Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ЛИТВИН МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ

15.03.2011 | Овсієнко В.В.
ЛИТВИН МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ (нар. 4.03. 1943 с. Федорівка (станція Помічна) Новоукраїнського (нині Добровеличківського) р-ну Кіровоградської обл. Кобзар, композитор, письменник, журналіст. Батько Степан Андрійович (1904–1963), залізничник на ст. Помічна; мати Марія Ониськівна (1910–1974), колгоспниця, мала 12 дітей. Вижили четверо: Іван, Ольга, Василь та Микола. Ще школярем Микола дописував як сількор до районної газети. Співав з братом Василем у художній самодіяльності. Обоє 1961 р. вступили у Кролевецьке профтехучилище художнього ткацтва. На концерті капели бандуристів місцевої ткацької фабрики в міському Будинку культури, коли заспівали «Думи мої», брати зустрілися зі своєю долею. «Це було потрясіння, – згадує Микола. – Я вже не пам’ятав, де я, в якому часі... До мене підійшов сам Шевченко і поклав руку на мою голову»... Хлопці познайомилися з керівником капели Михайлом Білошапкою і попросилися в учні. За три місяці вчитель повіз братів до Київського музичного училища імені Рейнгольда Глієра. На вступному іспиті вони так відчайдушно співали пісню «Ой Морозе, Морозенку», що приймальна комісія встала. І хоч нотної грамоти хлопці не знали, їх прийняли до училища як виняток. Вчилися там 1961-1963 рр. Ночами заробляли на хліб розвантаженням вагонів, кочегарами. Тоді Микола переписав собі позацензурні вірші Василя СИМОНЕНКА. Справжнім університетом для братів стала мандрівка зі студентським хором «Жайворонок» під керівництвом Бориса Рябокляча по Шевченковій землі в 1962 році. Хлопці й дівчата пройшли пішки з Моринців до Канева, давши по дорозі 24 концерти. У репортажі про це В.СИМОНЕНКА у «Робітничій газеті» згадано й бандуристів Василя та Миколу Литвинів. Вірші, які того вечора читав СИМОНЕНКО, так вразили Миколу, що він тут же подався на могилу Шевченка і провів там усю ніч. Бажаючи навчитися співати народні думи, Микола познайомився з правнучкою кобзаря Остапа Вересая Антоніною Голуб, випускницею Київської консерваторії. Коли 1963 р. її послали в Тернопільське музичне училище імені Соломії Крушельницької, то й Микола перевівся до Тернополя, аби стати студентом її класу. Закінчив училище 1965 р. До речі, Василь тимчасово облишив навчання, щоб заробляти собі та братові на прожиття. У Тернополі Микола заприятелював з археологом і мистецтвознавцем Ігорем Ґеретою. У його помешканні збиралися патріотично зорієнтовані молоді люди, читали літературу, видану за кордоном, самвидав. Під час арештів української інтелігенції, 27.08. 1965, І. Ґерету схопили в Одесі, його брата Олега в Тернополі, а Л. в Києві. Вилучили в нього вірші. А в матері на Помічній трус тривав майже добу. Пішли чутки, що Л. – терорист, готував замах на Брежнєва, що в маминій хаті знайшли бомбу. Винуватили у створенні націоналістичної організації, у проведенні "антирадянської агітації та пропаганди", що співав «Ще не вмерла Україна», стрілецькі та повстанські пісні, яких навчився від батька І.Ґерети. Місяць сидів у слідчому ізоляторі Тернопільського КГБ. Не знайшовши достатніх доказів «злочинної діяльності», через місяць його звільнили без суду, видушивши обіцянку не боротися проти радянської влади. До Львівської державної консерваторії ім. М.Лисенка, на клас бандури, всупереч «рекомендаціям згори», його 1966 року прийняли патріотично настроєні викладачі (передовсім – Роксоляна Зорівчак). У Львові студент потрапив у силове поле відомих нині митців і політиків – Ігор та Ірина КАЛИНЦІ, В’ячеслав ЧОРНОВІЛ, Стефанія ШАБАТУРА, Ярослав Кендзьор, Михайло КОСІВ... Після закінчення консерваторії 1971 р. Л. запросили на роботу до новоствореного Київського оркестру українських народних інструментів під орудою Якова Орлова. Вчився в кобзаря Євгена Адамцевича, був поводирем Олександра Маркевича, знав і Георгія Ткаченка. Уже тоді подав до видавництва збірку віршів «Вітряки», яку благословив прихильною рецензією Микола Вінграновський (вона, однак, вийшла аж через 17 років, у 1988). Тернопільський і львівський «хвости» тягнулися за Миколою: довго в Києві він не втримався. Жив без прописки у брата Василя в с. Іванків Бориспільського р-ну, згодом у Києві у напівпідвальному приміщенні. Дует Миколи і Василя Литвинів зажив тоді великої слави. Популярні були пісні Миколи на слова В.СИМОНЕНКА «Там, у степу» та Степана Руданського «Гей, браття-козаки, сідлайте-но коней!». Брат Василь і мати перебралися в с. Гребені під Києвом. А Миколу й там не прописували і, відповідно, ніде не приймали на роботу. Після багатьох невдалих спроб знайти роботу в столиці, 1973 р. влаштувався викладачем по класу бандури у Сумському музичному училищі. Через невлаштованість розпався перший шлюб. До Києва повернувся 1975 року. Допоміг художник і поет-перекладач Микола Кабалюк, навчивши Миколу професії художника-графіка – це давало змогу заробляти й без прописки. Одружився (1977 р.) з Лесею Косовською – двоюрідною сестрою політкаторжан Володимира Косовського та Ольги Михайличенко. Жили в дев’ятиметровій кімнаті гуртожитку. Щастило йому на гарних і мужніх людей: письменники Дмитро Чередниченко, Василь Шкляр, Володимир Бурбан допомогли влаштуватися 1979 р. позаштатним кореспондентом журналу «Ранок», 1983 р. письменник Олександр Климчук узяв його старшим редактором відділу літератури журналу "Україна". Працював тут до 1988 року. На повну потужність Л. проявив себе у 80 – 90-х роках, на зламі епох. Знімався як кобзар у фільмах «Назар Стодоля» за п’єсою Т.