написав мені листа, що так я повелась тому, що я грекиня, що я не українка. Іще один анонімний лист прийшов, то я навіть не хочу його згадувати, дуже противний. Це видно, від тих, хто представляв його.Отака була історія. Я вважаю, що треба про це говорити. Я це згадала в другому виданні книжки.

- Оце тепер виходить друге видання вашої книжки, у Харківській правозахисній групі, суттєво доповнене.

- Так. Доповнення є про Михайлину, про Бердника, про Ніну Самокиш, яка заслуговує всякої похвали і згадки. Я цю книжку доповнила.

- Дякуємо…

- І вам дякую.

Рекомендувати цей матеріал