Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

Українська Гельсінкська Група (УГГ)

13.10.2006 | Борис Захаров

Після «генерального погрому» 1972 року фактично всі активні учасники руху опору опинилися в таборах. Боротьба за культурні, національні та громадські права у старий спосіб – шляхом підпільної боротьби, поширення самвидаву, проведення соціокультурних акцій – вже не відповідала вимогам часу.

«Дуже старалися шістдесятники уникнути будь-якої організації: все робилося по-дружньому. Якось потім, пізніше, на судах наших прокурор Макаренко квилив: «Це були великі вожді малого руху!» І ви знаєте, він мав рацію – рух був справді невеликий, але вожді були справді великі. Ці люди здатні були розгорнути велику національно-визвольну боротьбу. Для цього треба було трошки ще часу, ще декілька років. І з точки зору КДБ, удару було завдано дуже вчасно… вони собі думали, що на років 10-15 будуть мати спокій із українським рухом, але вони помилились, бо вже в 1976 році з’явилась Українська Гельсінкська група – зовсім для них несподівано»[1].

Дисиденти переконалися в тому, що найкращим засобом боротьби проти тоталітарного режиму є відкрита правозахисна діяльність, яка повинна базуватись на радянському ж законодавстві та міжнародних угодах з прав людини, учасниками яких став Радянський Союз. Поштовхом і водночас підґрунтям для відродження українського дисидентського руху на новому етапі стало підписання Гельсінкських угод.

Перед тим, як перейти безпосередньо до історії гельсінкського руху в Україні, необхідно звернутись до загальносвітових процесів, які створили базу для його діяльності.

У 1946 році Рада ООН створила Комісію з прав людини. У січні 1946 року на початку своєї першої сесії Генеральна Асамблея розглянула проект Декларації основних прав і свобод та передала цей проект Економічній і Соціальній раді для надання його на розгляд Комісії з прав людини під час розробки нею Міжнародного Біля про права людини. Розробка проекту почалася в 1947 році, потім він був переданий офіційному редакційному комітету, в якому були члени Комісії – представники восьми держав, відібраних за територіальним принципом. Комісія опрацювала проект декларації на своїй сесії, що проходила з 24 травня по 15 червня 1948 року. На розгляд пакту в Комісії не вистачило часу. Тому ця декларація була подана Генеральній Асамблеї ООН на її сесію, що проходила у Парижі. 10 грудня 1948 року Асамблея прийняла Загальну декларацію прав людини.

Декларація складається із Преамбули і 30 статей, де записані основні права і свободи. Уже в преамбулі країни, що підписали Загальну декларацію, зобов’язались дотримуватись прав і свобод людини.

«Генеральна Асамблея проголошує цю Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожний орган суспільства, завжди маючи на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і забезпеченню шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів загального й ефективного визнання і здійснення їх як серед народів держав-членів Організації, так і серед народів територій, що перебувають під їх юрисдикцією»  [2].

Стаття 2: «Кожна людина повинна мати всі права і свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від... мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження...»[3]

Стаття 18: «Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії...»[4]

Стаття 19 (основна для гельсінкського руху): «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватись своїх переконань та свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів»[5].

На жаль, це була лише декларація, а не обов’язковий для виконання міжнародний договір, який має юридичну силу. Немає потреби доводити, що Радянський Союз підписав Загальну декларацію виключно з політичних міркувань і на ситуацію з правами людини всередині СРСР це ніяк не вплинуло. Але від цього значення Декларації аж ніяк не зменшується. Вона накреслила шлях, за яким повинно розвиватися людство. Цей документ став основою для багатьох інших міжнародних договорів, спрямованих на захист прав і свобод людини.

У другій половині 60-х років ХХ століття виникла ідея проведення міжнародної конференції з проблем безпеки в Європі. 7 травня 1969 року Фінляндія погодилася прийняти конференцію в себе. У грудні 1971 року країни Варшавського договору прийняли цю пропозицію.

Від 22 листопада 1972 року до 8 червня 1973 року були проведені консультації в Гельсінкі і відпрацьований порядок дня наради:

1. Питання безпеки в Європі;

2. Співробітництво у галузі економіки, науки й техніки, охорони навко­лишнього середовища;

3. Співробітництво в гуманітарних галузях;

4. Подальші кроки після наради.

Нараду було вирішено провести в три етапи: Гельсінкі, Женева, Гельсінкі. Перший етап проходив 3 – 7 липня 1973 року. В ньому взяли участь міністри 33 держав Європи, США й Канади. Вони виклали погляди своїх урядів на проблеми безпеки та співробітництва в Європі, на питання подальшої роботи наради.

Другий етап наради почався у Женеві 18 вересня 1973 року. Основне завдання цього етапу полягало у виробленні проектів заключних документів. Він тривав понад два роки і був найбільш напруженим. СРСР опирався спробам Заходу примусити його дотримуватись прав людини і змінити внутрішню систему.

30 липня – 1 серпня 1975 року в Гельсінкі у палаці Конгресів «Фінляндія» відбувся третій етап наради. Тут було підписано Заключний Акт – головний документ наради. Декларація принципів затверджувала основні принципи міжнародних відносин:

·  суверенна рівність, повага прав, що стосуються суверенітету;

·  невикористання сили чи погрози силою;

·  непорушність кордонів;

·  територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок;

·  невтручання у внутрішні справи;

·  повага до прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії й переконань;

·  рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею;

·  співробітництво між державами;

·  сумлінне виконання зобов’язань за міжнародним правом[6].

У Заключному Акті розглядались питання роззброєння, співробітництва у галузі економіки, науки і техніки, навколишнього середовища, співробіт­ництва в гуманітарних галузях.

Виступаючи на нараді 31 липня, Голова Президії ВР СРСР Л. Брежнєв сказав зокрема: «Особливе політичне значення й моральна сила досягнутих на нараді домовленостей полягають у тому, що вони будуть закріплені підписами вищих керівників держав-учасниць. Надати повну дієвість цим домовленостям – це наше спільне найважливіше завдання. Ми виходимо з того, що всі країни, представлені на нараді, будуть втілювати в життя досягнуті домовленості. Що стосується Радянського Союзу, то він буде діяти саме так»[7].

Усе лицемірство подібних промов випливає в порівнянні статей Заключного Акту із правозастосувальною практикою в Радянському Союзі після підписання угоди, зокрема за даними гельсінкських груп в СРСР, що будуть наведені у наступних параграфах.

Стаття VІІ розділу 1 – Повага прав людини й основних свобод, включно зі свободою думки, совісті, релігії і переконань, проголошує:

«Держави-учасниці будуть поважати права людини й основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії й переконань, для всіх, незалежно від раси, статі, мови й релігії.

Вони будуть заохочувати і розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод, які випливають із гідності, властивої людській особі, і є істотними для її вільного й повного розвитку.

У цих рамках держави-учасниці будуть визнавати й поважати свободу особи сповідувати (одноосібно або разом з іншими) релігію або віру, діючи відповідно до веління власної совісті.