Шевченка, «Страшна помста» за творами М.Гоголя, у фільмі про Василя СТУСА «Просвітлої дороги свічка чорна» Станіслава Чернілевського (1992), грав кобзаря у виставі театру ім. І. Франка «Здавалося б, одне лиш слово…». 1987 р. вийшла друком збірка оповідань і повістей Л. «Зорі на дні криниці», 1988 р. – збірка поезій «Вітряки», 1990 – збірка повістей «Гей, лети, павутино!». Опублікував у книжках, журналах і газетах низку статей про українських кобзарів, про композиторів Артема Веделя, Дениса Січинського, Миколу Леонтовича. 1994 вийшла повість-есе «Струни золотії» – про витоки та історію українського кобзарства, 1995 – книга музичних творів "Пісні волі", 1997 – повість "Артем Ведель. Могутній дух Мазепи", 2004 – поетична збірка «Іржання стриножених коней», 2008 – документальна повість про Ігоря Ґерету «Все пливе», 2009 – книжка поезій та щоденникових записів «Лелека Пелазг». У жовтні 1990 р. кобзар підтримував піснею голодуючих студентів під час Студентської революції на граніті. Перед референдумом про незалежність 1991 р. об’їздив з бандурою майже всю Україну, зокрема, виступав разом з І. Ґеретою з авторською програмою «Пісні волі» у Новомосковську і Луганську. Звучала його пісня і в Польщі, Словаччині, Німеччині, Франції, Литві, Росії, США. Відтворював думи, творив нові пісні, як-от «Не вір Москві, бо буде зрада!» на слова Г. Петрука-Попика (1992), «За літописом Самовидця» на слова В.СТУСА. Його пісні революційні, вони закликають до боротьби. 27.10. 1997 р. Л. співав на місці розстрілу в 1937 р. Соловецького етапу в урочищі Сандармох (Карелія). 1991-1993 – завідувач відділу мистецтва журналу "Сільські обрії", 1993-1997 – оглядач всеукраїнської фермерської газети "Наш час", 1997-1998 – заступник головного редактора газети "Слово "Просвіти", 1998 р. – головний редактор газет "Вісті з України" та "Український форум". Член Спілки журналістів України (1985), Спілки письменників України (1988), Спілки кобзарів України (2000), лауреат всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. І.Нечуя-Левицького (1993), всеукраїнської літературної премії ім. Олени Пчілки (1995), заслужений діяч мистецтв України (2009). 1993 р. Тернопільська облрада народних депутатів встановила стипендію ім. М.Литвина для студентів-бандуристів, які навчаються у Тернопільському музичному училищі, та студентів-тернополян, які студіюють гру на бандурі у вишах України. Живе та працює в Києві. Бібліографія: І. Литвин М. Зорі на дні криниці. – К.: Радянський письменник, 1987. – 286 с. Литвин М. Вітряки. – К.: Молодь, 1988. – 56 с. Литвин М. Лети, павутино! – К.: Дніпро, 1990. – 255 с. Литвин М. Струни золотії: повість-есе. Для серед. шк. віку. – К.: Веселка, 1994. – 118 с. (Про автора: Микола Шудря. Ой, далеко чути козака Вірла… – С. 113-117). Литвин М. Пісні волі. – Тернопіль: Збруч, 1995. – 126 с. Литвин М. Іржання стриножених коней. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2004 – 116 с. (Про автора: Дмитро Павличко. Микола Литвин співає. – С. 104-105; Це ж: Літературна Україна. –2001. – 11 січня; Дмитро Чередниченко. Микола з українського степу. – С. 100- 104; Це ж: Сільський час, 2001. – 9 лютого). Литвин М. Все пливе: документальна повість. – Тернопіль: Терно-граф, 2008. – 68 с. Литвин М. Лелека Пелазг. – Тернопіль: Мандрівець, 2009. – 296 с. Струна Миколи Литвина: «У діях нової влади я поки не бачу тієї України, за яку боровся». Розмовляла Марія Литвин / День, № 119. – 2005. – 7 липня: http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=144565&mainlang=ukr Литвин М. Розстріляний з’їзд кобзарів: http://barvinok.ucoz.net/publ/istorija/rozstriljanij_z_39_jizd_kobzariv/4-1-0-80 ; Те ж: "Кримська свiтлиця", № 36, 2009. – 4 вересня. ІІ. Косів М. Можете не хвалити, але прочитайте… // Київ, 1988, №10. Правдюк О. Кобзарське мистецтво в ювілейний шевченківський рік. – Нью-Йорк: Бандура, 1990, №31-32. Ґерета І. Кобзар // Микола Литвин. Іржання стриножених коней. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2004. – С. 97-100. Шудря М.. Ой, далеко чути козака Вірла… // Микола Литвин. Струни золотії. – К.: Веселка, 1994. – С. 113-117. Павличко Д. Микола Литвин співає // Літературна Україна. –2001. – 11 січня; Те ж: М.Литвин. Іржання стриножених коней. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2004 – С. 104-105. Чередниченко Д. Микола з українського степу // газета «Сільський час», 2001. – 9 лютого; Те ж: М.Литвин. Іржання стриножених коней. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2004 – С. 100- 104. >
Рекомендувати цей матеріал