Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ПРОКОПЕНКО ГАВРИЛО НИКИФОРОВИЧ

26.04.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 4 квітня 2001 року
ПРОКОПЕНКО ГАВРИЛО НИКИФОРОВИЧ (6.06.1922, с. Жданівка Магдалинівсь-кого р-ну Дніпропетровської обл. – 13 червня 2004, м. Дніпропетровськ).
Офіцер, учитель, письменник.
З родини селян: батько, Никифор Гаврилович (1889 – 1970), був учасником І Світової війни, знався на конярстві, садівництві, городництві; мати, Марія Сергіївна (1890 – 1974), знала багато пісень і сама їх складала. У дитинстві П. пережив голод: вимерла третина рідно-го села. Уже в підлітковому віці розумів, що влада злочинна: це вона організувала голод. Його свідчення опубліковані в книзі "33-й: голод. Народна книга-меморіал" (1991).
1941 р. закінчив середню школу з «золотим» атестатом і вступив до Севастопольського військово-морського артилерійського училища. 1941 – 1942 рр. обороняв Севастополь, відтак служив на Далекому Сході, учасник війни з Японією. Нагороджений бойовими орденами і медалями. Продовжив навчання в Ленкорані, на Байкалі, у Владивостоку. У 1945 – 1950 та 1954 – 1957 рр. служив у береговій артилерії Військово-Морського флоту на Чукотці, в Сева-стополі, на Курилах, Камчатці, в Поті. 1952 р. вступив у КПРС. Перші публікації віршів – 1944 р. в газеті Тихоокеанського флоту «Боевая вахта» – у перекладах на російську мову.
1945 р. П. виїздив з Владивостока на Чукотку. На кораблі познайомився з Іриною Ми-колаївною Шелудяковою, родом з краю Єсеніна, яка закінчила в Москві Вищу школу поляр-них працівників і їхала далі на Північ. П. в бухті Провидіння заявив: "Або зі мною тут зали-шаєшся, або зараз кинусь за борт, де акули за кораблем ідуть зграєю". Сплатив «калим»: по-вернув державі стипендію Ірини. 1946 р. в них народився син Павло, 1948 – дочка Наталка.
П. завжди почувався українцем. Ще з Севастополя возив з собою «Русско-украинский словарь» 1925 р. видання. Розмовляв з матросами українською мовою, просував їх на посади. Навчив української мови дружину-росіянку: вона написала для дітей 3 книжки російською і 11 книжок українською мовою, перекладає з російської, словацької мов.
Заробивши військову пенсію, П. в чині майора 1960 р. звільнився у запас, повернувся в рідний край. Працював контролером на Південному машинобудівному заводі. Одного разу виявив серед «обтирочного матеріалу» українські вишивки. Вибрав їх і показував робітни-кам: мабуть, це був одяг репресованих галичан. Збирав матеріали про голод 1932 – 1933 рр. Мама чесно розповідала, інші боялися. Це стало відомо КГБ і партійцям – почалися «проро-бки». З ракетного цеху його як «неблагонадійного» перевели в тракторний.
1960 р. П.: вступив на заочне відділення філологічного факультету Дніпропетровського університету. Проректор питав: "А чому ви йдете на філфак, на українське відділення? Є фіз-тех. Країні потрібні фізики." П. відповів: "Тому що люблю українську мову. У мене викрес-лено 15 років життя. Після війни я роблю не те, що потрібно". Через рік проректор похвалив П.: «Ви справжній філолог». 1966 р. закінчив університет з відзнакою. Викладав у вечірній школі українську мову і літературу з 1964 до 1977 р..
1965 р. звернувся з листом до Олеся Гончара, в якому вболівав за долю української мови, писав про занепад її викладання, асиміляцію українців. 1966 р. був уперше суворо попере-джений КГБ за «націоналістичні прояви в педагогічній та літературній діяльності».
В університеті П. познайомився на літоб`єднанні з Іваном СОКУЛЬСЬКИМ, з поетом Михайлом ЧХАНОМ, з яким подружив. Якось 1968 р., повертаючись із Павлограда з "По-етичного травня", П. заспівав в автобусі з М. ЧХАНОМ "Ще не вмерла Україна" (варіянт тексту і мелодію П. знав від мами). Підхопили інші. Назавтра кагебіст А. Тутик переказав: "Пойдите и скажите Чхану и Прокопенко, что за ними давно уже тюрьма плачет".
Коли 1968 р. розпочалася кампанія паплюження роману "Собор" О. Гончара, П. напи-сав статтю "Повітря, вода і хліб народу", у якій навсупір оббріхувачам Г. Дігтяренкові та «філософові» І. Морозу доводив, що О. Гончар написав правду, і відніс статтю редакторові газети "Зоря" Петрові Орлику. Стаття опинилася «на контролі» у першого секретаря обкому КПУ О. Ватченка, який 30.05. 1968 р. передав її до слідчої частини. Її ані опублікували, ані повернули. Натомість партійні збори школи № 37 розглянули персональну справу П., звіль-нили його з посади заступника секретаря партійної організації школи і запропонували ви-ключити партії. Його звинуватили у написанні «ідейно шкідливого вірша» «Чорні дні Бату-рина і Кодні», у підтриманні зв`язку з профілактованими О. ЗАВГОРОДНІМ, І. СОКУЛЬСЬКИМ, М. Романушком. На партійній комісії райкому її члени гукали: «Та він взагалі націоналіст, у нього й мова не дніпропетровська». Секретар Щекотуров додав: "У него и внешность националистическая". Це за довгі вуса. Однак перший секретар наполіг: "Мы Прокопенко не будем исключать из партии – у него военный путь". Оголосили "сувору догану з попередженням". Про цей факт згадано в «Листі творчої молоді Дніпропетровсь-ка».
1969 р. постало питання про "зняття партійного стягнення". Вимагали каяття: "Напиши заяву, що поміняв погляд на "Собор"". – "Цього я ніколи не напишу". Після тривалих зволі-кань догану таки зняли – без каяття.
КГБ домагався, щоб П. співпрацював з ним, зокрема, щоб доносив на Володимира СІРЕНКА, проти якого фабрикувалася кримінальна «справа».
Лише зрідка П. вдавалося прориватися до друку. Перша збірка віршів "Сонячний вітер" вийшла 1979 р. у видавництві «Промінь» так спотворена цензурою, що П. не визнавав її сво-єю. Упродовж 70 – 80-х рр. П. підготував 10 збірок віршів і подав їх у різні видавництва. Усі вони були відхилені. Перекладав російського поета Дмитра Кедріна – але й переклади повер-тали з видавництв через «неблагонадійність» перекладача. Його дружина працювала дирек-тором письменницького клубу, керувала секцією дитячої літератури обласної письменниць-кої організації, мала десяток книжок, але її через чоловіка не приймали в члени СПУ. Прийн-яли аж під час «перебудови».
З КПРС П. вийшов у 1988 році. У зв`язку з цим його і дружину невідомі тероризували нічними дзвінками по телефону і погрожували розправою. Був членом УГС, УРП.
Під час «перебудови» його твори почали друкувати журнали «Бористен», «Кур`єр Крив-басу», газета «Вільна думка» тощо. П. член Спілки письменників з 1997 р.. Власним коштом 1998 р. видав збірку віршів «Лампа на підвіконні», згодом – «Кресало Поезії», книжка прози «Джерельні води». Книжка перекладів з Дмитра Кедріна вийшла посмертно, 2005 р.
Удова П., письменниця Ірина Прокопенко, лауреат премії ім. В. Підмогильного, живе в Дніпропетровську. Донька Наталка Кожум`яка з чоловіком, інженером-будівельником, з 1970 р. живе на Далекому Сході, вона і дві їхні доньки, Дарина і Анастасія – філологи. Уся родина – в українській громаді. Спілкуються українською.
Похований П. у Дніпропетровську.

