Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ШЕВЧЕНКО ОЛЕСЬ ЄВГЕНОВИЧ

15.07.2007 | Каплун Володимир | За інтерв`ю

ШЕВЧЕНКО ОЛЕСЬ ЄВГЕНОВИЧ (нар. 22.02.1940, м. Сквира Київської обл.).

Журналіст, учасник національно-визвольного руху, політичний діяч.

Батько Ш. – Шевченко Євген Степанович (1898-1989) – учасник Громадянської, Фінської і Другої світової воєн, офіцер-зброяр, уродженець Києва, закінчив заочний Московський фінансовий інститут, у КПРС не був, бухгалтер. Мати – Шевченко Лідія Петрівна, народилася 1907 в Польщі, переїхала в м. Кагарлик 1914, кравчиня, померла 1999.

З 1957 р. працював у колгоспі в с. Бровки Житомирської обл., вчився в технічному училищі в Києві, працював електриком. З 1960 до 1969 Ш. навчався на факультеті журналістики Київського держуніверситету. 1961-64 – служба в армії. Працював літредактором у рекламі, референтом відділу преси Українського товариства культурних зв’язків з зарубіжними країнами, з 1969 до арешту в 1980 – відповідальний секретар редакції “Українського біохімічного журналу” АН УРСР. Із дружиною Шевченко Лідією Миколаївною 1947 р.н. має двох дочок – Мечислава 1967 р.н., канд. архітектури, наук, співроб. Ін-ту урбаністики Унів-ту Вінніпег, Канада; Ярослава 1973 р. н., концертний виконавець, скрипка, педагог.

У 60-х рр. Ш. – учасник студентських протестів проти дискримінації української мови. Поширював самвидав. У 1973 – один з організаторів нелегального “Об’єднаного революційного фронту”, який проіснував понад рік, не бувши виявленим.

1973-1975, після арешту В.ЧОРНОВОЛА, Ш. разом з С.ХМАРОЮ, а згодом і В.ШЕВЧЕНКОМ, брав участь у підготовці 7/8, 9 і 10 випусків “Українського вісника”. Фотоплівка з випуском 7/8 була передана на Захід, де журнал вийшов друком, був перекладений англійською мовою і став одним із найважливіших джерел історії репресій середини 70-х років. Випуск № 9 не вдалося передати на Захід. Упродовж кількох років видавцям удавалося залишатися невиявленими КГБ завдяки, можливо, тому, що вони раніше відкрито не брали участі в національно-демократичному русі.

Ш. створив громадський фонд допомоги дітям українських політв’язнів. У 1976 дав згоду О.МЕШКО працювати неоголошеним членом Української Гельсінкської групи (УГГ), контактував з Московською Гельсінкською групою.

Ш. був заарештований 31.03.1980 в Київській міській лікарні № 3, де лікувався у зв’язку з загостренням виразки дванадцятипалої кишки. Упродовж слідства йому відмовляли в медичній допомозі, хоч мав хворе серце і болі в шлунку. 05.04.1980, на Великдень, під час допиту у слідчому ізоляторі КГБ стався серцевий напад, знепритомнів. Викликали “швидку допомогу”. Ш. подав заяву в прокуратуру зі скаргою на вкрай жорстокі методи слідства, на яку не дістав відповіді. Після того, як Ш. помітив, що в його однокамерника після ранкової каші заплітаються ноги, а сам Ш. став з невідомої причини втрачати пам’ять, він зрозумів, що його „готують” до експертизи у психіатричній лікарні, і тому від 10.04 Ш. почав давати покази і підписувати формулювання слідчого в межах пред’явлених йому показів інших допитаних.

Справу Ш., С.ХМАРИ і В.ШЕВЧЕНКА (в 16 томах) розглядав Львівський обласний суд 15–24.12.1980. У напівпорожній залі було кілька родичів підсудних (їх допустили тільки на четвертий і п’ятий день засідання, після допиту як свідків). Більше нікого, хто намагався б зайти до зали, не було.