Держави-учасниці, на чиїй території є національні меншини, будуть поважати права осіб, які належать до таких меншин, на рівність перед законом, будуть надавати їм повну можливість фактичного користування правами людини й основними свободами і, таким чином, захищати їхні інтереси в цій галузі.

Держави-учасниці визнають загальне значення прав людини й основних свобод, повага до яких є істотним факто­ром миру, справедливості й благополуччя, необхідних для забезпечення дружніх відносин і співробітництва як між ними, так і між всіма державами.

Вони будуть постійно поважати ці права й свободи у взаємних відносинах і докладати зусиль спільно й са­мостійно, включаючи спів­робітництво з Організацією Об’єднаних Націй, з метою сприяння їх загальній і ефективній повазі.

Вони підтверджують право осіб знати свої пра­ва й обов’язки в цій галузі та чинити відповідно до них.

У галузі прав людини й основних свобод держави-учасниці будуть діяти відповідно до цілей і принципів Статуту ООН та Загальної декларації прав людини. Вони будуть також виконувати свої зобов’язання, як вони встановлені в міжнародних деклараціях і угодах у цій галузі, включаючи Міжнародні пакти про права людини, якщо вони ними пов’язані»[8].

Заключний Акт був опублікований у газеті «Известия» від 1 серпня 1975 року. Радянський уряд, впевнений у своїй силі і владі над громадянами і народами СРСР, не очікував ніяких проблем, коли робив цей крок. Але він помилився, адже невдовзі в Радянському Союзі були створені так звані гельсінкські групи (Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод) – спочатку виникла Московська гельсінкська група (МГГ), потім Українська, Литовська, Грузинська та Вірменська. Це була спроба легального впливу на свій уряд.

Треба нагадати, що перші правозахисні асоціації виникли ще наприкінці 1960-х років. Виникли вони з колективних петиційних кампаній на захист прав людини. У 1969 році виникла Ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до складу якої з України увійшли киянин Леонід Плющ та харків’янин Генріх Алтунян. У 1971 році виникло перше правозахисне об’єднання в Україні – «Громадський комітет захисту Н. Строкатої». До нього увійшли Леонід Тимчук, Ірина Стасів-Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, і єдиний москвич – Петро Якір. Микола Руденко з початку 1970-х років активно включився у правозахисну діяльність, тісно співпрацював з московськими правозахисниками й став членом радянського відділення «Міжнародної амністії» – найбільшої всесвітньої правозахисної організації.

Українська Гельсінкська Група була створена 9 листопада 1976 року в Кончі-Заспі під Києвом на квартирі поета й публіциста Миколи Руденка, якого було обрано керівником Групи. УГГ була створена у складі: Олесь Бердник – письменник-фантаст, Петро Григоренко (він став представником групи у Москві), Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Ніна Строката, Іван Кандиба, Олексій Тихий, Микола Руденко (керівник Групи), Мирослав Маринович, Микола Матусевич. Це перший склад групи. Перманентні репресії, які спіткали її членів, і водночас успадкування справи новими правозахисниками зумовлювали постійний плин кадрів УГГ.

УГГ створювалася не як філія Московської гельсінкської групи, а як самостійна правозахисна асоціація. УГГ і МГГ постійно взаємодіяли. Становище УГГ було складнішим, бо в Києві, як і по всій Україні, не було іноземних журналістів, яким можна було б передавати інформацію про порушення прав людини. Вони могли з’явитися тільки з якогось конкретного приводу, але тоді за ними пильно стежили радянські спецслужби. Консульства у Києві було лише три, а всі їхні співробітники знаходилися під суворим наглядом КДБ. Тому практично весь потік незалежної інформації з України йшов через московських правозахисників, саме через них передавалися на Захід документи УГГ.

Реакція властей на виникнення УГГ була надшвидкою – вночі 10 листопада невідомі особи влаштували погром на квартирі керівника Групи поета Миколи Руденка. Вікна квартири були закидані цеглинами. Член Групи Оксана Мешко, в’язень сталінських таборів, мати політв’язня Олександра Сергієнка, яка в той час знаходилася у квартирі Руденка, була поранена однією з цеглин. Викликана міліція відмовилася складати протокол[9]. Про цей випадок повідомила і Московська Гельсінкська Група, негайно звернувшись до усього світу: «Ми звертаємо увагу на небезпеку вживання кримінальних засобів у відношенні до тієї Групи, створення й діяльність якої відповідає духові й букві Заключного Акту і проти якої важко розпочати судове переслідування. Ми просимо світову громадськість виступити на захист Української Групи і на майбутнє не випускати її зі свого поля зору»[10]. Під час «установчих зборів» на квартирі Руденка групою була підписана Декларація Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод – перший документ УГГ, який став програмним. Епіграфом до Декларації стала цитата 19 статті Загальної Декларації Прав Людини. Це свідчило про основний напрямок дій групи. Україна не була представлена на Гельсінкській Нараді, про це з сумом повідомлено на початку Декларації. «Проте ми беремо до уваги, що за Договором від 30 грудня 1922 року про створення СРСР всі міжнародні угоди, підписані урядом Радянського Союзу, діють також на території України. Звідси випливає, що Декларація Прав Людини, а також Декларація Принципів, котрими держави-учасники Гельсінкської Наради мають керуватися у своїх взаєминах, поширюються також на український народ»[11]. Виходячи з того, що без участі широкої громадськості країн-учасниць не може бути забезпечене виконання статей Заключного Акту (особливо гуманітарних), УГГ мало на меті:

1) Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини. Дома­гатися, щоб цей міжнародний пра­во­вий документ став основним у відносинах поміж Особою і Держа­вою.

2) Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забез­печити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки і співпраці в Європі.

3) Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватись підсумки виконання Гель­сінкських Угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою де­легацією.

4) З метою вільного обміну інформацією та ідеями до­магатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежних прес-агенств тощо»[12].

УГГ намагалася, так би мовити, просвітити народ щодо його прав і не тільки просвітити, а також дати поштовх до використання ним своїх прав. Але основною діяльністю Гельсінкських груп, і української також, був збір та розповсюдження інформації: «Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на теренах України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінкською Нарадою. З цією метою Група Сприяння:

а) приймає письмові скарги про порушення Прав Людини і робить усе необхідне, щоб ознайомити з ними уряди, які підписали Гельсінкські Угоди, а також світову громадськість;

б) опрацьовує зібрану інформацію про правовий стан в Україні та згідно зі ст.19 Загальної Декларації Прав Людини поширює її незалежно від державних кордонів;

в) вивчає факти порушення Прав Людини стосовно українців, котрі живуть в інших республіках, щоб надати тим фактам широкого оприлюднення»[13].

Члени Групи попереджали, що УГГ у своїй діяльності керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами. У Декларації зосереджувалася увага на свавільному, бюрократичному трактуванні радянським урядом Загальної Декларації та Гельсінкських Угод і зазначалося, що Група приймає ці документи в їхньому повному обсязі «без бюрократичних перекручень»[14].

