Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

МИКИТКО ЯРОМИР ОЛЕКСІЙОВИЧ

14.07.2007 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю

МИКИТКО ЯРОМИР ОЛЕКСІЙОВИЧ (нар. 12.03.1953, м. Прокоф'євськ Кемеровської обл., Росія).

Член-засновник молодіжної організації “Український Національно-Визвольний Фронт”.

Мати М., Володимира Юрцан, і батько, Олексій Микитко, познайомилися і одружилися на засланні в Сибіру.
Материн батько, Іван Юрцан, колишній січовий стрілець, після відступу Совєтської армії 1941 р. організував перепоховання жертв совєтської окупації в м. Золочеві, 1944 р. увיязнений, а його родина вивезена в Сибір. Дід по батьковій лінії, Григорій Микитка, за німецької окупації був обраний війтом с. Острів, що біля м. Щирець Пустомитівського р-ну Львівської обл., а за совєтської влади теж увיязнений на 10 р. Батько М. був звיязковим УПА, але вивезений у Сибір як член родини репресованого.
1956 р. батьки М. повернулися в Україну й оселилися в м. Щирець, згодом переїхали в м. Самбір.

М. навчався в Самбірській школі №1, з 1967 – в школі №10. Навчався і товаришував з Зоряном ПОПАДЮКОМ, який мав приймача з короткими хвилями, разом слухали радіо "Свобода”. 9-класників обурила окупація Чехословаччини 1968 р. Разом з однокласниками Геннадієм Погорєловим, Олександром Іванцьом, Емілем Боґушем, Ігорем Вовком вони склали і видрукували на машинці листівку, сіли в автобус на Івано-Франківськ і розклеювали її на кожній зупинці. Тоді були порушені кримінальні справи у Львівській та Івано-Франківській областях, але винуватців не знайшли. Після цієї акції юнаки (М., З.ПОПАДЮК, Е.Боґуш, І.Вовк, О. Іванцьо, Володимир Галько, Ігор Ковальчук, Дмитро Петрина та Євген Сеньків) зібралися на подвірיї ПОПАДЮКА і вирішили створити “Український національно-визвольний фронт” (на зразок заарештованого 1967 р. УНФ). Виготовили прапор, печатку, запровадили членські внески, придбали друкарську машинку, розмножували літературу самвидаву. В їхньому колі ходила праця І.ДЗЮБИ "Інтернаціоналізм чи русифікація?", статті В.ЧОРНОВОЛА в фотокопіях, В.МОРОЗА. Розповсюдили також листівки у звיязку зі самоспаленням чеського студента Яна Палаха в Празі на знак протесту проти окупації Чехословаччини.

Закінчивши 1970 р. школу, юнаки розיїхалися по різних містах (Львів, Івано-Франківськ, Рівне, Чернівці), поступили у вузи, де знаходили однодумців. М. поступив у Львівський лісотехнічний інститут на факультет механіко-технологічної деревообробки, звідки виключений 27.03.1973 у зв'язку з арештом.

Організаційну роботу УНВФ вів, переважно, З.ПОПАДЮК. Його коло сягнуло кількох десятків осіб, у ньому були навіть діти номенклатури та “вірних ленінців”, як-от син письменника Івана Сварника, який писав для КГБ закриті рецензії на твори І.КАЛИНЦЯ, В.ЧОРНОВОЛА, М.ОСАДЧОГО.

Зі своїх та самвидавських матеріалів у листопаді – грудні 1972 р. УНВФ видав перше число машинописного журналу "Поступ", переднє слово до якого написав студент Львівського університету Григорій Хвостенко. Друкували журнал у Самборі, наклад – одна закладка, тобто 5 прим., обсяг 58 стор.

1973 р. у Львові вперше з 1939 р. були заборонені шевченківські вечори, тому члени УНВФ видрукували 150 екземплярів листівки, яка закінчувалася словами: "Вставайте, кайдани порвіте!" і розповсюдили їх у Львові. Біля 40 листівок увечері 26.03 розклеїв по місту М. Повернувшись на квартиру, був через 15 хв. затриманий кагебістами в цивільному (слідчий Вадим Ружинський). При обшуку нічого не знайшли. 2-3 листівки так і залишилися в куртці в прихожій, а М. одягнув плаща.

Перший допит тривав майже добу, з 3:30 до півночі. М. показів не дав. На третю добу, оскільки в слідства були докази і покази інших затриманих (таких було 10-12), М. підтвердив їх. На юних “антирадянщиків” приїхав подивитися сам голова КГБ УРСР В.Федорчук. Слідство велося проти М., З.ПОПАДЮКА та Г.Хвостенка, але справу останнього, ніби через його хворобу, було виділено в окреме провадження, його не судили. Решта студентів – кілька десятків – ще до суду були виключені з вузів, хлопці рекрутовані в армію. Львівські вузи, особливо університет, зазнали справжнього погрому, було звільнено багато викладачів.