Бібліоґрафія:
І.
33-й: голод: Народна Книга-Меморіал / Упоряд. Л. Б. Коваленко, В. А. Маняк. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 195 – 197.
Варіянт національного гімну // Борисфен. – № 1 (7), 1992. – С. 5.
Лампа на підвіконні: Поезії. – Дніпропетровськ: Поліграфіст, 1998.
Архів ХПГ: Інтерв'ю 4 квітня 2001 року.
Кресало Поезії. – Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2002.
Джерельні води: Оповідання, нариси, новели. – Дніпропетровськ: Навчальна книга, 2003.
Кедрін Д.Б. Вибране. Переклади з російської Г.Прокопенка. – Дніпропетровськ: Січ, 2005. – 174 с.
Переклади із Дмитра Кедріна. – Січеслав-2. http://www. geocities.com
“Украинскому Кедрину — быть”. Избранная переписка. 1977–2005. – Составитель И. Н. Прокопенко. – Дніпропетровськ: Січ, 2006.

ІІ.
Лист творчої молоді Дніпропетровська // Чорновіл В. Твори: У 10-и т. – Т. 3. («Украї-нський вісник», 1970-72) / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. М.Косів. – К.: Смолоскип, 2006. – С. 87-99.
Бойко Леонід. Відьомські полювання на «Ватчині» // Вітчизна, № 11–12, 1999. – С. 119 – 120.
Кожем`яка Наталя. Коли охоплює туга за Україною… – Січеслав. – № 4 (14) 2007. – Жо-втень. http://www.sicheslav.porogy.org
Прокопенко, Гаврила Никифорович. Материал из Википедии – свободной энциклопедии. http://ru.wikipedia.org
Прокопенко, Ирина Николаевна. Материал из Википедии – свободной энциклопедии. http://ru.wikipedia.org
Прокопенко Гаврила Никифорович – Днепропетровск. www.gorod.dp.ua

В.Овсієнко, Харківська правозахисна група, 28.04. 2008 р.





Рекомендувати цей матеріал