Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МИХАЛКО МИХАЙЛО ЮХИМОВИЧ

23.05.2012 | Машинописна автобіографія
MykhalkoM

АВТОБІОГРАФІЯ МИХАЛКА МИХАЙЛА ЮХИМОВИЧА

Я, Михалко Михайло Юхимович, народився 11 листопада 1940 року в Києві на Деміївці. Зараз у будинку, де я виріс, розміщена Київська міська організація Товариства «Меморіал» імені Василя Стуса.

Забігаючи наперед, скажу, що у 1985 р. на одному із допитів у Лук’янівській тюрмі, капітан КДБ С. задав мені питання, на яке я не зміг відповісти: «Як могло статися, що Ви – син батьків родом зі східних областей України, зайнялися виготовленням листівок націоналістичного змісту?» А мені й самому це цікаво. Тому в подальшому тексті спробую в цьому розібратись.

Зараз будинок, де я виріс і де знаходиться «Меморіал», має адресу: вул. Стельмаха, 6, а колись це був провулок Задорожний, 3. Мешкали ми у підвалі того ж під’їзду, де знаходиться «Меморіал», у квартирі 39. Це був останній будинок на півдні Києва. Далі йшли поля аж до самого села Красний Трактир (зараз на його місці розташований Національний виставковий центр). Отже, географія на мої погляди навряд чи вплинула.

Серед відомих людей, які мене оточували з дитинства, був лікар, що мешкав у приватній садибі поруч, на прізвище Гурський. Він мав пишні запорозькі вуса і розмовляв виключно українською мовою (лише у 2007 р. я випадково довідався, що лікар був позашлюбним сином композитора Миколи Віталійовича Лисенка). Другою відомою людиною був Валерій Лобановський, з яким ганяли у футбол. Він мешкав за 300 м на Ново-Дівичому провулку і приходив грати у наших ярах. Лише пізніше я довідався, що цей «рижий» був небожем Першого секретаря ЦК Комсомолу України. Тоді він вчився у 38-й українській школі, але до кінця життя залишався російськомовним. Тобто, оточення не виказувало націоналістичних поглядів, і навряд щоб на мене вплинуло. Відомо, що Перший секретар ЦК Комсомолу України Бойченко написав книгу «Молодість», в якій описав розгром українських комуністів у 1919 році.

То, може, батьки на мене вплинули?

Моя мати, Луговська Лідія Гнатівна, народилась у Ялті. У двомісячному віці залишилась сиротою і була вивезена у село Атюшу на Чернігівщині, виросла на українських звичаях. Лише після її смерті у 2001 р. нам вдалося в архіві Криму вияснити за церковними записами Ялти справжній рік її народження – 1910. Із 8-річного віку мати була віддана в найми і з цього часу сама заробляла на існування. Вона пройшла величезну школу життя. Маючи гарну пам’ять і гострий розум, вона всмоктала не лише багатющий народний фольклор, звичаї, традиції, але й церковні традиції і служби православних монастирів, де певний час проживала з черницями. Я ніколи не чув від неї російських слів. Крім української, вона дещо розумілась на єврейській мові (ідиш), якої навчилась у єврейських родинах Конотопа і Борзни, наймитуючи у них ще в дитинстві. Я не пригадую в неї будь-що націоналістичне, хоча завжди мене вчила не допускати, щоб до мого прізвища Михалко, добавили літеру «в». Ніколи вона не виказувала зневаги до людини через її національність, але не могла терпіти окремих вад. Якось доля занесла маму в російське село Шалигіно на Сумщині. Вона була вражена різницею між побутом українців і росіян, коли стала свідком діалогу дитини зі старим дідом – суцільні матюки з обох сторін. Більше двох тижнів вона не витримала і повернулась у своє село. Комуністів не любила за знущання над церквами і віруючими, за голодовки і голодомори і розповідала мені багато прикладів із життя. Вона навчила мене пишатись усім українським.

