Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МАР’ЯН БОРИС ТИХОНОВИЧ. Інтерв’ю 25. 09. 2012

06.02.2013 | Овсієнко В.В.
Інтерв’ю Василя Овсієнка з письменником, публіцистом,

колишнім політв’язнем БОРИСОМ МАР’ЯНОМ 25 вересня 2012 року в Українському фонді культури, що на вул. Липській, 16, у Києві.

З виправленнями Б. Мар΄яна 13.02.2013.

Борис Мар΄ян: Ще з 1919-го року мій батько Тихон Феодорович брав участь у русі опору, з самого його початку. Саме влiтку того року було в нас, у Молдовi, на Лівобережжі Дністра, повстання проти радянської влади. А гасло воно мало таке: «Совєти без комуністів!». Селянське повстання. Селяни казали: совєти – то добре, але без комуністів, без більшовиків. Потім налетiв Котовський з червоною бригадою i порубав усіх. Батько втік, зник. Він там брав участь чи писарем, чи начальником штабу, бо був грамотним. Чекiсти його заарештували пiзнiше, але не розстріляли, бо він утік тоді. А так розстріляли б, коли Котовський їх розбив. А після того він уже став, кажучи по-сучасному, «дисидентом». Коли в 1930-31 роцi колективізацію проводили, його знову заарештували й послали «перековуватись» на Біломорканал.

А мій старший брат Олександр, навпаки, був таким молдавським Павликом Морозовим: з малих років піонер, комсомолець… Він пішов на радянську сторону. Був безбожником, комсомольцем, першим головою колгоспу, який створили в нашому селі. Йому ще навіть 18 років не було, як він пішов проти батька. Це вже не казки, а реальність була. У них із батьком була «класова суперечка». І ось я між ними виріс. Потім, під час війни, брат пішов в армію, звичайно, захищав «родіну», як «положено». А батько залишився на місці і був покараний, коли знову прийшли совєти, бо співпрацював із румунами, так званими «румунськими окупантами». Але якщо він весь час був антирадянським, то, звичайно, що він пішов з ними. Знову його посадили. Повернувся мій брат і знову став очолювати колгосп, потім був у районі на партійній роботі.

І от у мене яка драма: я любив і брата, і батька – а вони між собою не мирилися. Я потрапив сюди, в Київ, в університет, навчався, і все ж таки батькова лінія перемогла в мені. А чому? Бо я побачив, що несправедлива та «власть» радянська. Бачу, що щось не те. Я був таким собі «ревізіоністом»: ніби й не проти радянської влади: «Ленін – то добре, але Сталін та інші керівники його вчення зіпсували, переробили, а треба, щоб була ленінська лінія». На тому мене і взяли – я почав щось таке «антирадянське» говорити, писати.

І саме події в Угорщині, ота угорська революція 1956-го року, стала справжнім ударом по нас. Коли радянські війська захопили Будапешт і душили танками отих повстанців, тоді я і люди, які були зі мною, – ми вибухнули, ми усвідомили, що влада радянська – якась диявольська, нечесна і недобра. І все. То був вододіл. Почалася та революція 26 жовтня, закінчилась 4 листопада. Заарештували їх, задавили танками.

Василь Овсієнко: Олекса Мусієнко пише у своїй статті, що зачитували студентам доповідь Хрущова на ХХ з’їзді, і це дуже сколихнуло Ваше товариство, так?

Б.М.: Так, сколихнуло. А друге – це були угорські події. Оці дві події нас зробили такими антирадянськими… рухівцями.

В.О.: А коли Ви почали працювати над «Програмою-мінімум демократичної перебудови суспільства»?

Б.М.: Це було після подій в Угорщині, десь у кінці 1956 року.

В.О.: Власне, найбільше ми про це знаємо зі статті Мусієнка [Мусієнко Олекса. Шістдесятники: звідки вони? // Літературна Україна. – 1996. – 21 листопада; http://archive.khpg.org/index.php?id=1203762120&w=]. А він, очевидно, дивився Вашу справу в архіві.

Б.М.: Так, дивився, добре дивився… Я коли читав його статтю, то побачив багато такого, про що я й не знав. Я уявлення не мав, наприклад, що там говорили в ЦК, як ставились до цієї справи оті великі ЦКівці, радянські лідери. Тоді першим секретарем ЦК КПУ був Олексій Кириченко. Він був сердитий, аж сполотнiв, бив кулаком по столу. Викликали ректора, декана, головного чекiста Київського державного університету: «КГБ куди дивиться, чого не вживаєте заходів?!». Всього цього я й не знав.

