Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

АРСЕНИЧ ПЕТРО ІВАНОВИЧ

07.07.2011 | Овсієнко В.В. | Інтерв’ю П.Арсенича 20 і 22 червня 2008 року в м. Моршин. Архів ХПГ.
АРСЕНИЧ ПЕТРО ІВАНОВИЧ (нар. 24.01. 1934, с. Нижній Березів Косівського р-ну Івано-Франківської обл.).

Історик, етнограф, музеєзнавець, культурно-освітній і громадський діяч, колекціонер.

Син селян Арсенича Івана та Параски з дому Малковичів. Батько збирав продукти для УПА. Далекий родич Микола Арсенич (1910–1947) очолював Службу Безпеки ОУН.

1948 р. Петро поступив у Коломийське педучилище. Змушували записатися в комсомол, тому він покинув навчання і повернувся додому. 1949 р. вступив у Юнацьку сітку ОУН. Поширював підпільну літературу, листівки. Коли після смерті Сталіна Берія заявив, що влада має опиратися на національні кадри, Петра викликали в Яблунівський райком КПУ і запропонували складати екзамени на історичний факультет Київського університету ім. Т.Шевченка. Закінчив його 1958 р. за спеціальністю «Історик-музеєзнавець». Працював старшим науковим співробітником, завідувачем відділу історії Івано-Франківського краєзнавчого музею. Без відома дирекції зустрічався з колишніми січовими стрільцями, офіцерами УГА, вояками УПА, записував їхні розповіді.

З 1962 А. викладав археологію й етноґрафію в Івано-Франківському педінституті. Заохочував і студентів записувати повстанські пісні, спогади борців за волю України. Передплачував лемківські газети "Наша культура" і "Наше слово" з Польщі, розповсюджував їх. Зібрав багато старих видань 20–30-х рр., робив з них фотокопії, машинописи, розсилав відбитки однодумцям. Привозив з Києва та Львова літературу самвидаву.

З приходом 1964 р. в інститут В. МОРОЗА там склалася група молодих проґресивно мислячих викладачів, які протистояли викладачам-марксистам. 1.09.1965 В. МОРОЗ заарештований. У нього вилучили записи повстанських пісень, які дав йому А., і він теж був затриманий. Проте слідство не мало достатньо доказів, що А. зберігав чи розповсюджував самвидав, а сам він у тому не зізнався. Але, припертий доказами, змушений був підтвердити, що МОРОЗ давав йому книжку «Вивід прав України», статтю "З приводу процесу над Погружальським". За три доби звільнений.

На суді В. МОРОЗА та Д. Іващенка 20.01.1966 р. А. заперечив деякі свої попередні покази, пояснивши, що його тероризували під час допитів, один слідчий схопив його за чуба. Доводив, що в любові до всього українського нема ніякого криміналу. Підтвердив, що справді висловлювався проти русифікації дитсадків, проти знищення пам’яток історії та культури. Така його позиція допомогла МОРОЗОВІ захищатися.

Скоро після суду А. як такого, що не засудив «націоналістичних поглядів» В. МОРОЗА, звільнили з роботи і 28.02.1966 р. виключити з КПРС. Однак і після цього він допомагав дружині й синові В. МОРОЗА. Кагебісти вимагали, щоб А. пішов на другий його суд (17.11.1970) і доповів, хто як там поводився. А. не виконав цієї вимоги.

З 1966 до 1990 р. А. – науковий працівник краєзнавчого музею. Захищав у 70-рр. церкву ХVII століття в «повстанській столиці» Космач, де настоятелем був В. РОМАНЮК (згодом Патріарх Володимир). Їздив до Києва забирати вивезений С.Параджановим іконостас. Щоб зберегти церкву, домагався влаштування в ній музею. Її, однак, 1970 р. спалили.

Два десятиліття, з 1966 до 1986-го, минули А. в атмосфері стеження, викликів у КГБ на «профілактичні» бесіди, допити з метою зламати і змусити до співпраці з КГБ. Та він із самого початку заявив, що як трапиться йому американський шпигун, то доповість у КГБ, а на своїх людей доносити не буде. Наполягали, щоб написав статтю проти «українських буржуазних націоналістів». А. сказав: «Надайте матеріали, я їх проаналізую і, може, щось напишу». Іншим разом: "Беріть мене на роботу в КГБ, знайомте з літературою, я подумаю".