В іншому документі – відкритому листі Миколи Руденка до людей доброї волі, який теж можна вважати програмним, – мова йде про важке становище України, про її нерівноправність із Росією. Микола Руденко привертає увагу до того, що Україна, репрезентована в ООН як суверенна держава, не була представлена в Гельсінкі. У цьому листі підкреслюється те, що Група приділяє значну увагу національному питанню: «Наша Група не має ніяких політичних цілей, наше завдання виключно гуманітарне: сприяти виконанню Гельсінкських Угод у ділянці людських прав. Але ми не можемо обійти національне питання: більшість українських політв’язнів засуджено за вигаданий або справжній націоналізм»[15]. Цей напрямок діяльності УГГ став для неї головним.

Перший Меморандум УГГ має назву «Вплив Європейської Наради на розвиток правосвідомості на Україні». Частина перша Меморандуму говорить про засади створення УГГ. Як уже зазначалося, УГГ зосередила свою увагу на національному питанні в Україні. І перший меморандум Групи присвячений у першу чергу йому ж. У другій частині доводиться, що в Україні з початку сталінської диктатури йшов справжній геноцид та етноцид українського народу. УГГ згадує колективізацію та штучний голод, репресії й війну, боротьбу Москви з УПА й українською культурою. По-друге, члени Групи замислюються над питанням про відокремлення від Росії: «Національні права України у складі Союзу внаслідок бюрократичного зруйнування принципів Декларації про створення Союзу РСР перестали бути суцільною реальністю... Протягом десятиліть українцеві вбивали в голову, що для нього жодних національних питань не існує, що лише закляті вороги радянської влади здатні думати про відокремлення України від Росії»[16]. Як виявляється з Радянської Конституції, прагнення виходу з СРСР не є злочином, а є правом України. «У Кримінальному Кодексі УРСР також ніде не сказано, що агітація за відокремлення від Росії карається законом»[17]. У Кодексі йшлося про інше – про агітацію й пропаганду з метою підриву або ослаблення радянської влади (сумнозвісна стаття 62 КК УРСР).

Документ Групи спирається на конкретні приклади – долю Левка Лук’яненка й Івана Кандиби та багатьох інших, кого захопили ідеї національної незалежності, але нічого проти радянської влади вони не мали*. По-третє, УГГ доводить, що радянський уряд не виконує міжнародних угод і у внутрішніх справах порушає закони. «Фактично діяльність уряду СРСР суперечить законам СРСР... Суперечить тому, що ці закони кожного разу слід розуміти не так, як вони написані, а так, як того жадає керівництво партії. Фактично закон в СРСР є пасткою для наївних людей: провокує, але не захищає від свавілля»[18].

У частині третій цього меморандуму наводяться конкретні приклади протизаконних дій КДБ і радянського уряду. «Ми б могли навести десятки прикладів, коли український націоналізм – справжній чи вигаданий – спричиняється до нелюдських вироків. Це наочно показує, що судить не радянська влада (її закони не дозволяють судити за захисний націоналізм) – судять запеклі шовіністи-велико­дер­жав­­ники. Судить Сила, а не Право»[19].

Частина четверта розповідає про ситуацію з правами людини в Україні вже після підписання Гельсінкських Угод. Наводяться конкретні відомості про українців-політв’язнів, які відбувають термін у концтаборах і тюрмах у Мордовії, Пермській та Володимирській областях. Цей список продовжується тими, хто перебуває на засланні. Далі йде мова про психлікарні і повідомлення про інші порушення прав людини в Україні з проханням негайної реакції. Наприкінці документу підбиваються підсумки. «Вони вельми невтішні: ось уже понад рік минуло після Гельсінкської Наради, а для українського народу вона не принесла жодних полегшень... Фактично сьогодні все життя в країні контролюється органами КДБ... Тим часом повертаються колишні політв’язні – повертаються незломлені, загартовані, сповнені рішучості продовжувати боротьбу за людські права»[20]. Треба нагадати – цей меморандум був підписаний 6 грудня 1976 року.

Тут можна зробити деякі висновки. На самому початку своєї діяльності УГГ зосередилася переважно на національному питанні. У документі, наприклад, нічого на сказано про порушення прав людини в інших сферах життя: соціально-економічній, релігійній тощо. І приклади були наведені виключно про репресії проти представників національного руху.

У грудні 1976 року почалися перші обшуки у членів УГГ. Вночі з 23 на 24 грудня 1976 року проведено обшук на квартирах членів Групи Миколи Руденка (Київ), Олеся Бердника (Київ), Левка Лук’яненка (Чернігів), Олекси Тихого (Донбас), Івана Кандиби (Львів). Під час обшуків вилучено всі документи Групи, літературні та епістолярні архіви, фотоапарати, друкарські машинки тощо. КДБ застосовувало такий захід, як підкидання протизаконних речей: у Миколи Руденка знайшли американські долари, у Олексія Тихого – гвинтівку, а в Олександра Бердника – порнографічні листівки.

Микола Руденко у Заяві на ім’я Прокурора Москви, який підписав ордери на обшук, висловив протест проти незаконних обшуків і про­вокацій. «Ані формально, ані по суті справи, прокуратура м. Москви не має права проводити обшуки на території України…»[21] – зазначено у документі.

Протягом січня-квітня 1977 року УГГ випустила 10 меморандумів. Другий меморандум УГГ повністю присвячений питанню участі України в Белградських Нарадах 1977 року. Тут прямо ставиться питання про участь України в цих Нарадах. «Як же могло статися, що високорозвинена європейська країна з 50-мільйонним населенням і територією, яка перевищує будь-яку західноєвропейську державу, не була запрошена на форум народів у Гельсінкі?... Чому ніхто з учасників Гельсінкської Наради не помітив її відсутності? Невже Україна не є рівноправним членом ООН?»[22]. Відповіді на ці питання члени УГГ знаходять в імперській сутності СРСР та у сприйнятті Радянського Союзу Заходом як єдиної Росії. Автори меморандуму зазначають, що СРСР з погляду міжнародного права слід прирівнювати не до США, а до Європейської Співдружності, наполягаючи на суверенності республік Союзу за законом й імперській дійсності насправді. «Немає жодного сумніву: в цивілізованій державі це не може тривати довго. Такі експерименти можна робити тіль­ки з людьми затур­каними, неписьменними, а їх в СРСР стає дедалі менше. Ось чому ми переконані, що Право нарешті переможе імперіалістичну традицію»[23], – переконані автори.

У той час, коли радянські люди були заідеологізованими, позбавленими власної історії й жили у вигаданому режимом світі, члени УГГ усвідомлювали радянську дійсність з реальних історичних позицій – для них не було таємницею, що СРСР де-факто є продовженням Російської імперії і що тоталітарна імперія довго існувати не зможе.

Третій Меморандум УГГ розповідає про переслідування греко-католицького громадського діяча, дисидента Йосипа Терелі.

Відкритість і легальність Групи робили репресії проти її членів абсурдними з правової точки зору. Але члени УГГ чітко усвідомлювали, що на них невдовзі чекають репресії, адже СРСР – лицемірна тоталітарна імперія, яка не виконує своїх міжнародних зобов’язань та порушує свої ж внутрішні закони і керує тільки за допомогою насильства.

