Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Шістдесяті роки в Україні*

05.06.2012 | Валентин МОРОЗ | «Всесвіт», 1990 р.
Валентин МОРОЗ

Шістдесяті роки в Україні*

Спостерігачеві, що відвідав Україну з коротким візитом, може видатися, що там зовсім відсутні будь-які вияви національного руху або національних вимог українського народу. Фактично ж на протязі уже 60 років точиться майже непомітна, але вперта й кривава боротьба між совітським режимом і національною свідомістю українців.

Змушений відступ української мови не означає відступу української національної свідомості. Незважаючи на всі переслідування, масові вияви національної свідомості і певний ренесанс національної культури відбувається негайно і кожного разу, коли в результаті тих чи інших політичних змін трохи зменшується терористичний тиск з боку режиму» 1.

Так характеризує сучасну українську ситуацію дослідник теми, яка є ключем до зрозуміння цієї ситуації: українська проблема і Росія. Українська ситуація є компонентом імперської ситуації. Усі процеси на Україні — соціальні, економічні, культурні, духовні — протікають у формах, породжених або тиском імперських тенденцій, або спротивом цим тенденціям. По суті Україна штучно відтята од будь-яких світових впливів, як позитивних, так і негативних. Це дає відчутний результат у кількох аспектах. З одного боку, українець сформований по-російському, і навіть антиросійські (антиімперські, фактично) протести здебільшого мають, так би мовити, російську, «чеховсько-достоєвську» логіку. Досить простудіювати чималий самвидав Олеся Бердника2. По-друге, через штучну відрубаність од світових впливів українець просто не може виробити позиції стосовно певних світових явищ. Наприклад, не може відчути й збагнути феномен американського культурного імперіалізму, що породив уже поважний спротив у цілому світі. По-третє, результат позитивний. Штучна стиснутість українського інтелекту межами імперського кордону виробила в нього могутню пружність і відпорність до всього російського та гостре відчуття й розуміння суті російсько-імперської системи. Це породило низку шедеврів, які ще не оцінені належно, але які послужать напевно наступним поколінням як незамінний матеріал для зрозуміння Росії, і в першу чергу — механізму русифікації. Маємо на увазі, перш за все, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Собор у риштуванні» Євгена Сверстюка, «Лихо з розуму» Вячеслава Чорновола; список можна продовжити. (...)

Історичного дослідження шістдесятих років на Україні ще не було і не могло бути. Це стало можливим лише наприкінці вісімдесятих. І справа не лише у майже двадцятирічній дистанції, яка дає вже можливість глянути на ті події як на історію. Головна причина — в тому, що шістдесяті закінчились як етап великими «різдвяними» арештами 1972 року. Сімдесяті, що були періодом історичного спаду української активності, мають власне обличчя, і включати їх до даної теми було б помилкою. Вони дали в Україні таку цікаву форму активності, як Українська Гельсінкська Група і гельсінкський рух у цілому. (...) Матеріали гельсінкського руху фігуруватимуть у даному дослідженні постійно. Справа в тому, що деякі тенденції шістдесятих років оформились остаточно саме в документах гельсінкського руху, хоч у сімдесяті вони вже себе вичерпали і по суті належали до минулої епохи.

«Історичний маятник» України, пройшовши глибокий «низ» у п’ятдесяті, після закінчення бурхливої епопеї УПА, знову виніс хвилю нашого відродження високо вгору у шістдесяті роки. Як у кожному періоді піднесення, «джерельність» української духовності була в ці роки на диво врожайною і дала вагомий внесок не лише в літературу та мистецтво, але також до скарбниці української спадщини в усіх її аспектах. У 70-ті роки, в умовах спаду, ця видайність різко знижується. Маємо на увазі оригінальні, чисто українські явища і концепції, породжені власним грунтом. Гельсінкський рух на Україні був відблиском загальносвітової тенденції, породженої епохою «детанту». Московське дитя, скупане у московських водах і сповите у московські пелюшки, зробило раптом неочікуваний вибрик: почало бити власних батьків. Те, що було задумане як диверсія на експорт, проти Заходу, несподівано принесло проблеми у внутрішньо-імперське життя. Характерним у цьому відношенні є багатющий самвидав Миколи Руденка. Коли уважно порівняти його з яскравими іменами шестидесятників, стає помітною кардинальна різниця в одному (фундаментальному) аспекті. У 60-і роки навіть найменш професійні автори (Порхун, наприклад) виробили український стиль, різко відмінний од московського, «загальнодемократичного» способу полемізування. У Руденка ж блискучий стиль, глибина і виразна національна свідомість висловлені у рамках принесених тенденцій. Наприклад, його «Економічні монологи»— це переспів відомої теорії Франсуа Кене3. Так буває завжди: в епоху спаду видайність власних джерел закривається, щоб назбирати нові ресурси для майбутнього вибуху.