Мій батько, Михалко Юхим Андрійович, народився у 1907 р. в селі Алтинівка на Сумщині, за фахом був столяром, любив історію України, захоплювався читанням документальних історичних книжок про запорожців. Родом він був із родини хліборобів. У них було мало своєї землі, тому жили обробітком орендованої. Будучи малоземельними середняками, вони були репресовані як куркулі. Така несправедливість була нестерпною, вона наштовхувала на потребу спротиву. Не дивно, що у батька в 1931 р. була знайдена зброя, за що відбував покарання на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу, зокрема, на прокладанні Парандовського тракту. Повинен із прикрістю зізнатись, що батько мені це розповідав за своєю ініціативою, а в мене на той час не було розвинене почуття відповідальності за історичну правду. Я не усвідомлював, що маю можливість задати батькові питання, щоб вияснити у безпосереднього учасника історичних подій правдиву інформацію, щоб мати можливість передати її у майбутньому фахівцям-історикам. Запам’яталось лише, що в таборі батька загинуло 15 тисяч в’язнів і за це керівників табору було розстріляно. Запам’яталось, що батько дружив у таборі з Куликовим Олександром Івановичем – секретарем Мікояна Анастаса Івановича.

У 1945 р. загинув під машиною на вул. Васильківській мій старший брат Сергій. Його поховали на Байковому кладовищі, недалеко від церкви. Часто відвідуючи могилу мого брата, батько кожного разу заводив мене на могилу історика Михайла Грушевського, говорив про його твори, чому вони заборонені.

У нас склалися дружні стосунки з Михайлом Гресем, земляком батька з с. Алтинівки, другом мого діда. Він із пореволюційних часів проживав у Києві, працював листоношею саме на тій вулиці, де мешкав Михайло Грушевський, носив йому пошту. Від частого спілкування у них склалися дружні стосунки. Про ці стосунки я мав можливість чути від Михайла Греся, коли вони у нас гостювали у 1950-х роках і коли разом відвідували могили мого брата і Михайла Грушевського на Байковому кладовищі.

Зі сказаного стає зрозумілим, що мої батьки заклали в мене все необхідне для того, щоб пишатися Україною і уявляти її минуле, її проблеми. Працівники КДБ помилялися, думаючи, що вихідці з Сумщини не здатні захищати інтереси України. Симпатії до історії України в моїй родині, обговорення історичних подій, аналіз їх на справедливість формували мій національно-патріотичний світогляд.

У підручниках української літератури, написаних у 1950-х роках, на яких я навчався, вивчали твори українських письменників, які боролись проти русифікації України царським режимом. Всі призвичаїлись до думки, що радянська влада підтримує боротьбу проти русифікації України, і не помітили, як Хрущов переробив підручники настільки, що про русифікацію не було і згадки.

Я навчався в 110-й та 108-й російських школах. Закінчив у 1965 р. факультет механізації сільського господарства Української сільськогосподарської академії. Навчався разом з Олександром Морозом. Викладання велося російською мовою, і ніхто не звертав на це увагу. Але одного разу, коли почали читати технічну дисципліну – курс сільськогосподарських машин, викладач Бублик почав лекцію українською мовою. Всі були вражені. Ми вперше почули українську технічну мову і були здивовані, що деяких слів не розуміємо. На третій лекції викладач заговорив російською мовою. Вся велика аудиторія загула від здивування. Тоді Бублик сказав, почервонівши від люті: «Пов’язали, гади!».

Бажання освоїти технічну українську мову в мене залишилось. Уже на виробництві я відчув у цьому труднощі – відсутнє україномовне середовище, відсутня технічна література українською мовою. І мені довелося визнати, що русифікація ніде не поділась, вона продовжується, але тепер уже хитро, нахабно, систематично і системно, на високому державному рівні. Масштаби русифікації вразили мене. Я був вкрай здивований, коли працівники одного зі львівських підприємств звернулись до мене з проханням перейти на російську мову: «Вибачте, але ми не розуміємо української технічної мови, якою ви говорите. Ми любимо українську мову, але вся технічна документація ведеться виключно російською мовою».