Коли про вступ в УГГ Мариновича й Матусевича було повідом­лено по західному радіо, то на них почалася психологічна атака. Мирослав Маринович згадує, як на нього кожного зимового ранку біля під’їзду чекала машина. Коли він виходив на роботу, ще була темрява, й машина з ввімкненими фарами повільно їхала вслід, ніби натякаючи, що в будь-який момент його можуть заарештувати.[24]

Цікавий випадок трапився в березні 1977 року. Власті, щоб не допустити зібрань біля пам’ятника Шевченку, вирішили тримати свято під контролем і самі почали проводити шевченківські вечори. На одному з таких вечорів у Київській філармонії, як завжди, розповідали про Шевченка – як його полюбляв Ленін, читали російською мовою його щоденник. Жодного вірша не було прочитано. Обурений таким ходом подій, Мирослав Маринович вийшов на сцену і звернувся до залу: «Ленін дуже любив «Заповіт» Шевченка. Тож заспіваймо!» Микола Матусевич крикнув до залу: «Люди, вам не соромно?». Зал: «Соромно!» Тут вискочив кадебіст і закликав всіх розходитись. Але його ніхто вже не слухав – всі почали співати «Заповіт». Тоді адміністрація загасила світло. Це не допомогло. Світло знову ввімкнули. Співав увесь зал. Потім всі підходили до Мирослава і Миколи й вітали їх. Усі вийшли з залу, останніми вийшли Маринович із Матусевичем. Вся вулиця була заповнена людьми. Вони стояли півколом, а у центрі – «Волга» – приїхало КДБ. Люди оточили Мирослава з Миколою і вивели їх. Всі пішли до пам’ятника Шевченку і знову співали «Заповіт». Ніхто їм не перешкоджав, але потім через таку демонстрацію багато людей було позбавлено роботи[25].

Тиск на членів УГГ почався відразу. Багато хто з правозахисників був вигнаний з роботи і поповнив лави «кочегарів з вищою освітою». Яскравий приклад – історія з Мирославом Мариновичем. На час створення УГГ він працював технічним редактором у Київському видавництві «Техніка». Перед Новим роком директор покликав його і запропонував підвищення і нову посаду. Але для цього було потрібно дві заяви – про звільнення і про підвищення. Маринович зрозумів, у чому справа, але заяву про звільнення написав. Зрозуміло, що про підвищення мова так і не зайшла. Через місяць директор покликав Мариновича, дав йому премію і подякував, що обійшлося без ексцесів. Кілька місяців Маринович не міг знайти роботу – КДБ забороняв приймати його. У квітні йому вдалося знайти роботу розклеювача афіш, але в 23 квітня, у перший день, коли він мав працювати, Мирослава Мариновича заарештували[26].

Репресії проти Групи почалися з арештів 5 лютого Миколи Руденка і Олексія Тихого. Було також затримано Мариновича й Матусевича, але їх тоді відпустили. Головою УГГ став Олесь Бердник. Арешт двох членів УГГ не зміг залякати інших. Група продовжувала активну правозахисну діяльність.

Реакцією УГГ на арешт Руденка й Тихого був четвертий меморандум – «Про нові репресії на Україні проти Групи (Гельсінкі)». Тут наводяться факти арештів і обшуків, робиться вірний висновок: «арешт керівника Групи М. Руденка і члена Групи О. Тихого, а також обшуки по квартирах решти членів – лише початок репресивного вихору, який збираються обрушити на Групи Сприяння в СРСР органи КДБ»[27].

Цікавим видається й документ «Україна літа 1977-го» – п’ятий меморандум УГГ. Його автором був новий голова УГГ – Олесь Бердник. Текст меморандуму не був узгоджений з іншими членами УГГ. Написано цей документ було в часи репресій проти членів Групи – обшуків, арештів. «Чого жахаються ініціатори згаданого беззаконня і сваволі? – запитує автор. – Та мужність і відвертість, з якою Група виступила, показує, що її члени не ворожі ні Радам, ні революційним ідеалам Нового Світу, ні людяним ідеалам Соціалізму та Комунізму... Ми не робимо підпілля – і це вказує, що ми не збираємось повалити Радянський Лад... Нас небагато, але ми стверджуємо, що воля еволюції з нами! Тому ще й ще раз терпляче, дружньо, з надією звертаємось до керівних кіл країни: припиніть репресії проти чесних людей, які мислять не так, як догматики і ортодокси! Такі люди – надія майбутнього!»[28]. П’ятий меморандум призначався для країн-учасниць Белградської наради.

Перша частина меморандуму присвячена державності. «Всі історичні катаклізми, що їх пережив український народ за останні віки, породжені ідеєю державності.

Воля Нації прагне до непідлеглості, до суверенітету, до будування свого, незалежного життя, а довколишні імперіалістичні хижаки роблять усе від них залежне, щоб не допустити такої суверенності, а законсервувати обраний для жертви народ у вигляді сировини – харчової, духов­ної, енергетичної та всякої іншої»[29].

Автор не має сумніву у тому, що формальна суверенність України в СРСР, як і інших республік, – фікція: «Не будемо гратися в піжмурки: та наша державність – лише паперовий міраж»[30]. Далі у Меморандумі проголошується «кілька твердо продуманих положень щодо державності:

·  Не Людина для держави, а держава для Людини...

·  Ми за Спілку, яка називається Союзом Радянських Соціа­лістич­них Республік, а згодом трансформується у Братерство Вільних Народів Землі. Але кожен народ повинен бути в цій спілці вільним чинником, незалежним творчим духом...

·  ...повна суверенність творчого прояву у всіх сферах духовно-господарського життя...»[31].

Частина друга розглядає питання людини та її прав. СРСР підписав і Загальну декларацію, і Гельсінкські Угоди, і багато інших документів, де затверджувалися права людини. Але він свої зобов’язання не виконує. Чому? Автор меморандуму бачить головну причину цього в тому, «що права декларуються бюрократичною структурою, так би мовити, вивішуються на стіні, а не випливають із самої правосвідомості людини»[32]. Аналізуючи реальну ситуа­цію, автор від імені УГГ вимагає:

·  «Вільного виїзду з батьківщини і повернення назад.

·  Вільного розповсюдження своїх ідей і знайом­ства з ідеями інших людей.

·  Вільного створення творчих, мистецьких, філо­софських, наукових асоціацій і розпуску їх.

·  Вільної участі у формуванні свідомості народу і в справах держави.

·  Вільної діяльності, спрямованої до всеоб’єднання Духу Людства на засадах Братерства, Любові й Розуму»[33].

·  «Україна 1977-го року пропонує:

·  Звільнити всіх політув’язнених і ліквідувати відпо­відні статті в Кримінальних Кодексах Союзу та Республік.

·  Відкрити кордони країни для вільного виїзду та в’їзду.

·  Відкрити річища для вільної інформації – науко­вої, мистецької, літературної, особистої та всякої іншої, яка не вражає Права Людини..

·  Назавжди ліквідувати цензуру як реліктовий ін­ститут феодалізму, передавши видавництвам право не до­пускати на книжковий чи інший ринок мілітарної та порнографічної продукції.