Підсудному Ш. пред’явили звинувачення з багатьох епізодів: збирання, зберігання та розповсюдження документів (зокрема, віршів А.ЛУПИНОСА та біоґрафічної довідки про нього) і передача їх С.ХМАРІ для включення в УВ, контакти й обмін матеріалами з О.МЕШКО, Н.СВІТЛИЧНОЮ, В.ШЕВЧЕНКОМ та ін.. В останньому слові Ш., щоб надати своїм неповним показам вигляду щирих, розкаявся у своїй діяльності і висловив готовність зробити відповідну заяву для преси за умови спільного її обговорення підсудними. Суд засудив Ш. до 5 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 р. заслання за ч. І ст. 62 КК УРСР. Касаційний суд залишив вирок без змін, за винятком одного епізоду, що значно пом’якшило звинувачення посправника – Віталія ШЕВЧЕНКА, хоч не пом’якшило вироку. Однак розлогої касаційної заяви Ш., якою він відкидав і звинувачення, і судовий процес, у Касаційному суді в Києві навіть не було згадано.

У першій половині травня 1981 Ш. взяли на етап, у Харківській пересильній тюрмі тримали у камері смертників. 04.06 прибув у табір ВС-389/36, с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.. У таборі він брав участь у всіх групових акціях політичного протесту. Багато разів його позбавляли ларка, побачень, саджали в карцер і ПКТ („помєщєніє критого тіпа” – найсуворіша табірна тюрма).

04.09.1982 р. наглядачі здерли з застудженого Ш. куфайку і викрутили при цьому хвору руку. На захист Ш. в таборі розпочався загальний страйк політв’язнів. За це Ш. кинули в карцер, де тримали 66 діб, даючи їжу один раз на дві доби, не виводячи на роботи. Це був своєрідний каральний рекорд в СРСР. Після цього Ш. перевели в ПКТ, звідки перед Новим роком етапували в Київ. У камері слідчого ізолятора КГБ полковник Гончар повідомив Ш., що його дружина Лідія перебуває в лікарні в безнадійному стані як онкохвора. Кагебіст запропонував Ш. подати прохання про помилування, щоб залишитися виховувати своїх дітей, а спершу відзначити в камері Новий рік, як Ш. побажає. Усі пропозиції Ш. відхилив. Тоді до нього привели стареньку матір і його дітей. „Діти, хто вам потрібен – тато чи ганчірка, об яку вони витиратимуть ноги?” – „Тато...” – сказала старшенька. Ш. був етапований у табір № 37 (сел. Половинка Пермської обл.). У зоні Ш. був кинутий у ПКТ, де працював у три зміни зі священиком Глібом Якуніним і вченим-фізиком Юрієм ОРЛОВИМ. Згодом з’ясувалося, що в дружини Ш. онкозахворювання не було.

До закінчення 5-річного ув’язнення на Ш. були готові матеріали для нового засудження (про це йому повідомив начальник загону), але смерть Черненка і непевна політика Горбачова завадили цьому.

Заслання відбував у Казахстані, в аулі Жаскайрат на південних пісках Гур’євської обл.. 04.05.1985, о третій годині ночі, в сторожку буддільниці радгоспу Жаскайрат, де ночував Ш., увірвалися двоє п’яних з ножем. Ш. вдалося вискочити і сховатися в темряві. Пізніше виявилося, що один був місцевий – Житобай, другий – кримінальник-рецидивіст Ісаєв, який полишив місце заслання (за 30 км) і прибув у Жаскайрат “для знайомства” з Ш. На ці дні травневих свят місцевого міліціонера перевели на чергування в інший аул. Розглядаючи заяву Ш., прокурор Кзилкогінського району погрозливо повідомив Ш., що в нього є підстави вважати, що порізані біля буддільниці першотравневі гасла – це антирадянська акція Ш. Тому Ш. мусив відкликати свою заяву.

Звільнений від заслання 30.04.1987 за ініціативою нового кремлівського керівництва.
В 1987 Ш. працював землекопом у Подільській археологічній експедиції, згодом – відповідальним секретарем „Українського біохімічного журналу”. Ш. один із засновників і лідерів Українського культурологічного клубу (УКК). 26.04.1988 УКК організував мітинг, присвячений другій річниці Чорнобильської катастрофи, за що Ш. був заарештований на 15 діб і утримуваний без виведення з камери. Протягом 1987-1988 УКК за активної участі Ш. провів чимало резонансних публічних заходів у Києві і став фактичним детонатором майбутніх революційних подій в Україні.