В.О.: «Разобраться до истоков», – наклав резолюцію Кириченко. Як вони ті «істоки» шукали?

Б.М.: Цікаво шукали. Мені тоді скільки там було – 19 років. Роблять запит: чи не брав я участь в антирадянських бандах, у підпіллі? Почали мені ліпити «український буржуазний націоналізм» і шукати щось таке. А потім у Молдову запити слали: в 1945-46-му якісь там події були, банди в лісі… Мені на той час було 10-11 років, як я міг? А вони запитали, і відповідь з Молдови прийшла цікава. Ні, щоб написати «Не участвовал», – натомість відповіли: «Об участии Бориса Тихоновича Марьяна в антисоветских бандах и подполье ничего не установлено». А могло бути? Тобто залишили маленьку щілинку: а може таки брав участь…

В.О.: А оці події: Ви ж приходили на ті збори, на виклики. В Олекси Мусієнка це розписано добре. Але, може, все-таки хочете щось додати?

Б.М.: Додам. Коли хтось iз президiї мене спитав: «Что вы чувствуете сейчас, когда коллектив изгнал Вас из своих рядов как опасного антисоветчика?», я відповів теж по-російськи: «Я себя чувствую как человек, которого выгнали из уборной на свежий воздух». (Це коли мене з комсомолу виключали). Тоді я це казав так, ніби сам придумав, – а я це з бiографiї Маяковського взяв. Коли його виганяли з гімназії за антицарську революційну діяльність, то він промовив ці слова. Вони мені запали в душу. Я їм не сказав, що це Маяковський.

І ось потрапив я в Мордовські табори. Спочатку на сьомий. Тільки приїхав – мене зустріли українці, бо я з Києва був. Там не було молдавської діаспори як групи, всього, може, 2-3 чоловіка. А українці взяли мене під своє крило. Там було багато повстанців із Західної України, я з ними спілкувався, дружив з одним-другим.

Там було повстання. Воно називалось «забастовка». У 1957 році, десь, може, в листопаді, в нас була велика забастовка. Ми відмовились виходити на роботу. Діяв великий забастком, у ньому було зо 20 зеків – в основному, «новобранцi» останньої хвилi. Приїздив до нас із Москви «розбиратися» сам генерал Бочкарьов, який очолював весь радянський ГУЛАГ.

В.О.: А в якому таборі це було?

Б.М.: У сьомому загальному, великому – бо там, знаєте, був і сьомий маленький. І отам я гарт пройшов. Тільки приїхав – уже зеківська солідарність, повстання. Гулагiвськi начальники та чекiсти його «массовым неповиновением» називали, ми самi – забастовкою, а ось у захiднiй пресi ту подiю охрестили повстанням. Було декілька пунктів, які ми вимагали виконати. Один із них – дати волю оцим партизанам із Західної України, прибалтійським партизанам і тим, що були засуджені за так зване «співробітництво з окупантами» – «ізмєннікам родіни». Поліпшити умови роботи, пайки… Багато чого. Але, я пам’ятаю, найцікавішим було: «Переглянути справи десятого пункту» – за розмови, «за болтовню». Несерйозно, ми казали, – це ж наше, Конституцiєю передбачене, право – говорити і обговорювати.

В.О.: Стаття ж у Вас яка була?

Б.М.: Як – «яка»! Звичайно, 54, пункт 10 тодi ще спiльного Українсько- молдавського карного кодексу. А в російському кодексі це славнозвiсна 58-ма стаття, теж пункт 10. Кегебiсти весь час питали мене дуже наполегливо: «Хто допомагав оту програму писати? Хто там за твоєю спиною? Кажи, Борю, бо тодi ми тебе звільнимо, і ти підеш гуляти! Хто ж ті сволочі, що тебе примусили, що тобі оце диктували? А ти ж хлопець молодий, навіщо тобі сидіти, тобі з дівками треба гуляти! Ось ми тебе влаштуємо в університет якийсь, чи далекосхідний, чи казахський…».