·  Ліквідувати смертну кару як прояв злочинності державної структури. Держава не може народити життя, вона не має права й відбирати його.

·  Осудити на рівні Об’єднаних Націй саму ідею убивства, а отже, затаврувати будь-яку державу або особу, що прагне здійснити свої наміри з допомогою вбив­ства (війни) – як ворогів Людства, що не мають права ввійти в Спільне Майбутнє.

·  В найближчі роки ліквідувати армії (крім вну­трішніх сил порядку) і створити Всепланетне Братерство Народів на основі Об’єднаних Націй.

·  Спільно вирішити економічні, екологічні, демогра­фічні та космологічні проблеми»[34].

Ідеї, безумовно, передові, але від конкретних правозахисних вимог автор переходить до наївних романтичних мрій. Напевно, тут дається взнаки його професія – письменник-фантаст.

Деякі підсумки своєї діяльності УГГ підвела в сьомому меморандумі – «Українська Група Сприяння – перші чотири місяці». Цей документ виглядає як змістовний звіт недержавної правозахисної організації. У ньому Група доводить актуальність своєї діяльності, описує й аналізує проведену роботу, наглядно демонструє, що створення УГГ не пройшло непомітно: «Сотні листів і скарг з усієї України почали надходити до членів Групи, коли люди почули про її створення. Уже це свідчить про масштабність правопорушень на Україні»[35]. І члени УГГ підтверджують свої слова низкою фактів про нові репресії.

У восьмому меморандумі від 15 березня 1977 року УГГ стає на захист сім’ї Василя Лісового – відомого філософа-шістдесятника, який за свої переконання опинився у мордовських таборах. Група звертає «увагу Вашингтонського Комітету Сприяння виконанню Гельсінкських Угод в Україні і країн-учасниць на тяжке, безправне становище дружини цього політв’язня Віри Лісової і її двох дітей»[36].

Меморандум одинадцятий (20 березня 1977 року) звертає увагу на критичне становище Надії Світличної, яка відбула строк (4 роки таборів суворого режиму) за так звану «антирадянську діяльність» (ст. 62 КК УРСР) і не може ані прописатися, ані знайти роботу. Її семирічного сина Ярему теж виписали з Києва, чим позбавили права на освіту й медичне обслуговування. Надію Світличну міліція намагалася притягнути до відповідальності за злісне ухилення від прописки, водночас відмовляючи їй у цьому. Наприкінці Група звертається з проханням: «Ми закликаємо уряди країн-учасниць Гельсінкської Наради зажадати пояснень від уряду СРСР з приводу грубого порушення Заключного Акту цієї Наради.

Ми закликаємо всі радянські та міжнародні організації, всіх чесних людей в СРСР та за його межами виступити на захист Жертви адміністративної сваволі – Надії Світличної»[37].

23 квітні 1977 року заарештували Мирослава Мариновича та Миколу Матусевича. На їх захист УГГ подало до Президії ВР УРСР Заяву у справі арешту членів української групи сприяння.

Кілька разів Група зверталася до світової громадськості, до країн, що підписали Заключний Акт, до урядів УРСР, СРСР, доводячи, що в Україні і в усьому Союзі права людини брутально порушуються.

На заклики УГГ з країн-учасниць відгукнулися лише американці, які стали вимагати на Белградській Нараді, щоб СРСР виконував гуманітарні статті Заключного Акту. Але їхніх зусиль було замало. Тимчасово призупинені репресії проти гельсінкців на час цієї Наради були поновлені після її завершення.

У листі до урядів УРСР, СРСР, урядів країн-учасниць Гельсінкських Угод Група наводить нові й нові факти порушень прав людини. Так, про ще один факт порушення прав людини йдеться у Заяві від травня 1977 року, де УГГ повідомляє про жахливе становище Богдана Чуйка. Інвалід другої групи, він був відправлений на заслання після 15 років ув’язнення. Через непрацездатність залишився без коштів на існування. Це порушення закону – зафіксували члени УГГ, адже заборонено застосовувати таку міру покарання, як заслання для непрацездатних (ст. 79 ВТК РРФСР)[38].

Ще один з фактів, який УГГ доводить до відома світової громадськості – надкритичний стан Олександра Сергієнка, сина Оксани Мешко, який, хворий на туберкульоз та інші захворювання, перебував у в’язниці без справжнього медичного догляду, що призвело до прогресу хвороби, яка загрожувала смертю[39]. І такі факти непоодинокі – це звичайна практика радянської влади.

Як вже говорилося, новим головою УГГ після арешту Миколи Руденка став Олесь Бердник – відомий письменник-фантаст. Він звертався до президента США Дж. Картера, Міжнародного Пен-клубу (Нью-Йорк), першого секретаря КПУ В. Щербицького, намагаючись виїхати з СРСР і навіть проводив голодування. Голодував він і з приводу арешту Руденка. Дозволу на виїзд просив багато хто з правозахисників, але КДБ сам вирішував, кому за кордон, кому під ковпак, а кому за ґрати.

Другим документом, що підсумовував правозахисну діяльність Гельсінкських груп в СРСР і, зокрема, УГГ, став спільний документ МГГ та УГГ «Нові репресії і новий етап правозахисного руху в СРСР», написаний наприкінці серпня 1977 року. Він має п’ять частин:

1) Як виникла Група Сприяння виконанню Гельсінкських Угод в СРСР?

2) Чим займалися й займаються Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод;

3) Як розплачуються захисники права в СРСР за свою гуманну діяльність;

4) Не було суду – була розправа;

5) Підготовка до масових репресій.

Перша частина – вступна, тут аналізуються причини й умови створення Гельсінкських груп в СРСР, ситуація з правами людини тощо.

«Задовго перед Гельсінкськими Угодами СРСР прийняв Загальну Декларацію прав людини і ратифікував десять міжнародних конвен­цій і два міжнародні пакти: 1) Про еконо­мічні, соціальні й культурні права та 2) Про громадянські й по­літичні права. Проте жоден з цих міжнародних право­вих документів у країні не діяв і народ майже нічого про них не знав.

Побоюючись, щоб така сама доля – забуття – не спіткала й Прикінце­вий Акт, група радянсь­ких громадян вирішила... створити Групу Сприяння виконан­ню Гельсінкських Угод у СРСР…»[40]. Потім у документі розповідається про створення інших Гельсінкських груп у національних республіках.

Частина друга присвячена аналізу діяльності груп та умов роботи. Третя та четверта частини розповідають про репресії проти членів Гельсінкських груп. Зокрема розповідається про суд над Миколою Руденком і Олексієм Тихим. Тут також аналізуються причини початку нових репресій проти дисидентів. «...КДБ шукає зібраних нами матеріалів саме для того, щоб не допустити їх розголосу...

Головною метою значно частіших останніми роками обшуків, допитів, затримань, фальсифікованих справ, спрямованих проти членів Гельсінкської Групи і пов’язаних з ними людей, є намацати, де є зібрані ними матеріали про порушення прав людини, і перехопити їх раніше, ніж вони залишать СРСР»[41].