13.08.1973 у Львівському обласному суді прокурор області Антоненко у вишиванці, але російською мовою, завимагав З.ПОПАДЮКУ та М. максимального покарання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР (“антирадянська агітація і пропаганда”), однак суд призначив М. 5 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму, а З.ПОПАДЮКУ 7 р. ув’язнення і 5 р. заслання.

Увיязнення для М. стало доброю школою: на Холодній Горі, в Харкові, зустрівся з письменником Василем Захарченком, у таборі ЖХ-385/17 (Мордовія) спілкувався з лідером УНФ Дмитром КВЕЦКОМ, з В’ячеслав ЧОРНОВОЛОМ, з молодими литовцями, вірменами, росіянами. Шив робочі рукавиці. Брав участь у голодівках, у звיязку з чим його восени 1974 перевели на 19-у зону, де коло спілкувань було ще ширше: повстанці Дмитро Синяк, Михайло Жураківський, Іван Мирон, Микола Кончаківський, Роман Семенюк, “антирадянщики” Ігор КРАВЦІВ, Кузьма МАТВІЮК, Василь ОВСІЄНКО та ін. Працював на деревообробному підприємстві.

Восени 1976 з великою групою вיязнів М. етапований на Урал. У зоні ВС-389/37 (ст. Всехсвятська, Пермська обл.) установляв верстати. Познайомився з лідером Росохацької групи Володимиром МАРМУСОМ. Останній рік відбував у таборі № 35 (с. Половинка), де спілкувався з Іваном СВІТЛИЧНИМ, Євгеном СВЕРСТЮКОМ, Ігорем КАЛИНЦЕМ, Валерієм МАРЧЕНКОМ, Миколою ГОРБАЛЕМ, Євгеном ПРОНЮКОМ, Василем ШОВКОВИМ, Семеном ҐЛУЗМАНОМ, о. Степаном Мамчуром. Познайомився з братом своєї бабусі Євгеном Пришляком, 25-літником, який 1949-52 р. керував Службою Безпеки ОУН Львівської області, був арештований пораненим, понад 10 р. провів у камері-одиночці Владимирського централу.

М. – один з авторів і переписувачів "Хроники “Архипелага ГУЛАГ”. Зона 35”. Частину її вивіз при звільненні, хоча етап тривав півтора місяця. Зокрема, там зафіксовано, що 6.08.1977 у М. відібрали заяву щодо обговорюваного тоді проекту Конституції СРСР, 2.10 разом з іншими він оголосив “тиждень мовчання”. Оскільки на перевірці в’язні не відгукнулися, а лише піднімали руки, то черговий Чайка “не зауважив” їх і подав рапорт, що вони відсутні. 8.10 запротестував проти примусової роботи. У День радянського політвיязня, 30.10, підписав телеґраму Бєлградській конференції НБСЄ. 15.11 М. позбавлений права на посилку, 28.12 кинутий у карцер.
Звільнений М. у Львові 27.03.1978. Мав півроку адміннагляду.

1979 р. М. одружився з Тетяною Швець, у них є дочка Ірина 1980 р.н. та син Олекса 1983 р.н., онук Данило Ямелинець 2003 р.н.
1982 р. М. вдруге вступив у Львівський лісотехнічний інститут на заочний відділ лісового господарства. Працював у лісгоспах різбярем, завскладом, майстром. Коли 1980 р. З.ПОПАДЮК приїздив у відпустку з заслання, М., який був матеріально відповідальним за склад, відправили на військову перепідготовку. Однак вони таки зустрілися.

1990-94 рр. М. працював радником Самбірського міського голови З.ПОПАДЮКА, був редактором газети "Вісник міськрайдержадміністрації". З 1994 – інструктор оргвідділу, потім секретар комісії в справах соціального захисту чорнобильців і секретар комісії екологічної безпеки Самбірського району, згодом – головний спеціаліст управління праці та соціального захисту Самбірської райдержадміністрації.

Бібліоґрафія:
І.
Інтерв’ю з Яромиром Микитком від 27 і 30 січня 2000 року. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185644292&w
ІІ.
Алексеева Людмила. История инакомыслия в СССР. Новейший период. – Весть. Вильнюс – Москва (VIMO), 1992 (перше вид. 1984). – 11.
Микола Горбаль. Вага слова. «Хроника "Архипелага ГУЛАГ". Зона 35 (За 1977 р.)» // ж. "Зона". – Ч. 4, 1993 р. – С. 134 – 150.
Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 135 – 136, 142.
Львів. Історичні нариси. Упорядники Я.Ісаєвич, Ф.Стеблій, М.Литвин. Інститут українознавства. – Львів, 1996. – С. 543 – 610.
Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Видавництво ім. О.Теліги. – 1998. – С. 196 – 206.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 474–477. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184408272&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 435; 2-е вид.: 2012 р., – С. 487–488.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 19.03. 2004. З виправленнями Я.Микитка. Останнє прочитання 12.08.2016. 


Рекомендувати цей матеріал