Був там у мене один прокурор, наглядач за органами безпеки, – Хорунжий чи Хоруженко… Очі в нього – як небо, як море, і такий ласкавий голос, як у батька рiдного: «Борю, ну що ти, ну навіщо тобі це треба? Бачиш, у тебе брат який – такий радянський, такий партійний…». Я кажу відверто: аби так і було – «щось», «хтось» – мабуть, я б сказав. Отак я йому вірив. Але ж оту «Програму» я й справді сам придумав, і ніхто за мною не стояв. Не те, що я героїчно вистояв, просто саме так трапилося, як я вам зараз розповiдаю. Мені запала в душу, в пам’ять ота диявольська метода, що він як батько каже, ніби до сина звертається, мовляв, скажи та визнай, милий Борю!.. Про цю підлість я весь час думав. Навіть написав у книжці споминів про цього прокурора. Такий сволоч був. А на процесі – ви б подивилися, як він мене костив, як він мене змішував з гряззю! «Ось бачите, – говорив він на процесi, – Тихон Федорович Мар’ян, який брав участь у контрреволюцiйних подіях 1919 року…». І так далі. Про старшого брата нічого не казав. Але про дiда мого теж не забув: мовляв, його дід був куркулем, батько – зрадником… I пам’ятаю, як театрально закiнчив вiн своє звинувачення: «И неудивительно, что отпрыск этого рода сидит сейчас перед нами на скамье подсудимых как ярый антисоветчик». Та й попросив для мене вiд суду вiciм рокiв ув’язнення. Мені дали п’ять, а якби послухали його, було б вісім. Це після того, як він до мене звертався як до сина. Під час слідства той прокурор з волошковими очима частенько вiдвiдував мене у внутрiшнiй тюрмi КГБ. Вони сиділи разом зі слідчим, а іноді він казав слідчому – мовляв, іди, погуляй, а ми тут щиро поспiлкуємося зi студентом. А на суді рвав мене, як собака… Вибачите, пане Василю, мою зайву емоційність…

Отак я виховувався, гартувався у тих таборах… Звiдти один процент, або, може, нуль із чимось вийшло таких, які «стали на путь исправления». Навпаки, саме там гартувались антирадянські погляди, люди ставали тільки певнішими, обережнішими. Та ось ще що я хотiв би пiдкреслити: щодо виховного ефекту ті табори були нулем у тій системі, і не тільки нулем, а навiть мiнусом, бо тихенько руйнували саму систему.

В.О.: Ви говорили про забастовку. Чим вона закінчилася, скільки тривала?

Б.М.: Та нічим не закінчилась. З Москви на «розборку» прилетiв генерал, він нам цукру й кашi добавив та ще й строку ув’язнення кiльком членам забасткому, серед яких, здається, i вiдомому українському правозахиснику Анатолiю Лупиносу. А щодо найсерйознiшнiх наших вимог, то вони залишились без задоволення.

Бачите, мені важко українською мовою висловлюватися, бо я рідко в Києві буваю, один раз на два-три роки, поспілкуюся з друзями, набуду знов української мови – і поїду додому, а там майже ні з ким українською не розмовляю. Щоправда, у нас є українська діаспора, зв’язки з нею підтримую. Буває, вони мене запрошують на свої заходи – презентації книжок, виставки художників – українців наших, багато чого. В нас ще є українські передачі по телебаченню і по радіо, мене теж запрошують, я їм щось таке по-українськи скажу, вони за мене тримаються.

А угорці мені дали медаль і орден. Після того, як я звільнився, розшукали і в 1996 році, на 40-річчя їхньої революції, посол Угорщини вручив мені медаль, а потім, у 2006 році – орден. Я був в Угорщині, зустрічався з їхнім президентом Арпадом Ґьонцом, який теж вiдсидiв як полiтзек сім чи вісім років за те, що брав участь у революції 1956 року. Ми з ним порозмовляли без протоколу та без галстукiв, як зек із зеком: про тюремний режим, про пайок, про громадян начальникiв, про «Самиздат» і таке iнше. Багато цiкавого дізналися один вiд одного, бо ми ж були в таборах, а угорські полiтв΄язнi – у «критій» тюрмі. У них таборів майже й не було: у них же немає Сибіру, немає Мордовії… Маленька така державка. Мені тоді так сподобався той Арпад Ґьонц – така проста та видатна людина, ще й справжнiй iнтелектуал, вiдомий письменник. Аби нам з вами такого президента, пане Василю! На жаль, його вже нема серед живих.