П’ята частина – загальна оцінка стану прав людини в СРСР. Правозахисники запитують себе, про що свідчать події останнього часу (суд над Руденком і Тихим, арешти й переслідування інших), і відповідають: це свідчить «Про подвійний процес: 1) наростання опозиційних настроїв усередині Радянського Союзу і 2) наростання страху у влади перед цими настроями і дедалі міцніючу тенденцію перейти до випробуваних сталінських метод розправи»[42].

Члени Гельсінкських груп також торкаються питання – чи є опозиція у СРСР? «Так, є. Але тільки потенційна. Щоб стати опозицією політичною, потрібна політична програма і політична організація. Такої в Радянському Союзі немає»[43]. Із цим можна цілком погодитись, адже КДБ переслідувало навіть за ідеї створення подібних організацій. Правозахисники також стверджують, що вони не є і не хочуть бути політичною опозицією. Правозахисний рух – це опозиція моральна[44].

14 жовтня 1977 року Групою було направлено до Ради міністрів УРСР клопотання про реєстрацію на підставі Конституції СРСР: ст. 39 «Громадяни СРСР мають усю повноту соціально-економічних та особистих прав і свобод...» і ст. 51 «... громадяни СРСР мають право об’єднуватися в громадські організації...». Зрозуміло, що ці намагання були марними.

З арештами керівника Групи Руденка, а також Олексія Тихого, а потім – Мирослава Мариновича та Миколи Матусевича її робота не була відповідно організована. Одна з причин цього – проблема зв’язку між членами Групи. Дедалі частіше заяви, листи та інше підписувала не вся Група, а два-три її члени (лист Оксани Мешко до Белградської Наради від 3 червня 1977 року, звернення Оксани Мешко і Звенислави Вівчар у справі Олександра Сергієнка тощо), іноді у своїх справах (Заява Левка Лук’яненка Президії ВР СРСР від 24 жовтня 1977 року тощо). Багато звернень було на захист репресованих членів УГГ. Дружина Миколи Руденка – Раїса Руденко писала Л. Брежнєву, до Міжнародної Амністії, до країн-учасниць Белградської Наради. Але всі намагання правозахисників і родичів допомогти своїм рідним, колегам і друзям, звичайно, не увінчалися успіхом. 1 липня 1977 року Донецький обласний суд засудив Миколу Руденка за статтею 62 частина 1 КК УРСР та статтею 70 частина 1 КК РРФСР на 7 років таборів і 5 років заслання, а Олексу Тихого – за статтями 62 частина 2 і 222 частина 1 КК УРСР на 10 років таборів і 5 заслання.

На суді Микола Руденко проголосив блискуче «останнє слово». Буде доречним навести кілька цитат з початку цієї промови:

«Громадяни судді!

Сьогодні перед судом стоїть Слово. Пригадуєте? «Спо­конвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. Усе через Нього сталося, і без Нього ніщо не стало­ся, що сталося»...

Як би ми не заперечували ідеалізму, а все ж істина залишилася: людина з’явилася на Землі тоді, коли на Земній кулі з’явилося Слово. Немає Слова – немає людини...

...Слово знайшло себе в Людині. Воно, Слово, знаряддя самого Всесвіту. Це – Логос, себ­то знання Всесвіту про самого себе. Всесвіт не просто існує, він повинен знати, як і задля чого він живе. Живе він задля того, щоб думати. Осмислює себе з допомогою Сло­ва. Осмислює себе в Людині...

...Звідси виходить, що вам, громадяни судді, доводиться судити Всесвіт. Ні більше, ні менше! Вам його доводить­ся судити за те, що він Словом своїм оселився в Людині.

Якраз це малося на увазі, коли філософи й юристи пра­цювали над текстом Загальної декларації прав людини. Всесвіт не має меж. Себто слово людини також не повин­но бути обмежене. Воно повин­но вільно йти через кордо­ни сердець, душ, держав – інакше воно перестане бути Словом...

...Слово піддається самознищенню – воно не здатне пробити фізичну оболонку Людини, щоб виконати своє призначення. Отже, людина, яка зі страху чи з іншої при­чини заморожує Слово в собі, властиво не живе...

...Наша діяльність – це висловлювання наших переко­нань. Наша діяльність – це Слово. І ніщо інше! Така ді­яльність має дуже нескладну назву: бути Людиною...»[45]

Діяльність УГГ була новим етапом у житті радянського суспільства. Вперше з урядом СРСР відкрито розмовляла громадськість країни, вимагаючи виконання законів держави й підписаних нею міжнародних документів. Цей голос радянська влада навіть за допомогою усієї потужної репресивної машини не могла обірвати понад п’ять років. Народи держави в особах кращих своїх представників відкрито постали проти незаконних і протиправних дій влади, а світова спільнота впевнилася, що в СРСР править режим, якому ні в чому не можна довіряти. Це був ще один крок до руйнації тоталітаризму в СРСР.

12 грудня 1977 року в Чернігові заарештували Левка Лук’яненка. Незважаючи на репресії, УГГ продовжувала функціонувати. Вона поповнилася новими членами. Баптист Петро Вінс вступив до неї ще у лютому 1977 року. Ольга Гейко-Матусевич – у травні того ж року, невдовзі після арешту її чоловіка Миколи Матусевича. Віталій Калиниченко та Василь Стрільців, у минулому політв’язні, увійшли до складу УГГ у жовтні 1977 року. Того ж місяця, ще перебуваючи на засланні, у листуванні погодився стати членом УГГ геніальний український поет, політв’язень Василь Стус.

У 1977 році закордонним представником УГГ став Леонід Плющ, якого після примусового «лікування» у Дніпропетровській спецпсихлікарні видворили з СРСР 1976 року. З того часу він проживав у Парижі. 30 листопада 1977 року Петро Григоренко виїхав на лікування до США на півроку. Проте повернутися йому не дали – 13 лютого 1978 року він був позбавлений радянського громадянства. Таким чином відкрилося закордонне представництво УГГ: у США – Петро Григоренко, у Франції – Леонід Плющ.

У березні 1978 року Мирослава Мариновича та Миколу Матусевича було засуджено на 7 років таборів і 5 років заслання за статтею 62-1 КК УРСР та 70-1 КК РРФСР. У червні того ж року Левко Лук’яненко був засуджений за тією ж статтею 62 КК УРСР, але частиною 2, як особливо небезпечний рецидивіст, до 10 років позбавлення волі й 5 років заслання. Усі засуджені правозахисники не зреклися свого членства й продовжували діяльність в ув’язненні. Так УГГ існувало вже у трьох «вимірах»: на волі – за кордоном, у «малій зоні» – в тюрмах і таборах, та у «великій зоні» – на просторах батьківщини під пильним наглядом КДБ. Зв’язок між цими вимірами в умовах закритого суспільства був вельми складним – радянські спецслужби намагалися контролювати геть усе. Однак, інформація просочувалася з-за ґрат, її збирали й обробляли члени УГГ і везли до Москви, а звідти через іноземних кореспондентів вона потрапляла за кордон.

З 1978 року УГГ скоригувала свою тактику. Група проводила по мірі можливості моніторинг порушень прав людини в Україні, місцях позбавлення волі тощо, а замість меморандумів почала випускати «Інформаційний бюлетень», у якому фактично публікувала результати цього моніторингу, повідомляючи про репресії, про стан політв’язнів тощо. Протягом року вийшло 4 випуски.