Тенденції 80-х років, що почалися пострілами Бориса Терелі 10 червня 1982 року 4, розвинулися у двох напрямах. По-перше, пожвавив свою діяльність підпільний Український Національний Фронт, заснований ще у 60-і роки5. По-друге, на Україні з’явився (в карпатському регіоні) специфічний рух, що показує виразну тенденцію стати масовим. Це зовсім нова форма національного спротиву на платформі вимог легалізації української греко-католицької церкви. В усякому разі випадків відмови од совітських пашпортів на знак протесту проти церковної політики влади є вже не менше тисячі 6 — явний доказ, що тенденція має нахил стати масовою. Тісно з цим пов’язане питання покутників — особливої релігійної групи, що поклала в основу своєї доктрини концепцію українського месіанізму 7.

Впадає в очі новий «поворот до джерел». Обидві названі тенденції мають виразне національне обличчя і не є копіюванням чужих моделей. Тяга до підпільно-партизанської діяльності (УНФ) завжди була притаманна українцеві карпатського регіону; греко-католицька церква теж є унікальним, чисто українським феноменом у церковному житті. Характерно, що католицька ідея Йосипа Терелі та його товаришів з «Ініціативної групи захисту прав віруючих та церкви на Україні» наскрізь пронизана українством. Досить навести один уривок із «Хроніки католицької церкви на Україні»:

«Українці! Пам’ятайте, що є вірниці та вірники, що до скону вірні нашій католицькій церкві, Україні — моліться, моліться каждодневно, повсякчас — Бог прийде на допомогу розіп’ятій Україні, не марні сльози і кров невинно убієнних, замордованих по тюрмах та таборах за віру та Україну!» 8.

Поки що годі глянути «збоку» на цей новий етап української активності: він ще не закінчився. По суті, можна лише говорити про початок нового піднесення після спаду 70-х років. Піднесення це не є ще виразним; по суті, маємо право говорити про «хворе світання», а не про нову хвилю як матеріал для дослідника.

Отже, перша трудність для дослідника таких тем, як 60-і роки, хронологічно ще не досить віддалених від сьогодення — це несформованість корпусу джерел. Історичні дослідження кожної теми починаються, власне, з того моменту, коли «канонізується» певне число (певний тип) джерел, що є загальноприйнятною базою для студій. Річ ясна, що до цього кола постійно долучуються нові назви. Але то вже на базі певного критерію. На початку ж трудність у тому, що критерію не існує, отже — вагоме і маловагоме часто видаються «однаковими на зріст». (...)

Друга трудність у дослідженні даної теми — специфічна, і торкається лише її. Для широкого світу тема «хрущовської відлиги» та процесів, пов’язаних із нею, подана певними чинниками як тема боротьби за людські права. (Навіть тепер, у 80-і роки фрази типу «борець за національні права України» або «український політичний в’язень» автоматично перекладаються західним інтелектуалом як «Human Rights Activist», і з цим доводиться боротись на кожному кроці 9.) «Human Rights»— ця формула більш прийнятна для тих колоніально-імперіальних сил світу, які ворогом число один вважають національні рухи. А проте реальним є той факт, що 60-і роки у Совітському Союзі — це вибух національно-визвольної активності у першу чергу. Починаючи з віршів, якими заявив про себе самвидав («Україно! Ти моя молитва!»), і кінчаючи теоретично-оглядовими працями, у центрі уваги завжди ставили національне питання.

Найголовніший, підсумовуючий твір 60-х років (не лише українських) має вимовну назву: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Винятком були лише властиво-російські тенденції. Тут переважав інтерес до загальногуманітарних («загальнодемократичних») тем. Але навіть і російське шестидесятництво зродило помітну націоналістичну літературу, що в центр уваги ставить національне питання. Для прикладу досить навести «Маніфест російських патріотів», виданий «групою Фетісова». У ньому пишеться:

«Для нас нація первинна, а все інше — похідне від неї. Нація — не лише біологічний різновид, а й особлива духова спільнота, своєрідність якої має глибокий містичний сенс

(...)

Національне питання — головне питання сучасності, але для прихильників егалітарних вчень воно ніколи не буде головним і ніколи не буде ними правильно усвідомлене (...)

Які основні ознаки нації? По-перше — расовий тип. Людина може змінити мову, релігію, але вилізти з власної шкіри не здатна. Часто кивають на змішаність сучасних рас, одні з підтримкою, інші — з жахом. При цьому забувають, що змішування само по собі не обов’язково призводить до появи гібридних типів: риси однієї з ліній можуть цілковито переважати серед нащадків.