В.О.: От Ви знали українських повстанців, звичайно. Але ж було вже й молоде покоління: Юрко Литвин, Олекса Тихий. Вам ці імена відомі?

Б.М.: Відомі, звичайно, але я з ними не сидів. Якось ми розминалися. Я знаю, що Стус сидів, уже з 1972 року. А я коли повернувся з таборів, зі Стусом познайомився тут, у Києві, ще до його посадки. Ми з ним розмовляли, він так цікавився, що там, як живеться за ґратами. І сам після того туди потрапив. Юлій Шелест, мій друг-товариш університетський, який теж був дисидентом і теж три рази сидів, як і ви. Тільки перша справа була політична, а потім йому влаштовували провокації, фабрикували різне – хуліганство і таке інше, але ж три рази сидів. Він мене й познайомив зі Стусом. Вони дружили. Шелест тоді був аспірантом в Інституті кіно, писав дисертацію. А з видатних українських полiтв΄язнiв я сидів з Анатолієм Лупиносом, його я знав найкраще з усiх ваших землякiв.

Звичайно, то все трагедія була – але траплялися і комедійні ситуації. Бо я вважаю, що життя – це є трагікомедія. Все людство проходить через трагікомедію. У мене є багато епізодів звідти – смішних, «юморних».

В.О.: Лупиніс тримав голодовку десь 200 діб. Ви були свідком того?

Б.М.: Так, це було пiд час табірного слiдства, пiсля повстання, про яке я вже розповiв. Тодi Анатолiй був у нас найпопулярнiшим зеком. Один з таких кремінних зеків, знаєте. Ще коли ми були в слідчій тюрмі, я про нього вже чув. Мене й на слiдствi питали, чи знаю я його, а я його й не знав тоді. Здається, він вчився у нас в унiверситетi, на математиці, а може в якомусь іншому інституті…

А там ще були такі «чисті демократи» – Алік Фельдман, Анатолій Парташніков, ще два-три єврейські хлопці – всі з Києва. А наймолодший з нас був 17-рiчний Сашко Ярошенко, з яким ми дружимо ось уже бiльш нiж 55 рокiв, нинi художник-декоратор, автор видатного макету «Мiнi-Київ». У нас там киян було досить багато.

Спочатку я належав до українського земляцтва, а потім студенти згрупувалися і зробили – не зробили, воно само склалося – таке молодіжне студентське товариство. Там були студенти з Москви, з Ленінграду, з Києва, Свердловська… Не тільки студенти, а ще й кілька офіцерів було, унiверситетських викладачів. Створили літературну студію, навіть журнал рукописний видавали – «Потьма».

В.О.: Станція Потьма – то, вважай, «столиця» «Дубравлагу».

Б.М.: Згодом у своїй книжці віршів і споминів я надрукував твори чотирьох поетів з мордовських таборів. У мене були ці вірші, записані їхніми руками, але той зошит схопили кагебісти. А через 40 чи 35 років приходить до мене один кагебіст – офіцер, наш молдаван, та й питає: «Ви такий-то?» – «Так», – кажу. – «У вас завтра день народження?» – «Так». – «Я хочу вам подарунок зробити. Зошит цей впізнаєте?» – «Так, мій зошит!» – «Я дарую вам цей зошит. Я взяв його з вашої справи, пішов на велике порушення, але дуже поважаю вас і ваше дисидентське покоління. Я усвідомив, що ви для нас зробили». – «Що ж ви робите, – кажу, – вам же ж погони відірвуть!» – «А вам легко було в житті?» – «Ну, як же, нелегко». – «Так що ж, що в мене погони зірвуть? Ви віддали п’ять років, а погони – то вже таке…»

У тому зошиті були й мої вірші. А ще вiршi Валентина Соколова (псевдонiм – «Валентин ЗеКа») – міцний, талановитий поет. Зараз про нього вже говорять у Росії, десь за кордоном уже видавали. Він став відомим поетом. Трагічне в нього життя було. Десь 19 років у таборах відбув і помер у психіатричній лікарні. Закололи там його. А яка була людина! Чиста така християнська душа…