Дочка вже згаданого вище Михайла Греся, Марія Михайлівна Гресь – асистент професора Коломійченка по хворобах вуха, горла, носа – зі своїм чоловіком, письменником Савчуком Олексієм Івановичем, часто у нас гостювали. Я поділився з ними своїми проблемами з технічною українською мовою, запитав про перспективи української мови. Пам’ятаю, як мене вразила відповідь письменника: «Українська мова приречена на відмирання». Побачивши моє здивування, він пояснив, що мова жити без розвитку не може. Більш-менш розвинутим є побутовий підрозділ української мови. Всі інші підрозділи мови нерозвинені. Рухаються вперед наука, техніка. Українською ж мовою користуються дуже обмежено, тому нові слова створюються не народом, а Інститутом мовознавства шляхом придумування перекладу нових слів на український лад. Мова біднішає у порівнянні з іншими мовами, робиться неконкурентоздатною.

Оце пояснення письменника Олекси Савчука я вважаю ключовим у моєму подальшому ставленні до проблем мови і шляхів припинення русифікації. Адже поступове витіснення української мови з масового вжитку призведе до розчинення українців серед російського населення. Про це вже давно мріє російський імперіалізм. На жаль, оцієї шкоди від русифікації не розуміє значна частина українців. Вони помилково вважають, що досить знати побутову частину української мови – і невмирущість усієї української мови буде забезпечена. Насправді ж невмирущості української мови буде досягнуто, коли нею користуватиметься все населення України в усіх галузях життєдіяльності людини. Найбільш стійкими борцями проти русифікації є повністю русифіковані українці, які глибоко відчули небезпеку від цього явища для існування української національності. Цікаво, що деякі офіцери КДБ, які мене допитували у в’язниці, щиро не розуміли причин моєї підпільної боротьби. Один із них зізнався: «Вчора, після вашого допиту, я зайшов у книжковий магазин, щоб перевірити ваше твердження про нібито русифікацію України. Повідомляю вам, що полиці вгинаються від україномовної літератури. Вважаю ваші претензії безпідставними». У відповідь я попросив принести мені на допит будь-який технічний довідник українською мовою. Він цього не зміг виконати. Тоді я назвав йому секретну Постанову Ради Міністрів СРСР про «Припинення видання технічної літератури національними мовами».

Після смерті батька у 1975 р. загострилось почуття неможливості повернути втрачене і необхідність поспішати з виконанням задуманого. Батькові розповіді не записав, і цю помилку вже неможливо було виправити. Долітали з різних джерел уривки твору Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Наївно вірилось у можливість відновити справедливість відносно української мови, адже Ленін обіцяв у 1919 р., що русифікації не буде. Написав я у 1978 р. пропозиції до Проекту нової Конституції. Поніс у райвиконком Московського району. Не взяли, бо «вже відчитались достроково». Поніс у виконком Київради. Півдня ганяли з кабінету в кабінет, поки один працівник не підказав, що вони вже достроково відзвітували, і треба нести до Верховної Ради УРСР. З труднощами і пригодами вдалося мої пропозиції здати. Коли я не побачив у новоприйнятій Конституції 1978 р. жодної з моїх пропозицій, зрозумів, що треба боротись іншими способами.

Я почав друкувати короткі листівки і розклеювати їх по Києву. Тоді кияни полюбляли розклеювати оголошення про обмін квартир, продаж різних речей. Щоб не привертати уваги влади до моїх листівок, починав їх як комерційні, а основний зміст був усередині. Наприклад: «ПРОДАЄТЬСЯ вже 325 років доля українського народу, його мова, культура, національні інтереси. Українці! Боріться проти русифікації, не давайте московським колонізаторам нищити українську мову»; «ПРОДАЄТЬСЯ друкарська машинка для виготовлення листівок проти русифікації України». «МІНЯЮ першого секретаря Центрального комітету Компартії України товариша Щербицького В.В. на Петра Юхимовича Шелеста. Можливі варіанти, але кандидат не повинен бути кремлівським сраколизом».

Частину листівок я розсилав поштою на адреси людей, які мене не знали, зазвичай це були студенти, що мешкали у гуртожитках, у розрахунку на те, що вони даватимуть читати листівки сусідам.