Расовий тип визначає психологічну будову, що тут її розуміємо дуже широко, не лише як темперамент, а й як здатність до суспільних зв’язків певного типу (...)

Національне питання сьогодні — проблема не лише країн, що розвиваються. З ним стикаються й такі високорозвинені країни, як Англія, Канада, Бельгія, і навіть вихвалена всерятівна демократія не знає, як його розв’язати.

Особливо скомплікованим є національне питання в нашій країні» 10.

Отже, тенденції, що відводили національному питанню другорядне місце, складали незначну меншість у 60-і роки. Проте саме вони були рекламовані перед світом у першу чергу і стали найбільш відомими. (Наприклад, т. зв. легалістичний напрям Сахарова.) Праці, що трактують 60-і роки як «Весну народів», тобто вибух національної активності, поки що складають меншість у літературі на цю тему, хоч на світовому ринку є вже вагомі публікації11. Найперспективнішою і найбільш сприйнятною для Заходу є тенденція поєднання проблеми людських прав із проблемою національно-визвольної боротьби. У цьому напрямі робляться перші кроки, як правило нелегкі, бо центри світової історичної науки перебувають у центрах старих колоніальних імперій, підсвідома симпатія яких завжди на боці Москви, — навіть у тому випадку, коли московський експансіонізм є безпосередньою загрозою дряхліючим центрам колишньої сили.

Часто говорять’про нерозуміння специфіки національного питання певними світовими або дисидентсько-російськими чинниками. Без сумніву, для того, чия нація не є на колоніальному становищі (або була такою десь ще у X столітті) , важко збагнути і відчути, за що бореться Левко Лук’яненко і які ресурси дають йому силу витримувати майже 30-літню тюрму. Проте було б помилкою перебільшувати роль цього нерозуміння. Ось як оцінює сучасний російський автор національне питання в сучасній Російській імперії:

«У засобах і методах для досягнення уніфікації більшовики, під впливом Леніна, виявили значно більше гнучкості, ніж царський уряд. У той час як останній стояв на точці зору заперечення будь-якої культурно-національної самобутності і переслідував кожний її прояв шляхом заборони публічного вживання місцевих мов і затримки адміністративними засобами розвитку місцевих культур, більшовики йдуть до тієї ж мети обхідними, значно ефективнішими шляхами.

Вони не тільки дозволили і навіть зробили обов’язковим вживання національних мов, але й дали неросійським провінціям назви союзних республік і т. д. Одночасно вони створили такі умови, що ці «добродійства» виявились фіктивними. Новостворені держави шляхом скомплікованої партійно-адміністративної механіки безконтрольно керуються з центру, а права їхніх урядів в деяких питаннях є не набагато ширшими за права обласних і губернських земств при царях, а в деяких випадках навіть вужчими. В цілому, якщо взяти до уваги соціалізацію та централізацію господарської діяльності, то можна сказати, що земства Олександра II давали областям більше волі й адміністративної ініціативи, ніж ті обласні управління, які тепер у СРСР називаються урядами союзних республік.

Ще більше це стосується автономних республік та областей. Там справа часто зводиться до простого перейменування відповідних районів або району на автономну республіку або область, без жодної зміни їхньої адміністративної системи і без різниці в адміністративній практиці між ними та сусідніми не національними районами.

Відносно ж національних мов, то вони дозволені й узаконені, але разом з тим створено такі умови, що ці мови виявились зовсім зайвими і публічне їх вживання виявилось незручним, а при деяких обставинах навіть небезпечним. Кожний культурний громадянин будь-якої союзної чи автономної республіки не поспішає маніфестувати свою симпатію до місцевої мови, бо знає, що це може відбитись на його кар’єрі і його навіть можуть звинувачувати за буржуазний націоналізм та зартавцти признатись до якогось іншого злочину, не зв’язаного із вживанням національної мови; це закінчується покаранням. Більшість культурних громадян всіх неросійських областей, турбуючись про спокійніше майбутнє своїх дітей, воліє віддавати їх до російських шкіл».

«Після кривавих оргій Сталіна партія перейшла до нової методи: денаціоналізації шляхом масових переселень і розселень. Із союзних республік, не виключаючи й російську частину РРФСР, населення заохочують до виїзду в азіатські області держави, а звідти спрямовують такий самий потік тубільців в індустріальні центри Європейської Росії. Без сумніву, ця метода дає певні позитивні результати, але всі симптоми вказують на те, що ці результати будуть ненадійними і національне питання не буде вирішене такими методами. Переселенці часто заражуються місцевим патріотизмом, і слабші національності при цьому поповнюються на своїх територіях більш активними і цінними елементами.