Після арештів 1972-73 рр. секретар ЦК КПУ з ідеології В. Маланчук на обласній партійній нараді сказав, що А. написав 20 статей, а в них нема класового підходу, він захоплюється архаїчними звичаями, неправильно трактує діяльність КПЗУ. Внаслідок цього А. 1973 р. звільнили з посади заввідділу музею і залишили рядовим працівником з найнижчою оплатою. Проте А. й далі (без відома дирекції Музею) їздив по Галичині, записував спогади, збирав старі фотографії, поштові листівки, документи, книги. Випрошував, купував, обмінював. Згодом, за часів незалежності, багато зі свого зібрання передав у музеї Івано-Франківська, Києва, Львова, Коломиї, Тернополя.

Брав участь у написанні книги "Історія міст і сіл. Івано-Франківська область" (1971). Працював над дисертацією "Володимир Шухевич – дослідник Гуцульщини", але влада виявила, що це дід Головного командира УПА, і про захист уже не могло бути й мови.

1979 р. разом з Романом Кисем написав протест проти русифікації української науки і намагався передати його через Р. МОРОЗ за кордон. Писав статті про КПЗУ, про тих її членів, які раніше були січовими стрільцями, але жодної – з похвалою радянській владі і КПРС. У рідному селі двічі відрізали присадибну ділянку батька і сестри. У грудні 1981 р. в помешканні А. органи КГБ знову вчинили трус, вилучили багато літератури довоєнних видань.

З 1988 бере участь у національному відродженні краю. У 1990 р. обраний депутатом обласної і міської рад, працював у комісії з питань культури і національного відродження, у комісії збирання матеріалів про злочинну діяльність КПРС-КПУ, очолював комісію зняття пам’ятників Леніну, завідував науково-редакційним відділом при управлінні культури облдержадміністрації. Учасник установчих конференцій “Меморіалу” в Києві, Товариства української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта», Народного Руху України. Член Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, Республіканської асоціації українознавців. А. є автором 46 книг, у т. ч. про родини Заклинських, Шухевичів, Озаркевичів, Бандерів, 2 тисяч публікацій з історії та культури Прикарпаття в різних енциклопедіях, збірниках, журналах, газетах. Організатор музеїв та багатьох виставок. Доцент Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника з 2010 року. Нагороджений численними грамотами, подяками, орденами «За заслуги» ІІІ і ІІ ступеня (2003, 2009). Лауреат премій ім. П. Чубинського (1991), І.Вагилевича (1994), М.Підгірянки (1995), Д. Яворницького (2008), П. Тронька (2014).

Бібліоґрафія:

І.

Повернення в інститут через 21 рік [В. Мороз] // Зах. кур’єр. – 1991. – 18 квіт.;

ІІ.

Арсенич Петро. Бібліографічний покажчик іст.-краєзн. публікацій за 1959–1988 рр. – Івано-Франківськ, 1989;

Якимович Б. Син карпатського краю // Дзвін. – 1994. – №5. – С. 158-159;

Арсенич Петро. Бібліографічний покажчик іст.-краєзн. публікацій за 1959-1998 рр. (До 40-літньої праці на ниві історичного краєзнавства та 65-річчя від дня народження). – Івано-Франківськ, 1999;

Данилюк А. Гідний син Прикарпатського краю // Дзвін. – 2004. – №3. – С. 158-159;

Любінець В.С. Арсенич Петро Іванович (До 70-річчя від дня народження) // Відлуння віків. –К., 2004. – №1. – С. 111-112;

Інтерв’ю П.Арсенича 20 і 22 червня 2008 року в м. Моршин. Архів ХПГ: http://archive.khpg.org/index.php?id=1362686603&w ;

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина 2. – 517–1020 с.; Частина 3. – 2011. – 1021–1380; Арсенич П., с. 1039–1042: http://archive.khpg.org/index.php?id=1310062872&w ;

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл.; 2-ге вид., 2012. – 896 с. + 64 іл.; Арсенич: 68.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.

Знаків 7.450. Arsenych Останнє прочитання 15.05.2016.

Історик Петро Арсенич біля пам΄ятника героям УПА в санаторії ветеранів ОУН-УПА «Говерла» у м. Моршин. 21.06. 2008. Знімок В.Овсієнка.

Рекомендувати цей матеріал