Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Загальнодемократичний рух

МАР`ЯН БОРИС ТИХОНОВИЧ

19.02.2013 | Овсієнко В.В. | джерело: Олекса МУСІЄНКО. Шістдесятники: звідки вони?
МАР`ЯН БОРИС ТИХОНОВИЧ (молд. Marian Boris, нар. 27.09. 1936, с. Красногорка Тираспольського повіту Молдавської АРСР – нині невизнаної ПМР – Приднicтровської Молдавської Республіки).

З найперших шістдесятників, поет, перекладач, публіцист, громадський діяч.

Народився у молдавській селянськiй сім`ї на лiвому березі Дністра. Батько брав участь в антибільшовицькому русі, у 30-х рр. був ув`язнений, вiдбував строк на Бiломорканалi як противник колективізації. В 1944 р. був репресований за звинуваченням у співпраці з румунськими властями, 10 рокiв карався в сибiрських таборах. Брат же Олександр був комсомольцем, комуністом, головою колгоспу. Сестра Анна з1947 р. почала вчителювати в с. Тараклія Кайнарського р-ну (нині Республiка Молдова), куди 1948 р. переїхали й Борис із матір`ю. Там він 1953 р. закінчив 10-й клас. Змалечку мав потяг до літературної творчості, публікував вірші в районних газетах, рано визначив свій рід занять: журналістика.

1953 р. М. успішно склав вступні екзамени до Кишинівського університету, але дізнавшись, що в Київському університеті відкрився факультет журналістики, подав клопотання до Міносвіти СРСР про переведення його в КДУ. Наказом міністра освіти СРСР був зарахований на 1-й курс поза конкурсом з наданням місця в гуртожитку. Оскільки більшість дисциплін читалися українською мовою, М. з допомогою однокурсників швидко опанував українську мову, вивчав українську історію й культуру. Цілком зосередився на навчанні, відзначався працелюбністю, позалекційний час проводив у читальні бібліотеки. Уже після першого семестру став відмінником. Був комунікабельний, дотепний і життєрадісний. Писав вірші й оповідання, працював над історичною драмою «Олександр Лепушняну», вів щоденник. Дописував до кількаметрової стінгазети «Лінотип», яку приходили читати й люди з міста.

У березні 1956 р. зірваним з лекцій студентам представники Сталінського райкому КПУ м. Києва зачитали в актовому залі КДУ чотиригодинну доповідь першого секретаря ЦК КПРС М.С. Хрущова на ХХ з`їзді «Про подолання культу особи та його наслідків». Доповідь викликала піднесення у молодих людей, надії на демократизацію суспільства. Вільнодумна молодь не дуже приховуючись обговорювала найрізноманітніші варіанти соціальної перебудови. Та реальність швидко остудила ентузіазм. Вразило придушення масового антикомуністичного руху в Польщі, особливо ж кривава розправа 4 – 11.11. 1956 р. з повсталим Будапештом.

Найповніше виклав пакет назрілих проблем четвертокурсник М. у власноручно написаній «Програмі-мінімум демократичної перебудови суспільства». Ось найголовніші її положення:

1. Ліквідувати кастовість і привілеї членів КПРС.

2. Оголосити бюрократизм кримінальним злочином і повести з ним нещадну боротьбу.

3. Реорганізувати комсомол, надавши йому державних функцій.

4. Зміцнити й розширити суверенітет республік.

5. Наділити селян землею від одного до трьох гектарів.

6. На заводах і фабриках передати управління виборним робітничим комітетам.

7. Наполовину знизити податки з селян і на четвертину з робітників і інтелігенції.

8. Дозволити масові мітинги, демонстрації, зібрання та інші форми волевиявлення громадян, окрім збройних заколотів.

9. Скоротити до розумних меж армію.

10. Обмежити повноваження прокуратури.

11. Створити в судах Ради засідателів і наділити їх широкими повноваженнями.

12. Оприлюднити матеріали утаємничених і незрозумілих громадянству судових процесів часів сталінізму.

13. Ліквідувати цензуру.

14. Надати періодичній пресі право оприлюднювати різні точки зору з проблем господарського та державного вдосконалення.

15. Не переслідувати за пропаганду різних філософських, естетичних та правових поглядів, окрім відверто націоналістичних та фашистських.