Без сумніву, національне питання буде існувати в Росії так довго, доки воно не буде розв’язане у формі надання неросійським народам широкої свободи національного розвитку, права бути господарем своєї долі, залишаючись у державі, а також широкої участі у використанні багатств їхніх територій. Доки уряд не знайде форми для узгодження справедливих вимог пригноблених націй з інтересами цілості й безпеки держави, Росія завжди буде перебувати під загрозою втрати неросійських колоній, а можливо також і російських областей, як Україна, Білорусь, козачі землі» 12.

Як бачимо, автор чудово розуміє всю механіку русифікації. Розуміє також, що комуністична політика є продовженням царської, тільки в більш рафінованій і небезпечній для гноблених націй формі. Хоч Україна і Білорусь — це в нього «російські землі», все ж він чудово розуміє величезний відцентровий потенціал цих націй та його загрозу для імперії. Особливо цінним і цікавим є те, що росіянин розуміє небезпеку магнетизму місцевих націоналізмів навіть для окремих росіян («заражуються місцевим націоналізмом»). Англієць в Америці став американцем, і під прапорами Джорджа Вашінгтона бився проти Англії. З нашої, української історії можемо навести не один приклад, коли поляки (чи ті, що вважалися поляками), полонені магнетизмом України, ставали українськими патріотами. Російські автори чудово розуміють також, що кардинальні зміни у Совітському Союзі можуть бути спричинені лише національним чинником. Один із них, Ігор Шафаревич, пише: «За тривожної доби класова ненависть, імовірно, не зможе знову стати тим сірником, який підпалить наш дім. Але національна — напевно зможе. По підземних поштовхах, що їх чутно тепер, можна відчути, яхою руйнівною силою вона здатна стати, якщо вирветься назовні»13.

Найцікавіше в цьому напрямі, мабуть, твердження Солженіцина, який каже: «Якби за шкалою 12-бальною землетрусів відзначати напругу національних суперечностей, то в старій Росії це було б десь на балі 2, а нині в СРСР — на балі 10»14.

Національне питання — це ключ до розуміння Російської імперії. «Успадкувавши від Російської імперії розмаїтий національний склад і складні національні проблеми, Радянський Союз протягом всієї його історії намагається вирішити національне питання як найголовніше завдання своєї внутрішньої політики. Якщо слушно, що зовнішня політика — це продовження та функція внутрішньої, то національні проблеми неабияк впливають і на зовнішню політику СРСР. Взагалі, Радянський Союз, його своєрідність, його перспективи та політику годі зрозуміти, не дослідивши національних проблем цієї держави» 15,— каже Ізраїль Клейнер.

Ця формула, на жаль, ще не стала на Заході загальновизнаною.

Україна як база імперії є, звичайно, в центрі усіх тенденцій, зв’язаних з національними проблемами цієї імперії.

Тому досвід українських 60-х років повинен бути предметом зацікавлення число І для кожного, хто студіює ситуацію на сході Європи та перспективи цього шматка земної суші.

II. «ПЕРЕХІДНІ» ГРУПИ

Формування суспільної думки та форм соціальної активності, "згідно з новою реальністю, після певних змін — завжди запізнюється. Це історична закономірність. Як правило, ці феномени формуються згідно з вимогами вчорашньої ситуації.

Це стосується й опозиції в усіх її виявах.

Той факт, що сталінщина як соціальний стан уже відійшла в минуле, і в умовах «хрущовської відлиги» з’явилися нові шанси для самоствердження українства, не відразу був усвідомлений українською елітою. Правда, з боку певної частини наддніпрянської інтелігенції критика «культу особи» в 1956 році була сприйнята аж надто оптимістично. Цей оптимізм виявився ілюзією. Кремль дуже скоро протверезив тих, хто сподівався, що критика Сталіна дає певні можливості для критики системи16. Варто відмітити, що першим (чи одним із перших) наважився потурбувати «священних корів» Олександр Довженко — і то ще до XX з’їзду. Маємо на увазі його вислови про фактичне невизнання інтелігенції як соціальної групи в офіційній совітській соціології17 (як відомо, згідно з теорією «історичного матеріалізму», совітське суспільство складається з двох «дружніх класів»: робітники і селяни. За інтелігенцією лише визнається статус «соціального прошарку» — щось ніби устілка в партійному чоботі, між партійною ногою і масою-підошвою, на якій ця нога стоїть).