У липні 1988 на русанівському шкільному стадіоні відбулися установчі збори Київської філії Української Гельсінкської Спілки (УГС), де, на пропозицію Вячеслава ЧОРНОВОЛА, Ш. обраний її головою. Наприкінці липня 1988, у день призначеного УГС пікету на площі Жовтневої Революції за звільнення з місць позбавлення волі решти політв’язнів – Л.ЛУК’ЯНЕНКА, М.ГОРБАЛЯ, Ю.БАДЗЯ, Б.КЛИМЧАКА та інших, 16 активістів УГС були схоплені опергрупами поодинці в різних місцях Києва і вивезені за межі міста. Ш. висадили з машини в лісі на Чернігівщині, за 10 км від автобусної траси. Згодом один з опергрупи, звільнений з МВС, зізнався, що мав наказ знищити Ш.

Талановитий лідер і блискучий оратор, Ш. був організатором і ведучим численних мітингів та маніфестацій. Зокрема, 19.11.1989 Ш. був координатором небаченої в Києві 20-тисячної похоронної процесії перепоховання Василя СТУСА, Юрія ЛИТВИНА, Олекси ТИХОГО; 07.11.1994 Ш. був організатором і керівником не санкціонованої владою 14-тисячної Скорботної ходи пам’яті жертв комуністичного режиму по Хрещатику та несанкціонованого мітингу на пл. Жовтневої Революції; Ш. ініціював традицію Урочистої ходи „Борітеся – поборете!” щороку 22 травня від Шевченківської церкви, відновленого храму Різдва Христового на Поштовій площі, до пам’ятника в парку Тараса Шевченка; ініціював традицію щорічного відзначення у столиці України 27 серпня дня народження Івана Франка біля його погруддя поруч із драмтеатром і 29 вересня дня народження Михайла Грушевського біля його пам’ятника поруч з будинком колишньої Центральної Ради. До речі, дружина і дочки Ш. є прямими нащадками роду Грушевських.

У виборчій кампанії 1990 Ш. був висунутий кандидатом у депутати Верховної Ради України загальною конференцією викладачів і студентів Київського університету ім. Т. Шевченка, на якій у другому турі таємного голосування переміг ректора університету В. Скопенка. 18.03.1990 Ш. обраний депутатом Верховної Ради України від Голосіївського округу (м. Київ). Працював у комісії з питань державного суверенітету, входив до фракції „Народна Рада”. На наступних виборах, 1994 р., Ш. запропонував у своєму окрузі висунутися молодому політикові В.Чемерису, а сам пішов у Таращанський округ, щоб вступити в протиборство з лідером комуністичної „групи-239” О.Морозом: „Ми настільки протилежні політики, що не можемо бути в одній Раді: або я, або він”. Проте тут у другому турі перемога була присуджена О.Морозу.

З 1990 до 1995 Ш. – член Проводу Української республіканської партії (УРП), заступник її голови, голова Київської організації. Був членом Вищої Церковної Ради УПЦ Київського Патріархату, головою Українського Православного Братства Андрія Первозванного. Член ОУН з 1995, заступник голови ОУН Миколи Плав’юка (1997-2000). З 1997 – член Центрального Проводу Народного Руху України, Українського Народного Руху, Української Народної Партії.

У жовтні 2002 р. нагороджений Почесною Грамотою Верховної Ради України, 26.11.2005 – орденом „За заслуги” ІІІ ступеня; 8.11.2006 – орденом «За мужність» І ступеня, 18.11.209 – орденом Свободи.

2.04 2016 р. очолив новостворену громадську організацію «Ветеранське об’єднання Українська Гельсінська Спілка».