Крім листівок, я друкував звернення до відомих діячів української культури, кого влада колонізаторів, діючи за способом, геніально підміченим Т.Г. Шевченком у поемі «Кавказ»: «…чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці!», підкуповувала посадами, преміями лауреатів, поїздками за кордон, гонорарами, квартирами, дачами, виданнями творів та іншими принадами, щоб брали, але не забували свій обов’язок перед Україною. Одне з таких звернень згадується у вироку суду від 05.03.1985. Воно адресується поету І.Ф. Драчу. Копія звернення була знайдена в мене під час обшуку 14.09.1984. Я працював у цей період в м. Ірпінь в СпецРБУ Мінпромбудматеріали інженером з вентиляційного обладнання.

Щомісяця доводилось їздити у відрядження по всій Україні. В Києві я друкував листівки на спеціальній установці. Після роботи установку розбирав і окремі частини розносив по горищах будинку, літньої кухні, курятника, адже я під цей час проживав у приватному будинку. Цікаво, що під час обшуку ця установка не була знайдена. Листівки у відрядження віз у рюкзаку серед приладів, потрібних для роботи. Спосіб розповсюдження: розносив по електричках, коли пасажири виходили на кінцевій зупинці, швидко розкладав по сидінням вагонів, розкладав по партах університетських аудиторій, закладав за картини так, щоб виглядав кут аркуша, розносив по поштових скриньках, іншими способами.

Способи конспірації: співробітники не знали – придумував причину, щоб не брати квиток в один з ними вагон. Наприклад, відрядження у Запоріжжя. Везу листівки в Харків, розкладаю в електричці, сідаю у потяг на Запоріжжя і зустрічаюсь зі співробітниками на пероні, наче приїхав разом з ними. Після роботи придумував причину, щоб не проводити час разом, а сам розношу листівки по скриньках, висилаю листи в конвертах у Київ з інших міст, підписують адреси незнайомі люди (імітую поранення руки і люди допомагають).

Листівки – це найсерйозніша політична боротьба. Московські денаціоналізатори України навіть зброї боялися менше, ніж друкованого слова. Тому, займаючись листівками, я мав би не вдаватися попутно до інших способів боротьби, і я б залишився надовго практично невловимим. Але мені не дався жорсткий самоконтроль. Бажання бути якомога кориснішим для боротьби з ворогами України змушувало мене встрявати в політичні розмови, осмикувати протиукраїнські вислови. Я діяв у полі стосунків, обмеженому рамками: ніякої шкоди людині, навіть ворогу, – лише переконання. Але доводилось іноді в інтересах справи вдаватися до операцій, про які я ще не скоро зважуся написати. Оці заноси вбік від основної політичної роботи прирікали мене на арешт, але мені постійно таланило: часто виручали довгі ноги, іноді виручали люди. Пригадую зі вдячністю офіціантку ресторану в одному містечку, яка непомітно повідомила: «Негайно виходьте через чорний хід. За вами зараз приїдуть. Я чула, як моя колега подзвонила в органи – вона на них працює. Я віруюча людина, не хочу брати гріха на душу, тому вам повідомляю». Намагався нікого в підпільну роботу не втягувати. Родичі ні про що не здогадувались, але поглядам моїм симпатизували. Постійно треба було пояснювати матері, що я так довго роблю на горищі.

Якось на вулиці Червоноармійській з’явився величезний плакат неправдивого політичного змісту. Почув у тролейбусі невдоволені висловлювання людей. Підказав: «Так ви зніміть його». Минає тиждень, а плакат висить, продовжує дратувати людей. Не витримую, вирішив: лягаю спати на горищі. Коли всі поснули, зліз по драбині, останнім тролейбусом доїхав до плакату, видерся на нього і великою щіткою закреслив напис чорною фарбою.

Ризикував також, агітуючи серед новобранців у військкоматі Московського району Києва на вул. Патріса Лумумби – навчав, як поводитися, щоб не забрали на війну в Афганістан, щоб українці не гинули за московські імперські інтереси.

Декілька років на Великодні поминальні дні я вшановував пам’ять Михайла Грушевського, кладучи на його могилу не звичайні крашанки, а жовто-блакитні. Я хотів, щоб це стало традицією українців. Під час останнього відвідання могили Михайла Грушевського у 1984 р. я звернув увагу на двох чоловіків, що з відстані 10 метрів непомітно стежили за моїми діями. Сумнівів не було, що це співробітники КДБ. Треба було готуватись до гіршого – арешту. Але я проявив безпечність, не сховав архіви, не припинив розмови, дискусії та інші другорядні для справжнього конспіратора дії.