Але що стосується свідомої української опозиції, то вона на початку «хрущовської відлиги» ще стояла на фундаменті підпілля сталінських часів, застосовуючи і тактику, і мову підпільних оунівських видань, так густо поширюваних серед населення Західної України в 40-х та першій половині 50-х рокіа Після розбиття органами НКВД масової мережі ОУН-УПА окремі законспіровані групи ще довго були діяльними. В усякому разі, дослідник зробив би помилку, якби не помітив того факту, що на початку 50-х років підпілля ОУН-УПА ще діяло, хоч і в фінальних, прикінцевих формах. Навіть окремі совітські публікації 70-х років визнали це. Так, 1963 року коло Бережан (Тернопільщина) відбувся бій групи українських підпільників із загоном КДБ. (Автор даних рядків знає про це особисто, «з перших рук», від функціонерів обласних партійних установ Тернопільщини. Інформація про цю подію стала широко відомою в Галичині). Цікаво, що керівник групи з шести підпільників перебував на нелегальному становищі з 1940 року. Двоє з членів прийшли до групи під час угорської революції 1956-го, коли в Західній Україні зринули сподівання, що «почнеться і в нас». Викриті й оточені загоном КДБ, всі підпільники застрелилися. Факт, що ще у 1963 році існувала добре законспірована група, яка жила законами часів УПА (для члена УПА був обов’язковим наказ не здаватися в полон), свідчить про глибоке коріння повоєнного підпілля. Без сумніву, кремлівська машина приховування небажаної інформації, найдосконаліша в світі, закрила від очей світу не один епізод типу вищеописаного. Лише майбутній дослідник, отримавши доступ до архівів КДБ, зможе намалювати картину реальної активності ОУН-УПА у 50-і роки і реальну дату припинення цієї активності.

Проте для більшості населення Західної України у другій половині 50-х років підпілля УПА вже належало минулому. Психологічно підпілля вже оцінювалось як неіснуюче, хоч епізоди його існування ще виявлялися. Саме це привело у кінці 50-х і на початку 60-х років до організації своєрідних «перехідних» груп. Творцями їх були переважно галицькі українці молодшого покоління, цілком виховані й сформовані на традиції ОУН-УПА. Усвідомивши, що кероване з одного центру підпілля припинилося, вони дійшли переконання про необхідність заснування нових підпільних груп. 1958 року в Івано-Франківську КДБ викрило групу української молоді (робітники і студенти), яка створила організацію під назвою «Об’єднана партія визволення України»18. В 1961 році у Львові судили організацію «Український національний комітет», що складалася з робітників львівських підприємств і займалась поширенням літератури. Було засуджено 20 членів групи: двох до смертної кари, решта отримали тюремне ув’язнення терміном від 10 до 15 років19. Таких груп було більше: ходорівська, коломийська, стрийська. Але про діяльність їх поки що мало відомо; як правило, про їх існування дізнавалися аж після арешту. Автор цих рядків бачив людей з вищеописаних груп у таборах Мордовії.

Отже, можна говорити про певний післясталінський рух на Західній Україні, що став прелюдом до дисидентських 60-х років — це «перехідні» групи. Вони були перехідними у повному розумінні слова. З одного боку, ці групи були зорганізовані за принципом старого підпілля і часто поширювали стару літературу часів ОУН-УПА. З другого — вони вже репрезентували нову реальність. Характерно, що переважна більшість членів цих груп — то вже міський компонент: студенти й робітники (на відміну від старого підпілля, в принципі опертого на село). Серед поширюваної літератури все частіше фігурували речі, створені згідно з новими, «хрущовськими» уявленнями. Дуже символічною в цьому відношенні була практика Українського Національного Фронту (УНФ). Його зв’язки із старим підпіллям були буквальними: він мав до диспозиції друкарню ОУН, замасковану в бункері й не викриту органами КДБ. Поряд із старими матеріалами (часом ще із 40-х років) УНФ поширював вірші Симоненка. Гадаємо, що це найкращий символ (і доказ) переходовості цих груп: література 40-х років і Симоненко разом. Ця організація, найкраще законспірована, протрималася найдовше: її розкрили аж у 1967 році20, коли вже Україна жила «дисидентськими» подіями.

На відміну від інших груп цього типу, УНФ не був локальною організацією; він поширив свою діяльність на всю Галичину. Слід відзначити також, що УНФ почав видавати підпільний журнал «Воля і Батьківщина»21.

Хоч УНФ усвідомлював себе як продовження ОУН, все ж його переходовий характер від підпілля 40-х років до нових форм і методів опозиції є очевидним. Після арештів 1967 року в принципі вважалося, що ця організація розгромлена КДБ і припинила своє існування, як інші тотожні групи. Проте найновіший підпільний журнал («Хроніка католицької церкви на Україні») приніс цікаву інформацію про діяльність УНФ у 80-і роки. Отже, ця організація не була викорінена, як загально вважалося. Просто в умовах 60-х років, коли українська опозиція перейшла на «дисидентські» методи праці й досягла вагомих успіхів, притягнувши до себе увагу далеко за межами України, члени УНФ втягнулися в це потужне русло української активності і перестали бути помітними як окрема структура. Крім того, в умовах «хрущовської відлиги» існували великі ілюзії щодо легальних (в усякому разі — напівлегальних) форм праці; тому ідея «чистого», «бандерівського» підпілля, щойно розбитого, не була популярною. Аж після великих «різдвяних» арештів 1972 року всі зрозуміли, що «відлига» вже позаду; ідея зорганізованого підпілля знову стала актуальною.