Взагалi табiрна атмосфера була творча, люди цікаві. Дехто оцінює, що це була найкраща школа, яка могла бути. Iнодi, коли мені співчувають, і зараз, і раніше: «Ой, бідний, а ти ж університет не закінчив, тебе ж відірвали від навчання…», я кажу: «Ні! Я дякую радянській владі за те, що мене туди запроторила. Університет був отам! Там були цікаві люди, розмови, потай розповсюдженi книжки та рукописи… Ми набували стійкості, мужності. А по-друге – ми зрозуміли, що таке радянська влада. Бо я потрапив туди з такими «рожевими» поглядами: мовляв,: влада – то нічого, хороша. Ми якось її трішки любили і хотіли удосконалити. А ось завдяки тамтешньому оточенню нам відкрилися очі. Бо там були і старі зеки, і професори були – багато таких людей вчених. І та творча атмосфера теж допомогла. Збиралися, читали по черзi вiршi – і українською, і російською. Навiть траплялося й на фарсi слухали, якщо читав Мохаммед Бiрiя з Iрану.

В.О.: А Ви тоді писали якою мовою?

Б.М.: Я російською писав. Я і зараз вірші майже всі пишу російською. Я видав дев΄ять книжок: поезія російською мовою, а публіцистика і деяка проза – молдавською. У Молдові мене так називали: «Русскоязычный поэт и молдавскоязычный публицист». Я звик так писати, так іде воно змолоду. А моя мрія – видати книжку румунською (молдавською) мовою. Доробок у мене вже є, і вірші мої румунською не гірші, ніж російською. Я себе вважаю справжнiм поетом, не віршомазом. Поки що не поспішаю її видавати, але як зроблю цю книжку, то в Молдовi побачать, хто такий Мар’ян! Та ще дуже хочеться побачити й почути свою поезiю українською мовою – видати збiрку перекладiв у Києвi. Допоможiть же, брати-поети України!

Ісус Христос сказав: «Немає пророка в своїй батьківщині». Я приїжджаю в Україну з таким задоволенням, тут я відчуваю таке братнє ставлення, пошану, любов. А дома мені тяжко жити, там мене критикували i ранiш, i зараз лають… А чому? Тому що я не поділяю націоналістичних поглядів нашої інтелігенції, літераторів, поетів, бо вони ведуть до з’єднання з Румунією. У них кінцева мета – Молдову до Румунії приліпити.

В.О.: Такий «націоналізм навиворіт».

Б.М.: Так. А я не поділяю цих поглядів. Я кажу: Молдова має свій історичний шанс, і хай вона як є, так і залишається Молдовою. А почалося з чого: що румунська мова і молдавська – це, мовляв, одне і те ж; у школах стали викладати історію румунів – уявляєш собі, в Молдові! Я проти, а вони на мене дуже злі, ці націоналісти. Називають мене «зрадником». Закликали колись: «Ходіть до нас, дядьку Мар’яне, ви ж у таборах були, ви ж антирадянський, ходімо з нами!» – «Ні», – кажу. – «А чому?» – «Бо коли ви прийдете до влади, ви зробите ГУЛАГ ще гірший, ніж був той радянський». – «Та ну, у нас немає де його робити, то Сибір великий…». – «Нічого, – кажу, – в оренду візьмете у росіян шматочок Сибіру, там зробите» (сміється).

В.О.: До речі, я сидів у Мордовії значно пізніше, ніж Ви, у першій половині 70-х років. Я там двох знав: Джіку Гімпу і Валерія Ґраура. Ви їх теж знаєте?

Б.М.: Так, так! Гімпу потім, коли звільнився, був у нас на великій посаді в новій Молдові – секретарем нашого парламенту. Та вже сьомий рiк як загинув в аварiї.

В.О.: Шкода…Такий приємний чоловік був.

Б.М.: До того, як його посадили, він весь час до мене горнувся, якийсь нездоровий у нього був інтерес, ніби передчував, передбачав, що сяде, бо весь час розпитував мене: а який там режим, як годують, а що там роблять з зеками? Весь час мене питав. А потім – бац! – і загримів. Він відсидів шість чи сім років. Я з ним мав добрі контакти. Вже потім, коли він звільнився і був на посаді, в усіх доповідях завжди згадував мене: ось наш ветеран, і так далі. А його брат Мiхай був у нас навiть в.о. президента та й зараз – полiтичний лiдер, депутат. То він же є найголовніший у нас уніоніст. Уніоністи – це ті, що хочуть прилiпити нас до Румунії. Ґраура я менше знав, ніж цього Георгія, Джіку. Знаю, що був прихильник приєднання до Румунії, там i живе нинi.