У мене склалась традиція під час службових відряджень у незнайомих містах відвідувати ринок, кладовище і краєзнавчий музей. У музеї Яворницького в Дніпропетровську я переписав текст листа запорожців турецькому султану і переробив його під тему русифікації України. Так з’явився «Лист запорожців Першому секретарю ЦК Компартії України Щербицькому В.В.». Лише через багато років, а саме 7 травня 2010 року, мені випадково повідомили, що цей лист так переполошив КДБ, що була створена спеціальна група для виявлення автора листа. Цікаво, що був оголошений всесоюзний розшук. Працівники КДБ помилково вважали, що лист надісланий Щербицькому з-за меж України.

Цікаво також і те, що група КДБ по виявленню мене і нейтралізації моєї політичної роботи продовжувала працювати і після мого виходу на волю з ув’язнення: відстежувала, проводила фото- і відеодокументування подій і акцій, які я організовував або брав у них участь. Я і мої однодумці вдячні їм за те, що вони мимоволі стали нашими біографами-літописцями.

На багатьох масових мітингах доводилось зустрічати проукраїнськи налаштованих працівників органів, невдоволених життям у незалежній Україні. Доводилось із досадою чути: «Ми впевнені, що жили б у зовсім іншій Україні, справедливій Україні, якби владу довірили вам і вашим однодумцям, а не цій зграї матеріально-стурбованих негідників». Але це буде пізніше, коли незалежність України вже буде виборена. Ще треба було прожити 7 важких років.

Хоч небезпека арешту наді мною постійно витала, і все ж він став для мене несподіваним. Мене арештували вранці 14 вересня 1984 року, коли я виходив з лікарні № 11, куди мене поклав на обстеження військкомат. Мене мало б насторожити: направлення в лікарню давав не 2-й відділ військкомату, а 1-ий. Зрозуміло, що КДБ вже знав про мою діяльність, і в лікарні готували свідків для суду. Вони знали, що я не втримаюсь від агітації новобранців, яких обстежували разом зі мною в лікарні. Крім того, арештовуючи мене не вдома, КДБ позбавляв себе ймовірного опору під час обшуку. Я знав, на що йшов, займаючись підпільною роботою. Мої ж домашні, нічого не підозрюючи, о 8 ранку відчинили двері на стук і побачили цілий загін міліції у дворі. Серед міліції були якісь цивільні. Обшук тривав до вечора. Шукали зброю – для цього викликали 4 асенізаційні машини, щоб скрутити їхні шланги в один і дістати до туалету, який був далеко від дороги. Сусіди розповідали, що на перехрестях доріг навколо будинку теж чергували співробітники. Моя мати мужньо все спостерігала. Зразу зорієнтувавшись, що сталося, маючи за плечима досвід радянських і німецьких обшуків, облав, колективізації, окупації та інших акцій антиукраїнських режимів, будучи спостережливою і швидко мислячою (чому я завжди заздрив), вона взяла все під контроль. Їй вдалося під час обшуку не допустити вилучення деякої забороненої літератури, документів і підозрілих предметів. Ляда входу під підлогу в одній з кімнат була замаскована, і вона пізніше переховати деякі речі. Мішками з вилученими речами була завантажена машина. Через три дні обшук повторили і знайшли на горищі схованку з деякими листівками, серед них те, за чим уже давно полювали і чого не сподівалися знайти в Україні – частину тиражу листівки, яку я не встиг розповсюдити – «Лист запорожців Першому секретарю ЦК КПУ Щербицькому В.В.». Пригадую збентеженого майора, який примчав до мене в камеру попереднього ув΄язнення (КПУ) Ірпеня і, показуючи пачку листівок, запитував: «Як ви до цього могли додуматись?». На відміну від матері, моя сестра важко переживала обшук і мій арешт. Її тіло вкрилося плямами від розладу нервів. 14-річний небіж, нічого не розуміючи, допомагав жінкам – моїй матері і сестрі – переховувати речі свого дядька, горе-конспіратора.