Дуже цікавою є постанова Закарпатського обкому комуністичної партії, яка, називаючи факти діяльності УНФ, визнає, що після смерті Бориса Терелі й наступних арештів підпілля все ж не зліквідоване повністю:

«секретно»

ПОСТАНОВА

обласного комітету КП України Закарпатської обл. і обласної Ради народних депутатів по удосконаленню методів боротьби з проявами націоналізму та сіонізму

В останній час західна пропагадна посилила свою антирадянську агітацію та пропаганду. В першу чергу імперіалізм США робить ставку на бандерівське охвістя та підпільну так звану УКЦ. На жаль, парторганізація області вела неефективну боротьбу з проявами буржуазного націоналізму та сіонізму на території області. Це в рівній мірі відноситься і до антикатолиць-кої пропаганди та бойового атеїстичного виховання молоді в дусі ленінського інтернаціоналізму та вірності партії. Тільки за останні півроку католицьке підпілля активізувало свої дії в бік так званої легалізації церкви; під прикриттям віри активісти УКЦ посилили антирадянську агітацію, це використали наші вороги за кордоном. КДБ має інформацію, що бандерівське підпілля під прикриттям нової вивіски Українського Національного Фронту вчинило ряд акцій — наслідки вже обговорювалися на травневому бюро обкому 1981 року та в жовтні 1982 року. Так, в селі Мужієве Берегівського р-ну 24 травня 81 року терористична банда «Чорного» пустила під укіс військовий ешелон, на платформах якого перевозився радар в Вілокської військової бази; це затримало «польську акцію» на дев’ять місяців. В місті Мукачеве на єврейському цвинтарі під час будівництва було віднайдено склад з антирадянською сіоністською літературою та вибуховими тротиловими шашками. Це тільки поодинокі факти активізації бандерівських та сіоністських групок. Бескидська операція 82 року по ліквідації терористично-диверсійної групи в Лавочному та Волівці була доведена не до кінця — бандитська група «Чорного» не була ліквідована повністю; товариші з КДБ на сьогоднішній день так і не розкрили винуватців пограбування двох інкасаторів на території нашої області, по сьогодні так і не виявлено осіб, що вивезли 10 000 патронів та 99 гранат із військової частини в м. Мукачеве — недоліків багато, можна переліковувати ще низку неприємних випадків, але й попри всі явні недоліки КДБ добився і якісних наслідків у своїй роботі — так, було ліквідовано члена бандитської групи «Чорного» Бориса Михайловича Терелю (має бути Бориса Михайла Терелю.— В. М.), на жаль, із смертю бандита обірвалася нитка його зв’язків з бандерівським охвістям на території сусідньої обл. В Іршавському районі проведено вдалу операцію по ліквідації підпільної католицької та баптистських друкарень, було вилучено до 1000 примірників клерикальної літератури»22. («Хроніка католицької церкви на Україні», ч. 6.)

Про зв’язки УНФ із тотожною румунською підпільною групою теж є матеріали в «Хроніці католицької церкви на Україні» (про це буде мова в кінці тексту).

Характерно, що УНФ виявив двічі ту саму рису. У 60-і роки він зумів інтегруватися в широкий самвидавно-дисидентський рух, залишаючись одночасно підпільною структурою. У 80-і роки він так само зумів інтегруватися в широку кампанію за відновлення греко-католицької церкви в Галичині й на Закарпатті, що охопила тисячі людей. З вищенаведеної постанови видно, що структури УНФ і групи греко-католицьких активістів тісно переплетені в своїх діях; неважко здогадатися, що часом це ті самі люди (як у випадку з братами Терелями: один — лідер греко-католицької ініціативної групи, другий — керівник «банди Чорного», тобто першої з часів УПА збройної групи, що поставила собі за мету мілітарну боротьбу).

По суті, було дві перехідні групи, що вийшли за локальні межі й притягнули увагу світу. Це УНФ і група Лук’яненка. Власне, про УНФ не пішло широкої інформації в світ, поза межі української діаспори на Заході. Групі ж Лук’яненка пощастило більше. Про неї вже існує література в англійській та інших мовах. Вона фактично стала символом «переходової доби».