В.О.: Ви відбули своїх п’ять років у 1962 році. Як далі складалась Ваша доля? Вас допускали до роботи як журналіста?

Б.М.: Ні, спочатку п’ять рокiв не пiдпускали до друку. Було дуже важко. Я працював робітником на заводі, на фабриці, потiм профспiлковим методистом два-три роки. Аж у 70-х роках я вже в журналістику увійшов, завдяки пiдтримцi вагомого радянського дiяча й вiдомого тодi поета Петра Крученюка. Великої посади я не мав, був простим літпрацівником у редакції – спочатку у багатотиражці, потiм у районнiй газеті. Не брали мене в центральну партійну пресу. Лише в тижневик «Культура Молдови» нарештi влаштувався, бо то була галузева газета, там і працював потихеньку. А потім, коли настала суверенна перебудова, я став головним редактором урядової газети «Независимая Молдова», в 1993 – 2001 роках. А далі – директором «Молдпреси» (це як у вас було РАТАУ). Ось чого мене ще не люблять удома: бо це при комуністах було (хоча й не радянських, а вже нових, з багатопартiйного букету). «А, – кажуть, – ти комуняка, вони тебе підняли…». А я їм сказав: «Та вибирати ж ні з чого. На безриб’ї і рак риба. Бо комуняки, які вони не є, а таки наші. Вони за державність – і я за державність. У мене такі ж погляди, як у них, у багатьох питаннях. Хiба ж я з вами піду? Ви ж хочете приєднуватись до Румунії, а я не хочу». Отак у конфлікт знову з ними увійшов, знову дисиденствую.

Останнім часом я був головним редактором журналу «Молдова». Такий ілюстрований гарний журнал, як у вас «Україна» є, як «Росія», «Америка» і таке інше. А тільки прийшли до влади оці «націоналюги», як я називаю наших уніоністiв, то зараз же мене звільнили з посади. До речі, вони позвiльняли майже в уciх галузях усi кадри, аж до прибиральниць. Хоча той журнал був такий чисто рекламний: розповiдав i показував що є гарного, доброго в Молдові. Без політики.

В.О.: А от був на Вашому курсi такий студент Дамаскін. Його винуватили на зборах разом з Вами, бо він Вас підтримував. Яка його подальша доля?

Б.М.: Не знаю. Він був виключений з університету, з комсомолу. Поїхав десь на шахту в Донбас і не повернувся до сих пір.

В.О.: Розкажіть про події в Київському університеті до Вашого арешту. Як Ви написали цю «Програму-мінімум демократичної перебудови суспільства»?

Б.М.: Восени 56-го ми почали випускати стінну газету, яка називалася «Лінотип», завдовжки 10-12 метрів, по всій стінці, а шириною, може, 60-70 сантиметрів. Приліплювали її в коридорі університету, в червоному корпусі. Коли піднімешся на другий поверх – наліво. Ми там писали, що хотіли: що треба перетворити Союз, якісь заходи вжити, надати університетам автономію і таке інше. Багато чого писали. Вона була така цікава для публіки, що приходили люди з міста, не тільки студенти, і дивилися, читали. Ну, а потім, звичайно, начальство її зірвало, в КГБ віднесли. А тут ще трапились угорські події, ми про них теж висловлювалися, зокрема, в нашому «Лiнотипi». В інших містах – в Ленінграді, Вiльнюсi і в Москві – студенти навіть виходили на площі з гаслами: «Руки прочь от Венгрии!». А ми так, між собою про це говорили, сперечалися, чинили опiр ура-патрiотам. Отакий бойовий настрій, дух сперечання був – «анти, анти, анти…». Переробити щось, перетворити. Хрущов же нас спровокував, коли на ХХ з’їзді сказав, що Сталін був такий поганий, жорстокий диктатор і таке інше, – а ми повірили і побігли поперед нього.

В.О.: Між іншим, Ви були на тих зборах, де зачитували доповідь Хрущова про культ особи Сталіна?