Бібліоґрафія:
І.
Етноцид українців в СРСР / Редактор Олесь Шевченко // Український вісник. – Випуск 7-8. – Самвидав, 1974.
Наша цель – суверенная Украина // Форум. – Мюнхен, 1989. – №20. – С. 40-49.
Четыре года перестройки. Итоги. Ответы на вопросы журнала // Форум. – Мюнхен, 1989. – №21. – С. 9-13.
Украинское хельсинкское сообщество будет партией // Форум. – Мюнхен, 1990. – № 22. – С. 39-44 с фото.
Як звемося, хто ми є. – Розмову вів Георгій Мамолат. // Молода гвардія. – 1990.– 25 лютого.
Україна та ОУН в сьогоденні. //Розбудова держави. – 1996, № 11. – С. 5-9.
Я гордий з того, що народився українцем. – Інтерв’ю взяв Тарас Захарук. // Час – Time. –1996. – 2 серпня.
Інтерв’ю 21.10. 1998 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1362779377&w
Лук’яненко Левко. Незнищенність / Редактор і упорядник Олесь Шевченко. – Київ: Видавництво “Діокор”. – 2003. – 93 с.
Белинский Владимир. Открытие Великороссии. Роман-исследование /Общая редакция, оформление, название, послесловие – Олесь Шевченко. – Киев: Издательство “Диокор”. – 2004. – 240 с.
Київська весна. Документально-публіцистичне видання / Упорядник, редактор, автор Олесь Шевченко. – Київ: Видавництво імені Олени Теліги. – 2005. – 578 с.
Українська Гельсінкська Спілка у спогадах і документах. Упорядник і головний редактор Олесь Шевченко. – К.: Ярославів Вал, 2012. – 816 с.
ІІ.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во Української Гельсінської групи. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 5-8, 9-19, 9-33, 10-7; 1981: 1, 2, 3, 5-17, 6-26, 7, 8-52, 9, 11, 12; 1982: 2-24, 3-16, 4-13, 4-16, 6-26, 7/8-19, 10-29; 1985: 4-19, 9-37, 10-41.
ХТС. – Нью-Йорк. – 1980: вып. 56, с. 68; вып. 57, с. 58; 1981: вып. 60, с. 54-61; 1982: вып. 62, с. 74,132; 1983: вып. 63, с. 82, 177-183; вып. 64, с. 75-81.
Вести из СССР. – 1983: 1, с.13; 1987: 3, с.1 (поступили сведения о предложении ему написать заявление о помиловании; отказался); 9, с. 1; 19/20, с. 53; 1988: 7/8, с. 43; 9, с. 21; 14, с. 2; 17/18, с. 57; 23, с. 18; 1989: 23/24, с. 8; 1990: 3, с. 38; 4, с. 9; 1991: 3, с. 1; 7, с. 1.
МС. – Вып.45/81. – АС №4497: Сообщение о… о п/з Перм.лаг. №36 Олесе Шевченко… 2-й пол. сент. 1981.
МС. – Вып.11/83.- АС №4873, 10 п/з (Г.Алтунян и др.): "Открытое письмо Президенту США… Р.Рейгану"… – Перм.лаг. №36, весна-лето 1982.
Biographical Dictionary of Dissidents in the Soviet Union, 1956–1975. – Martinus Nijhoff publishers. – Hague/Boston/London, 1982.
Краминова Наталья. Возвращение из диссидентов. Политический портрет. // Московские новости. – 1989. – 22 октября. – № 43 (3395).
Лук’яненко Левко. Слово про побратима // Українське слово. – 1994, № 11(2707).– 17 березня.
Когут Орест. Просто українська біографія // Самостійна Україна. – 1994. – 23 – 28 лютого. – № 6 (107).
Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – Київ: Либідь, 1995. – С. 147.
Русначенко Анатолій. Національно-визвольний рух в Україні. – Київ: Вид-во ім. О. Теліги. – 1998. – С. 193, 194.
Malinovski Boleslav. Oles Shevchenko. // WHAT’S ON. – 2005. – August. – No. 29. – P. 58.
Malinovski Boleslav. Return to the GULAG. // WHAT’S ON. – 2005. – December. – No. 45. – P. 38 – 41.
Українська Гельсінкська Спілка у світлинах і документах (1988 – 1990 рр.) / Концепція і упорядкування Олександра Ткачука. – К.: Смолоскип, 2009. – 224 c.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 829–834. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184522126
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 718–720; 2-е вид.: 2012 р., – С. 809–810.

Володимир Каплун. Харківська правозахисна група. 29.08.2006. Останнє прочитання 27.07.2016.

Фото В.Овсієнка: Олесь Шевченко в приміщенні карцеру зони № 36. Вересень 2005 р.


Рекомендувати цей матеріал