Характерно, що всі члени «групи Лук’яненка» були правниками. У російській частині Совітського Союзу в 60-і роки виявилась виразна тенденція: самвидавно-опозиційні групи, як правило, формувалися з ініціативи «технократів», тобто представників точних наук. Досить згадати приклад Сахарова — найбільш відомої у світі постаті цього роду. Це природно: в умовах диктатури представники гуманітарних наук просто не мають шансів займатися наукою: її заступає пропаганда. Але фізики чи хіміки все ж мусять давати наукову продукцію навіть в умовах диктатури: тому вони єдині, як правило, зберігають здатність думати. Не дивно, що «ленінградська група марксистів» (60-і роки) повністю складалася з абсольвентів технологічного інституту23.

У неросійських регіонах імперії тенденція була діаметрально протилежною. Тут ішлося не про хліб насущний, а про оборону національних прав та національної ідентичності. Тому українська, грузинська, литовська опозиція формувалася в першу чергу з представників гуманітарних професій. Давно існує теза про те, що в українському світогляді центральним є поняття правди. Той факт, що нову хвилю відродження в Україні почали правники, здається, підтверджує цю тезу. Як група УНФ була символом переходовості в розумінні поєднання старих, упівських матеріалів та методів з новими, самвидавівськими, так і «група Лук’яненка» була подібним символом: тут стерся традиційний поділ на східних і західних українців. Хоч сама група виникла на добре підготовленому (в розумінні національної свідомості) грунті Львівщини, все ж організатором і душею групи був вихідець із Чернігівщини — Левко Лук’яненко. Мабуть, уперше в такого типу групах зник практично одіозний поділ на «східняків» і «західників», що був (і є частково дотепер) однією з головних перешкод на шляху українських успіхів.

Лук’яненко пройшов типову совітську кар’єру: військо, потім Московський університет. У 1958 році він починає адвокатську працю на Львівщині24. Разом із товаришами по праці він формує групу під назвою «Українська Робітничо-Селянська Спілка» і виготовляє програму під назвою «Проект програми Української Робітничо-Селянської Спілки»25.

Цікаво, що група стояла на марксистських позиціях і проголосила своєю метою утворення незалежної української марксистської держави. Для цього передбачалося використати записане у совітській конституції право на вихід кожної республіки (в т. ч. України) з СРСР. Звичайно, члени групи розуміли, що «право на вихід» є формальним у совітських умовах; але вони планували популяризацію цієї ідеї. Програма офіційно проголошувала застосування конституційних методів у своїй діяльності:

«Отже, мета цього першого етапу нашої боротьби полягає в завоюванні демократичних свобід, необхідних для організації всього українського народу на боротьбу за утворення незалежної національної держави. Методи досягнення цієї мети мирні, конституційні»26.

20 січня 1961 року більшість членів групи були заарештовані (один із членів виявився інформатором КДБ)27. Незважаючи на марксистський і легалістичний характер програми УРСС, члени цієї групи були засуджені до тривалих термінів ув’язнення. Зокрема, Левко Лук’яненко був засуджений до смертної кари, яку потому замінили на 15 років неволі. Це показало, що імперський апарат поборювання відцентрових національних рухів настроєний на чисто російсько-шовіністичну хвилю. Марксизм членів «групи Лук’яненка» не викликав жодного «соціального» сентименту у цих імперських марксистів. Соціальні зафарбування національно-визвольних рухів не враховуються аніскільки; приймається до уваги лише їх загрозливість з точки зору імперських інтересів.

Варто відзначити, що процес «групи Лук’яненка» не став широко відомим ні українській, ані світовій громадськості, як це сталося пізніше з процесами 1966—67 років або наступними. Апарат КДБ ще зумів замаскувати цю справу — востаннє. Правда, певна доза інформації все ж просочилася назовні. Так, у відомому есеї «З приводу процесу над Погружальським» уже була згадка про «процес юристів»28.

Пізніше, в умовах таборів, усі члени «групи Лук’яненка» відійшли від марксистських позицій. Це характерний процес: більшість совітських дисидентів, що починали з марксистських позицій, як правило, переростали їх потім. То не просто статистика: це дуже показовий процес розпрощання з марксизмом, через який пройшла (і тепер проходить) найбільш думаюча частина совітського суспільства. Необхідно це підкреслити, бо після появи на Заході Леоніда Плюща та кількох інших дисидентів марксистського спрямування у декого виникла ілюзія про якийсь «ренесанс неомарксизму» в Совітській імперії. Мусимо ствердити, що автори типу Леоніда Плюща29 або Жореса Медведєва30 з Москви були і є винятками у широкій дисидентській течії; хоч і можливості появи певних новинок на марксистській основі теж не варто скидати з рахунку.