Б.М.: Так, був. Нас зібрали – не пам’ятаю де, здається, в 306-й аудиторії, яка була така велика, як амфітеатр, і зачитали. Нас це зворушило, ми вийшли звідти антисталінцями і давай за ним... А він, Хрущов, спочатку ж щось таке робив, почав демонтаж системи, та потім сам себе злякався, дав заднiй хiд. Була його «відлига», а потім «заморозки» його ж були! Така була атмосфера у нас, антисталiнська. А вже почали арештовувати, бо Хрущов дав вказівку в царсько-росiйському дусi: «Хватать и не пущать!». Вiн написав листа до КГБ, а в чекістiв усе було готове на нас.

В.О.: Ви фактично були чи не найпершим «шістдесятником», так?

Б.М.: Так воно й було.

В.О.: Бо Гриць Гайовий пише, що його посадили трохи пізніше, коли вже навчалися Чорновіл, Симоненко…

Б.М.: Так, ми були перші дисиденти України. І не тільки України, а й усієї країни – СРСР. Бо решта вже були після нас – Даніель, Синявський, Старовойтова, Гiнзбурґ і так далі, а в Українi – Гайовий, Шелест, Пашков та iншi, якi пiшли другою хвилею. А вже ваше поколiння, шановний Василю, було третiм, як менi здається. Це аж наприкiнцi 60-х, коли останнi з перших дисидентiв уже вийшли або виходили з ГУЛАГу.

В.О.: У Вашій «Програмі» 21 пункт. Прочитаєш ті пункти – то це ж те самісіньке, що Горбачов здiйснив через 30 років! Так що ви перебудову пропонували зробити ще тоді.

Б.М.: Так, перебудову ми робили ще до нього. Я сам зараз дивуюся, коли перечитую, який у мене був розум у 19-20 років, як це мені в голову приходило? Багато що з того справді було пізніше зроблено, тобто програма була солідна й дуже демократична.

В.О.: От нам іноді намагаються співчувати і кажуть: «Вас посадили за ніщо». Та Вас же не «за ніщо» посадили, а за конкретну, серйозну програму. Якщо вона збудила таке пекло, якщо дійшло до ЦК, до самого Кириченка і він сам наклав резолюцію «Разобраться до истоков», то це дуже серйозно!

Б.М.: Та, мабуть, щоб виконати ту вказiвку, чекiсти з Володимирської вулицi мене весь час питали: «Кто подсказал, кто за тобой стоит? Ты же молодой…» і так далі. Вони не могли повірити, що ця програма могла зародитися у голові юнака.

В.О.: І це при тому, що не було вільної преси. А тут, до речі, є ось що: «Ліквідувати цензуру, надати періодичній пресі право оприлюднювати різні точки зору, допустити продаж іноземної літератури, вільний в’їзд і виїзд з країни, розширити суверенітет республік…».

Б.М.: Те саме, що Горбачов почав – і він ще й не все встиг зробити. Аби Микита не зрадив нас, то саме вiн залишився б великим перебудовником в iсторiї СРСР.

В.О.: На початку нашої бесiди ви казали, що у Вашому зекiвському життi було чимало трагікомедiйних ситуацiй. Згадайте хоч одну!

Б.М.: На процесі, коли мене судили, дуже оригінальним свідком у мене був однокурсник Володя Губанов. І ось його питають: «Що ви можете про Мар’яна сказати?». Він мене спочатку «технічно заклав» – зеки знають, що це таке. Тобто почав хвалити, але й топити одночасно. «О, такой необычный человек! – вiдповiв Губанов на запитання. – Из Молдавии приехал, из села, то есть крестьянский парень, понимаете. Я на него никакого внимания не обратил сначала. И вдруг вижу – такой интересный, начитанный, да так здорово выступал, что все люди к нему потянулись!» – «А что он такого необычного сказал?» – провокує його прокурор. А свiдок миттю й заковтнув гачка: «Говорил, что надо менять систему, что однопартийная система плохая, что надо создавать свободную печать…» – «А вы разделяли его взгляды?» – питає суддя. – «Конечно, разделял!» – «А вот мы вас сейчас посадим вместе с ним, если вы разделяли». – А той каже: «Почту за честь сидеть рядом с Марьяном!».

Лише тодi я зрозумiв, що з боку Володi то була не провокацiя або «технiчний донос», а вiдвертiсть дурня-шанувальника.


Рекомендувати цей матеріал