Перше число «Інформаційного бюлетеня» вийшло у лютому 1978 року. Через рік після вступу до УГГ, у лютому 1978 року Петра Вінса заарештували й невдовзі засудили на 1 рік ув’язнення за статтею 214 КК УРСР («за паразитичний спосіб життя»). Того ж місяця до групи вступив студент Василь Січко. Його батько – старий підпільник, політв’язень Петро Січко став членом УГГ вслід за сином, у квітні 1978 року. Взагалі 1978 рік виявився не менш плідним на нових членів, ніж 1977 – у жовтні став членом УГГ Володимир Малинкович. Василь Овсієнко, який тільки-но повернувся з ув’язнення, вступив до Групи у листопаді. Того ж місяця до її складу ввійшов історик і поет Михайло Мельник.

На 1978 рік УГГ визначилася в ідейному та організаційному питанні. Після вступу до неї у червні 1978 року ще одного відомого дисидента-політв’язня Юрія Литвина УГГ випустила дві самвидавчі статті «Рух за права людини на тлі національних змагань українського народу» та «Наші завдання». Останню статтю, яка була підготована влітку 1978 року, можна вважати програмною. Її автором був Михайло Горинь, який не оголошував себе членом УГГ, але з самого початку брав активну участь у підготовці документів. У статті чітко формулюється взаємозалежність прав людини в Україні та національних прав українського народу:

«...кожен, хто думає про права людини на Україні, стикається з проблемою національних прав українського народу. Національні права стали вагомою частиною загальнолюдських прав нації, що прагне відстояти себе під сонцем.

Саме з засад єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян виходила Українська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод»[46].

У статті ще раз були уточнені головні завдання та напрямки діяльності УГГ:

«Українська група сприяння виконанню Гельсінкських угод і надалі буде знайомити українську та світову громадськість з фактами порушення:

·  національних прав українських громадян;

·  національних прав представників інших народів, що населяють Україну.

·  релігійних прав; прав на свободу думки, слова і поширення інфор­мації;

·  прав на освіту, працю, пенсійне забезпечення, незалежно від полі­тичних поглядів і релігій­них переконань;

·  прав вільного вибору місця проживання;

·  прав на відкритий розгляд усіх судових справ, у тому числі й політичних;

·  прав, визначених статусом політв’язнів, у місцях ув’язнення;

·  прав, що захищають гідність, здоров’я, життя політ­в’язнів у конц­таборах та тюрмах;

·  прав на боротьбу проти використання психіатричної науки з полі­тичною метою»[47].

Цим самим група формально розширила коло своїх інтересів, проте пріоритетними для УГГ залишилися українські національні права. Стаття «Наші завдання» увійшла до № 4 «Інформаційного бюлетеню», який побачив світ у листопаді 1978 року.

В іншій статті «Рух за права людини на тлі національних змагань українського народу» теж ідеться про національні права українського народу, про їх нерозривність із правами людини. Незважаючи на репресії, документ закінчується оптимістично навіть для нашого часу:

«Майбутнє за правозахисним рухом. Питання прав людини і актуальні, і необхідні. І люди ці права здобудуть»[48].

Ця стаття теж вийшла друком у № 4 бюлетеню, а також була опублікована англійською мовою Гельсінкською Комісією конгресу США.

Чітко позиції УГГ викладені й у зверненні від 7 листопада – 15 грудня 1978 року до Комітету ООН у справах захисту прав і свобод людини, до урядів і парламентів держав, які підписали Гельсінкські угоди, всіх демократів і демократок світу, до громадськості всіх країн. У зверненні наводилися приклади переслідувань членів групи й уперше робився наголос на відмові визнавати правомочними дії влади щодо УГГ: «...ми певні, що радянсь­ка судова процедура є пуста формальність, де такою ж пустою формальністю є адвокатський захист.

Враховуючи все це, ми відмовляємось від будь-якої участі у слідчих і судових процесах, розглядаючи ці органи не судовими, а чисто карними, тобто органами не суду, а розправи. Ось саме тому ми не можемо їм довіряти вершити справжнє правосуддя. Саме то­му ми змушені будемо оголосити на наступних судо­вих процесах наш бойкот карній політиці КПРС»[49].

А у лютому 1979 року членами УГГ стали дисиденти Святослав Караванський, Оксана Попович, Богдан Ребрик, Данило Шумук, Юрій Шухевич, які перебували в ув’язненні, священик Василь Романюк, Стефанія Шабатура, В’ячеслав Чорновіл, Ірина Сеник, які перебували на засланні.

Поповнювалося новими членами закордонне представництво: 12 жовтня 1978 року Надія Світлична спочатку виїхала до Риму, де її прийняв Папа Римський Павло VI, а наступного місяця прибула до США і стала закордонним представником УГГ.

Репресії з боку влади поширювалися не тільки на безпосередніх членів УГГ, а й на неоголошених членів, так, 8 грудня 1978 року був заарештований Йосиф Зісельс, а 5 квітня 1979 року він був засуджений на 3 роки ув’язнення в таборах посиленого режиму за статтею 187-1 КК УРСР.

Георгій Касьянов вважає: «Пік протистояння українських пра­возахисників із радянською владою припав на 1979 рік»[50]. КДБ застосовувало такі методи боротьби з інакодумцями, як залякування, побиття, підкидання під час обшуків незаконних речей, фабрикація суто кримінальних справ. Прикладів можна навести безліч. Так, перед дверима Оксани Мешко інсценували збройний напад на неї «з метою пограбування»[51]. Одного разу на Ольгу Гейко-Матусевич напали неповнолітні й погрожували їй зґвалтуванням і вбивством. А іншого разу її побили на вулиці «невідомі», після чого її разом із художником Василем Кулею, який намагався втрутитися, відвезли у відділення міліції і склали протокол про те, що вона вчинила бійку і пригрозили порушенням кримінальної справи «за хуліганство» та «опір співробітникам міліції»[52].

Найпідступнішим засобом боротьби з дисидентами була фальсифікація кримінальних справ. Так, унаслідок провокації з боку міліції 8 лютого 1979 року Василь Овсієнко був засуджений на 3 роки ув’язнення:

«Коли ми вийшли на автобусну зупинку, щоб їх відправити вже до Радомишля й далі, то тут проїхала повз нас машина ГАЗ-69. Проїхала метрів сто, потім повертається назад, зупинилася коло нас: «Кто вы такие, почему вы здесь?» – «Я – Оксана Яківна Мешко, а ви хто?» – каже їм Оксана, і Ольга теж дістала паспорта. Вони запихають нас у машину, нічого не пояснюючи: «Садитесь, садитесь». Нас в сільраду повезли, там обшукали, розділили всіх окремо в різних кімнатах, обматюкали, звичайно ж. Зокрема, я відмовлявся будь що говорити їм – чого вони зі мною так поводяться? Чого, власне? Ми ж нічого не порушили. Що ми, громадський порядок порушили, чи що? Одне слово, то була історія дуже бридка. Я відмовлявся відповідати. Зрештою, міліціонер схопив мене за комір і попустив у двері, – згадує Василь Овсієнко. – Ну, я як джентльмен, бо образили в моїй присутності жінок, 1 грудня 1978 року подав заяву до прокуратури про те, що щодо нас було порушено декілька статей Кримінального Кодексу. Результат виявився досить швидко. Вже 8 грудня, коли я наступного разу приїхав на відмітку до міліції, то мій наглядач Віктор Славинський, котрий, до речі, був при тому, як нас затримували в селі, з великою радістю повідомив мені, що мене чекають у прокуратурі. Я пішов у прокуратуру, і там мені оголосили про порушення кримінальної справи проти мене за опір працівникам міліції з застосуванням насильства»[53].