Варто відзначити також, що позиція Лук’яненка і його групи була дійсно марксистською, а не кон’юнктурно-марксистською. Лук’яненко в час написання програми дійсно був марксистом за переконанням (автор даних рядків знає це з особистих розмов із Лук’яненком). Дослідник даної теми зробив би велику помилку, коли б не враховував, що цитування Маркса і Леніна у більшості українських шестидесятників було просто офіційним прикриттям; цитуючи Маркса, ці автори разом із тим вважали віру у марксистську теорію курйозним анахронізмом.

По суті, «Проект програми УРСС» був початком сучасного самвидаву, і не лише українського. Ізраїль Клейнер називає його «першим самвидавним документом, який появився за кілька років до появи масового самвидаву»31.

Перехідні групи були своєрідним зондуванням совітської післясталінської дійсності і пошуками найраціональніших форм опозиції в нових умовах. Зміна ситуації визначилась в основному трьома чинниками:

1. Поступове зникнення збройної конфронтації між українським спротивом і режимом.

2. Поява нових шансів для неофіційно-опозиційних явищ у зв’язку з «хрущовською відлигою».

3. Зникнення ситуації «озброєного нейтралітету» між Заходом та Сходом, яка давала надії на мілітарний конфлікт і шанси національно-визвольних рухів, пов’язані з майбутньою війною. Кінець корейської війни у 1953 році (що символічно співпав із датою смерті Сталіна) остаточно розвіяв ці надії.

Україна зреагувала на зміну ситуації досить швидко, хоч і підсвідомо. Українські ж еміграційні чинники ще довго були в полоні старих доктрин, навіть тоді, коли шестидесятники стали на Україні виразно оформленим рухом.

ПРИМІТКИ

1 Іван Литвиненко. Українська проблема і Росія.— «Сучасність», Мюнхен, 1979.— С. 15.

2 Відкритий лист О. Бердника до президента США Дж. Картера, 17 листопада 1976 р. «Український правозахисний рух». — «Смолоскип», Торонто-Балтімор. 1978. — С. 189.

3 Микола Руденко. Економічні монологи.— «Сучасність», 1978.

4 В Україні знов починають стріляти.— «Анабазис», Торонто. — Ч. 13, 1983.—С. 5.

5 «Хроніка католицької церкви на Україні».— Ч. 6.— С. 27.

6 «Хроніка...». — Ч. 4. — С. 7.

7 Василь Стус. З таборового зошита.— «Сучасність».—Ч. 211, 1983.—С. 90.

8 «Хроніка...».— Ч. 6.— С. 36.

9 «Анабазис».— Ч. 23, 1985.— С. 14.

10 «Русская мысль».— Париж, 26 листопада 1971.

11 Nationalism and Human Rights. Edited be Igor Kamenetsky. Littleton, Colo.1977. The Decolonisation of the USSR. Toronto-New- York,1978.

12 А. Белопольский. СССР на фоне прошлого Роєсии.— Вашінгтон, 1973.— С. 422—426.

13 Из-под глыб. — ІМКА-Пресс, Париж, 1975. — С. 113.

14 Две пресс-конференции. — ІМКА-Пресс, Париж, 1975. — С. 43.

15 Ізраїль Клейнер. Національні проблеми останньої імперії.— Перша Українська Друкарня у Франції.— Париж, 1978.—С. 14.

16 За що усунули Шелеста.— «Сучасність», 1973.— С. 80—82.

17 Іван Кошелівець. Олександр Довженка— «Сучасність», 1980.

18 Ізраїль Клейнер, цит. праця.— С. 166.

19 Там же.— С. 167.

20 Ukrainian Political Prisoners in the Soviet Union. Studium Research Institute, Toronto,1979— Р. 54.

21 Там же.

22 «Хроніка католицької церкви на Україні», ч. 6. «Материалы Самиздата», випуск ч. 10/85.— С. 27—28.

23 «Современник», ч. 41, Торонто, 1979.— С. 65.

24 Ukrainian Political Prisoners in the Soviet Union.— Р. 61.

25 Українські юристи під судом КГБ.— «Сучасність», 1968.— С. 32.

28 Там же.— С. 33.

27 Ukrainian Political Prisoners in the Soviet Union.— Р. 61.

28 Широке море України.— «Смолоскип», Париж-Балтімор, 1972.— С. 67.

29 Леонід Плющ. У карнавалі історії.— «Сучасність», 1980.

30 «Факты и мысли», ч. 17, січень 1980, Нью-Йорк.— С. 8.

31 Ізраїль Клейнер, цит. праця.— С. 167.

«Всесвіт» 1990 р.

Рекомендувати цей матеріал