16. Дозволити розповсюдження й продаж зарубіжних книжок, газет, журналів.

17. У міжнародному житті продовжувати боротьбу за мир і співробітництво з усіма країнами світу.

18. Ввести в практику широку гласність усіх урядових переговорів і угод.

19. Дозволити вільний виїзд і в’їзд у країну всім бажаючим громадянам.

20. Дати цілковиту автономію університетам.

21. Забезпечити студентам таку стипендію, яка ґарантувала б середній життєвий рівень.

Будучи людиною самокритичною, М. у середині грудня 1956 р. дав прочитати «Програму-мінімум» кільком однокурсникам, щоб зробили зауваження. Одна «чесна і принципова» однокурсниця виявила належну «пильність» і донесла на М. в партком університету. Наступного ранку М. викликали в партком. Там йому запропонували показати «секретний документ». Студент вийняв «Програму» зі своєї валізки і поклав на стіл, пояснивши, що це перший варіант листа до ЦК КПРС, написаний з метою допомогти партії демократизувати суспільство, підвищити життєвий рівень радянського народу до світових стандартів.

Про «Програму-мінімум» стало відомо тодішньому першому секретареві ЦК КПУ Олексію Кириченку. Він велів репресивним органам: «Разобраться до истоков!». Туди ж, у КГБ, надійшов розлогий донос секретаря партбюро курсу М.Чорного про зошит з віршами М.. Керівництво факультету направило на ім`я ректора КДУ доповідну записку, в якій пропонувало виключити студента М. «як людину ідейно незрілу і не підготовлену до виконання почесного обов`язку радянського журналіста». 28.12.1956 КГБ при РМ УРСР порушив проти М. кримінальну справу. Ректор КДУ акад. І.Т.Швець наказом від 4.01.1957 виключив М. з університету як такого, що «зганьбив високе звання радянського студента». М. знімався з різних обліків і збирався поїхати на цілину.

Але партком організував 7.01.1957 збори партійно-комсомольського активу, куди прибули відповідальні особи з ЦК КПУ, Міносвіти. Тон задав секретар партбюро факультету журналістики В. Рубан: «Мар’ян і його однодумці пішли на повідку в наших ворогів. Таким антисоціалістичним, контрреволюційним елементам не місце в університеті. А тим паче в комсомолі».

Парторг курсу М. Чорний вказав на ще одного «контрреволюціонера» – студента Володимира Дамаскіна, який поділяв погляди М.. Студент Іван ПАШКОВ з Білгородської обл. і В. Дамаскін пробували було захищати товариша, але ректор Швець заявив: «Гниль эту нужно решительно ликвидировать».

Тим часом декан факультету на допиті у слідчого КГБ Жиленкова заявив: «Считаю необходимым заявить, что Марьяна необходимо немедленно изолировать, так как он своим присутствием в университете оказывает разлагающее влияние на студентов".

12.01.1957 за санкцією заступника прокурора УРСР Ардиріхіна група оперативників прибула о 23:45 до університетського гуртожитку на Солом`янці і вчинила обшук у кімнаті № 28, де жив М.. Вилучили 11 рукописів, зокрема, творчий доробок 20-річного студента, а саме: роман «Зелен Днестр», повість для дітей «Там, где звезды гаснут», загальний зошит із написом на червоній палітурці «Стихи», інтермедію в шести картинах «Діти мої, діти», дитячу гумористичну повість «Натка-куропатка и ее братик Витька», історичну трагедію «Александр Лепушняну», баладу «Письмо пришло с опозданием», грубий зшиток зі щоденниковими записами, прозові шкіци без заголовків, записник із різними заготовками для майбутніх творів.

На Володимирській, 33, йому насамперед запропонували звичну форму самодоносу: написати розширену автобіографію. На допитах і на зводинах віч-на-віч з однокурсниками М. незмінно стверджував, що пакет пропозицій для ЦК КПРС склав самостійно, без натхненників і співавторів, з єдиною метою: допомогти партії усунути недоліки. Прокурор лагідним батьківським тоном умовляв його назвати натхненників і спільників, обіцяв звільнення і влаштування в один з університетів на сході СРСР.