Підписанням Брежнєвим Л.І. – Генсеком КПРС – Гельсінських угод СРСР взяв зобов’язання не переслідувати інакомислячих, тому в Кримінальний Кодекс була втиснута стаття 187-1, яка використовувалась режимом диктатури, який робив вигляд перед Європою, що він покращився, для розправи зі своїми політичними противниками. Найбільший термін ув’язнення по ній був 3 роки. (Стаття 1871 «Поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад» введена в Кримінальний Кодекс УРСР 9.11.1966; у неї внесено зміни 12.01.1983; скасована 14.04.1989. – Ред.). Я ж натворив явно на більший термін ув’язнення і КДБ не міг допустити такий малий термін. Тому додали Статтю 222 ч. І – «Зберігання зброї» і ще декілька міліцейських статей, пов’язаних з моєю інженерною роботою у відрядженнях, для того, щоб збільшити термін ув’язнення. Ось чому я перебував не в слідчому ізоляторі КДБ, а в КПУ Ірпеня – за місцем роботи.

Після переведення мене з КПУ Ірпеня до Лук’янівської в’язниці потягнулися дні невідомості у Лук’янівському 408-му трійнику. Гнітила досада, що допустив провал, а так багато із задуманого залишилось не зробленим. Важкість першого ув’язнення полягає у відсутності досвіду, давить незвичність ізоляції, коли випадково побачена ворона в небі хвилює і нагадує про волю. Камера розрахована на 4 людини, а влучно названа трійником тому, що четвертий обов’язково працює на органи. І, поки в’язень не здогадується про це, слідчі поспішають – саме тут можна надолужити не знайдене при трусі і язик в’язня допоможе зібрати додаткові докази.

Перший допит відбувся лише через місяць після арешту – видно, опрацьовували те, що вилучили під час обшуку.

Познайомитись зі мною прийшла вся слідча група. Здивувало, що мене підозрювали навіть у створенні підпільної всесоюзної жіночої організації – так багато було в моїх записниках жіночих адрес. Недосконало слідчі володіли логічним мисленням – адже перебування мене, холостяка, у частих відрядженнях сприяло безлічі знайомств із жінками, без наслідків, але кожна така адреса ретельно перевірялась. Слідчим доводилось їздити у відрядження аж до Сахаліну. Мабуть же, СРСР витратив на визначення моєї політичної біографії дуже великі кошти. Колонізатори України грошей на боротьбу зі своїми противниками не шкодували. КДБ залучало до своєї роботи здібних людей. Це я зрозумів, коли хотів залучити ще в лікарні до своєї роботи одного здібного новобранця. «Ну, як наші кадри? – запитав слідчий. Правда ж, здібний хлопчина!» Але й вони, здібні, помилялись: запит на мою характеристику направили не в Інститут міського господарства, а в Інститут народного господарства, звідки одержали перелякану відповідь, що в них такого ніколи не значилось. Це я відзначив під час ознайомлення зі справою перед судом. Отже, КДБ – це звичайні люди, і я зайняв відповідну поведінку з ними: доведення до них не ворожості, а своїх переконань. Мої переконання ґрунтувались на правді, тому був шанс, що хтось їх сприйме.

Суд відбувся через півроку після арешту 05.03.1985. Судив Київський міський суд на Володимирській, 15. Запам’ятались 6 охоронців навколо лави підсудних – мабуть, щоб відгородити від свідків. Родичі підказали, що за всім у залі спостерігає людина, яка керувала обшуком. Я запитав, чому замкнули залу на ключ, адже суд відкритий. «Щоб не заважали суду!».

Звернув увагу на кровожерність КДБ – свідків було досить, щоб мене засудити, і все ж залякали хлопчину Івана Зіненка, родича, щоб свідчив про мою усну агітацію. Це зробили для того, щоб розсварити родичів. Суд присудив мені 3 роки позбавлення волі. Два роки за боєприпаси були поглинуті більшим терміном.