Слідство призначило експертну комісію, яка мала визначити політичну й ідеологічну сутність рукопису «Програми-мінімум». Експерти – кандидат філологічних наук Шубравський В.Є. і кандидат історичних наук Стоян Ф.К. – оцінили рукопис як чорновий начерк рекомендацій часткової перебудови суспільно-політичних порядків з метою поліпшення справ, хоча й відзначили, що автор належить до політично незрілих та наївних людей, які сприймають ворожу зарубіжну пропаганду і провокаційні чутки.

Експерти не кваліфікували його вчинок як зловмисну дію «ворога народу». «Рукопись «Минимум» не содержит прямых выпадов против Коммунистической партии, советского правительства и нашего народа. Но объективно по своему содержанию, по своей идеологической и политической направленности некоторые ее пункты выражают чуждую советскому строю идеологию… Автор рукописи не имеет определенной, четко выраженной программы. Его работа представляет собой смесь известных ему лишь понаслышке всевозможных слухов о «зарубежье» и клеветнических измышлений реакционной прессы и радио об СССР».

Щодо літературних творів рецензент Ю. Скрипниченко, завідувач відділу літератури й мистецтва редакції газети «Київська правда», відзначав наявність в автора літературного і художнього хисту, але він знайшов у них антирадянські, контрреволюційні вигадки, наприклад: „О черноокая Молдавия моя! Где ты? Ты маленькая и честная девчёнка, тебя насилуют толстопузые бюрократы, узаконенные аракчеевы и унтер-пришибеевы…». І зробив висновок: «Дело не в фактах, а в тенденции. А она, к сожалению, у молодого человека от начала до конца контрреволюционная».

Як під час слідства, так і на суді, що відбувся 25.04.1957, обвинувачений М. тримався гідно й безстрашно. Він ні в чому не розкаювався й не плазував перед суддями, благаючи пощади, а з гідністю відповів на фальсифіковані звинувачення: «О том, что некоторые пункты составленного мною так называемого «Минимума» содержат чуждую советскому строю идеологию и направлены частично на переустройство общественно-политической жизни нашей страны, я признаю, но этим я хотел усовершенствовать наше общество, демократизировать его и улучшить благосостояние народа. В «Минимуме» я изложил свое мнение и свои предложения, однако распространением их я не занимался. А то, что я давал читать свою «программу» друзьям и некоторым другим студентам, в том числе и коммунистам, то это я не считаю пропагандой, так как я давал читать с той целью, чтобы они дали мне свою оценку и помогли разобраться в этих вопросах...".

Той же «лагідний» під час слідства прокурор на суді вже далеко не батьківським тоном згадав діда-куркуля, батька-контрреволюціонера і театрально закiнчив звинувачення: «И неудивительно, что отпрыск этого рода сидит сейчас перед нами на скамье подсудимых как ярый антисоветчик». І завимагав йому 8 р. ув’язнення.

Київський обласний суд під головуванням Євтюхова за звичним сценарієм проштампував продиктований з горішніх щаблів влади вирок: ув’язнити М. за ст. 54, п. 10, тоді ще спільного для Української та Молдавської РСР Кримінального кодексу строком на 5 р. у виправно-трудових таборах без поразки в громадянських правах.

Карався М. у Мордовії, в таборах «Дубравлагу», в т.ч. на 5-му штрафному та в 10-му спецтаборi з тюремним режимом. В΄язні-українцi прийняли його до своєї громади, належав також до молодіжного студентського товариства, а також до літературної студії, яка мала свій підпільний рукописний журнал «Потьма». Уже в жовтнi 1957 р. брав участь у полiтичному страйку на 7-му, найбiльшому в „Дубравлазi» таборi (понад 2000 в’язнiв), який став сенсацiєю для захiдної «ворожої» преси. М. не вважає втраченим час, проведений у неволі: «Це був університет мужності й політичного гарту».

Звільнений 1962 р., але до роботи за фахом його довго не допускали. Працював робітником на заводі, на фабриці, потiм профспiлковим методистом. 1968 р. закінчив заочно Літературний інститут ім. Горького в Москві.

У 1971 р. М. нарешті прийняли літпрацівником редакції заводської багатотиражки, згодом районної газети, працював у тижневику «Культура Молдови». У 1993 – 2001 рр. – головний редактор урядової газети «Независимая Молдова», 2001 – 2003 – ґенеральний директор Інформаґентства «Молдпрес», з 2003 по 2009 – головний редактор ілюстрованого журналу «Молдова».

Починаючи з 1989 бере активну участь у політичному житті. Відстоює незалежність і цілісніть Молдови, захищає самобутність молдавського народу та його право на державність. Реабілітований 1990 р.

Автор семи поетичних книжок росiйською мовою та п’ятьох книжок публiцистики й дитячої лiтератури – молдавською. Поема «Оповiдь про Бiлого лелеку» видана 2011 р. Украiнською.

Член Спілки журналістів Молдови, спілок письменників Молдови та Росії.

Нагороджений медаллю та орденом «Угорська революція 1956 р.» (1996 і 2006). В Угорщині зустрічався з президентом Арпадом Ґьонцом – колишнім політв΄язнем. Лауреат Національної премії в галузі публіцистики (1977 і 2001). Кавалер найвищої державної нагороди – «Ордена Республіки» (2006 р.).

М. пiдтримує постiйнi лiтературнi й особистi звязки з київськими друзями. Так, у травнi 2003 р. вiн приїздив у Київ на 45-річчя закінчення своїми однокурсниками факультету журналістики, а в 2012-му зустрiвся зі своїми колеґами в Українському фонді культури, де представив нову книжку віршів і мемуарів «Нить моей Ариадны» та тримовну поему «Оповідь про білого лелеку». У тому ж роцi мав творчу зустрiч та проводив майстер-клас зi студентами Iнституту журналiстики КНУ iм. Т.Шевченка.

Живе активним грмадським життям у Кишиневі, спiвпрацює з українською дiаспорою та з Мiжнародною недержавною органiзацiєю «Дiалог- Eвразiя», публiкує статтi в Молдовi, Українi, Росiї, Туреччинi, Румунiї.

Бібліоґрафія:

1.

Борис Мариан. Наедине со всеми. Избранные стихи. (Предисловие Кирилла Ковальджи). Chişinău, 2006. – 248 с.

Борис Мариан. Нить моей Ариадны. Книга стихов и мемуаров. Ch.«Combinatul Poligr.», 2011. – 220 c.

Boris Marian. Legenda berzei albe = Оповідь про білого лелеку = Сказ о белом аисте (Poem romantico-istoric) / Chişiău, 2011 (Ed. «Elan poligraf» SRL) – 72 p.

2.

Мусієнко Олекса. Шістдесятники: звідки вони? // Літературна Україна. – 1996. – 21 листопада. http://archive.khpg.org/index.php?id=1203762120&w=

Архів ХПГ: Інтерв`ю Г. Гайового 16 і 29.06 1999 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1120845382&w=

Ярмиш Ю.Ф. Київський національний університет імені Тараса Шевченка: 170 років діяльності. – Електронна бібліотека Інституту журналістики: http://jornlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1322

Гриць Гайовий. Постамент для пам`ятника з окрушин навколородинної та колежанської хроніки в авторській редакції. – К.: Гарт, 2007. – С. 16 – 17.

Борис Олiйник. Подвижник (Передмова до кн. «Оповiдь про Бiлого Лелеку»).

К. Ковальджи. Седьмая радуга Бориса Мариана (Предисловие к книге стихов и мемуаров «Нить моей Ариадны»).

В.Лупашко-Музиченко. Добра людина з Кишинева (Стаття про автора в кн. Б.Марiана «Оповiдь про Бiлого лелеку»).

Михаил Лупашко. Борис Мариан: «Я остаюсь молдаванином и государственником». Еженедельник «Эксперт новостей» (Кишинев) , 12 сент. 2011, а також: Enews.md 24.09.2011. http://ava.md/society/012785.html

Інтерв’ю з Б. Мар΄яном 25.09. 2012 р.: http://archive.khpg.org/index.php?id=1360179804

Станiслав Григоренко . «Честь i гiднiсть поколiння» («Українська Лiтературна газета», №21, 19 жовтня 2012).

Светлана Прокоп. «Вехи судьбы»» (журнал «Русское поле», Кишинев, №3, 2012).

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина 2. – 517–1020 с.; Частина 3. – 2011. – С. 1021 – Б. Мар΄ян: с. 1206 – 1210: http://archive.khpg.org/index.php?id=1203762975

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл. (Б.Мар΄ян: С. 416-417; вид ІІ, 2011 р. – с. 467-468).

Рекомендувати цей матеріал