Чи все в моїй політичній роботі було досліджено? Звичайно, що ні. Чимало різних супутніх діянь важко піддавались виявленню і дослідженню як націоналістичні. Так, для популяризації української мови я налагодив виготовлення емальованих таць (підносів) з нанесеними на них текстами українських народних прислів’їв: «Терпи козак – отаманом будеш», «Хто по повній випиває – той під тином спочиває», «Мийся біленько – гості близенько», «У наших панів багато платних брехунів», «Хліб – батько, вода – мати», «Мені батько не рідня, мені мати не рідня, мені теща родина – мені жінку народила» та інших.

Економічна складова моєї підпільної боротьби з московськими русифікаторами України була логічною – слабкий ворог завдасть менше шкоди. Для цього я рекомендував українцям підтримувати рух «носіїв», що тягли додому зі своїх місць роботи все, що можна було підняти. СРСР, захопившись ідеєю світової революції, забув про добробут своїх громадян – витрачав кошти на підтримку 150 компартій і збройні конфлікти по всьому світу: «Забирайте, бо завтра буде за кордоном».

Суди за міліцейськими статтям затягнулися на довгі 22 місяці перебування у Лук’янівській в’язниці, звідки влада вимушена була періодично вивозити мене то в Ірпінь (суд, КПУ), то в Біличі на зону № ЮА–45/75. Але з бажаного додаткового терміну ув’язнення в 11 років спромоглася лише на 3,5 роки, які знову ж поглинули попередні 3 роки (за рішенням останнього суду). Фактично вдалося звести нанівець усі зусилля влади вчинити наді мною розправу за мої українські погляди. До цих українських поглядів я скрізь вловлював симпатію. Це і прокурори та судді, які, незважаючи на тиск КДБ, декілька разів на судах більшими термінами ув’язнення поглинали менший. Пригадую, як на допиті офіцер КДБ обурювався тим, що на зборах колективу СпецРБУ де я працював, відмовились засуджувати мою підпільну боротьбу. Замість засудження мої співробітники зажадали, щоб їх ознайомили з текстами моїх листівок.

Запам’ятався також 53-й трійник Катерининського корпусу Лук’янівської в’язниці. По радіо чую пісню Гнатюка. Нас лише двоє у камері. І тут людина, яка повинна була мене розкручувати, не витримує: «Михайло, чурбак! Кинь ти свої дурні шахи, послухай пісню – Гнатюк же спеціально для тебе її співає». Це була пісня «Україно моя, Україно! Я тобою на світі живу!»

Як я поводив себе на зоні? А при першій-ліпшій нагоді писав «помиловки»: «Я зрозумів свої помилки. Більше так робити не буду». Адже на волі так багато недоробленого, і я туди рвався, щоб доробити. Але, як і на волі, продовжував агітацію серед в’язнів. І, замість «помиловок», мене декілька разів викликав начальник зони полковник Ягоденко, попереджував: «Опера мені все доповідають. Михалко, уймись, бо одержиш тюрму в тюрмі, і на волю ніколи не вийдеш». Він мав на увазі статтю 1833 («Злісна непокора вимогам адміністрації виправно-трудової установи», прийнята в часи Андропова 23.09.1983. – Ред.).

Після виходу з ув’язнення по амністії у жовтні 1987 р. відчув продовження переслідування – ніде не брали на роботу за фахом інженера. Так доля сама привела мене на роботу в Голосіївський ліс – влаштувався бляхарем у Сільськогосподарську академію, де колись одержав освіту. Це місце стало визначальним на наступні роки – коли у 1988 р. на моїх очах у Голосіївському лісі розпочали вирубувати ліс під будівництво, організував екологічний рух на захист Голосіївського лісу. Цей рух відіграв визначну роль у політичному житті України, прискорив здобуття Україною незалежності у 1991 році.

Зараз я очолюю громадську екологічну «Спілку Порятунку Голосієва», є членом керівництва Української екологічної асоціації «Зелений світ». У 1988 р. ініціював створення Партії Зелених України як альтернативи КПРС. У 1990 р. разом з однодумцями вдалося нам створити ПЗУ. Нагороджений орденом «За заслуги перед Україною».

15 листопада 2010 року.

Рекомендувати цей матеріал