6 березня 1979 року був заарештований Олесь Бердник. УГГ очолила Оксана Мешко.

Уночі з 9 на 10 березня, після обшуку й вилучення рукопису великої праці з історії України, в очікуванні неминучого арешту, доведений КДБ до відчаю, Михайло Мельник заподіяв собі смерть. 26 березня УГГ оголосила безномерний, надзвичайний випуск «Інформаційного бюлетеня». У червні вийшов його п’ятий випуск.

22 травня 1979 року відбулося поховання відомого українського поета і композитора Володимира Івасюка – автора популярної пісні «Червона рута», якого, як вважають, було вбито працівниками радянських спецслужб за відмову на пропозицію стати інформатором КДБ. 12 червня 1979 року, на свято Трійці, у Львові відбулася панахида. На ній виступили Петро і Василь Січки, звинувативши владу у загибелі композитора. 5 липня їх обох було заарештовано. У тому ж місяці Юрія Литвина було затримано міліцією й відправлено до витверезника, де його жорстоко побили, прив’язавши до ліжка, а 6 серпня він був заарештований у звинуваченні «за опір міліції».

У жовтні 1979 року був оголошений членом УГГ Йосиф Зісельс, який перебував в ув’язненні. Того ж місяця членами УГГ стали колишні в’язні сумління, члени у справі УНФ – Зіновій Красівський та Ярослав Лесів, а також Петро Розумний. На прохання Оксани Мешко Василь Стус активно підключився до роботи Групи. Цей крок став для нього фатальним.

«Психологічно я розумів, що тюремна брама уже від­крилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож, її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій при­гноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину»[54].

Ніна Строката-Караванська емігрувала за кордон разом із чоловіком Святославом Караванським у листопаді 1979 року, де вони працювали закордонними представниками УГГ. Змушений був емігрувати і Володимир Малинкович. КДБ влаштував йому провокацію: якась жінка заявила, що він її зґвалтував. Був поставлений ультиматум: або кримінальна тюрма, або еміграція. Вибору не залишилось, 1 січня 1980 року Малинкович із сім’єю виїхав до Німеччини, де працював на радіо «Свобода». Ще у червні 1979 року після різноманітних репресій: жорстоке побиття, домашній арешт, відбір оформлених документів на виїзд тощо, Петро Вінс з усією баптистською родиною виїхав до США, куди раніше обміняли на шпигунів його батька Георгія Вінса – відомого релігійного й громадського діяча. З 1980 року почав виходити англійською та українською мовами «Вісник репресій в Україні» – постійне періодичне видання Закордонного представництва УГГ, редактором-упорядником якого стала Надія Світлична.

У жовтні 1979 року до УГГ вступив Іван Сокульський. 6 жовтня 1979 року групою було оголошено звернення до Гельсінкських груп СРСР і США та правозахисних груп Польщі й Чехословаччини про переслідування КДБ.

23 жовтня 1979 року Микола Горбаль був заарештований в наслідок провокації за «спробу зґвалтування».

«Ви знаєте, що, власне, я не був перший, – згадує Микола Горбаль. – Я знав, що мене рано чи пізно посадять. Останніми днями їздило по дві «Волги»… поруч біля мене. Вони ходили за мною табунами... Ну, сотні різних випадків було, коли ти вступаєш в діалоги з тими хвостами, стукачами, кагебістами. «Иди-иди, а то голову разобьем». Добре в них поставлена була ця служба – ходити, але очевидно, що десь вони підозрювали, бо я не оголошував ні разу, що я член Гельсінкської групи, але я знаю, і кілька людей знає, скільки було зроблено тієї роботи, яку ми називали правозахисною діяльністю. Знає Малинкович, знає Петро Вінс, які були членами Групи. Але окрім чисто тої гуманітарної роботи, яку я робив там, допомагав тим… сім’ям політв’язнів… більшість тих матеріалів, які збиралися, передавалися, виходили в світ, ішли, власне, через мене»[55].

Через тиждень Оксана Мешко, Ніна Строката-Караванська та Ірина Сеник оголосили документ «Ляментація» про переслідування членів Групи, в якому детально описана провокація проти Миколи Горбаля. Сам М. Горбаль став членом УГГ тільки 21 січня 1980 року, вже перебуваючи в ув’язненні. Восени 1979 року УГГ оголосила Меморандум (без дати) у справі УГГ і її ставлення до подій в Україні й у світі.

Кримінальні справи були сфабриковані також Ярославу Лесіву, засудженому 15 листопада на 2 роки ув’язнення за «зберігання, виготовлення і збут наркотиків...» (ст. 229 КК УРСР), Василю Стрільціву, який 12 листопада був засуджений на 2 роки ув’язнення за порушення паспортного режиму.

29 листопада 1979 року був заарештований Віталій Калиниченко, а 18 травня 1980 року засуджений до 10 років ув’язнення і 5 років заслання.

У грудні 1979 року відбулися суди: Олесь Бердник був засуджений на 6 років таборів та 3 роки заслання за ст. 62 КК УРСР, Василь та Петро Січки отримали по 3 роки за ст. 187 КК УРСР. Суд над Січками розпочався з оголошення «Суд іде, встаньте!» Батько спитав сина: «Сидимо, сину?» – «Сидимо, батьку.» Тоді, миттєво, конвоїри брутально схопили підсудних і підняли з лави, але даремно: «Висимо, сину?» – «Висимо, тату!». «Так реагували Петро і Василь Січки на беззаконня арешту, на п’ятимісячне ув’язнення, на глум, знущання і тортури слідства КДБ, застосованого до Василя»[56].

У січні 1980 року УГГ оголосила випуск першого числа за 1980 рік «Інформаційного бюлетеня». У березні вийшло друге число.

12 березня 1980 року була заарештована Ольга Гейко-Матусевич, а 26 серпня засуджена на 3 роки ув’язнення. Тоді ж був заарештований 3іновій Красівський і відправлений досиджувати 8 місяців ув’язнення і 5 років заслання з попереднього присуду.

9 квітня 1980 року на засланні був заарештований В’ячеслав Чорновіл, а 6 червня засуджений до 5 років ув’язнення. Проти нього була сфабрикована кримінальна справа про «спробу зґвалтування» майже за тим сценарієм, що й у випадку з Миколою Горбалем.

11 квітня 1980 року був заарештований Іван Сокульський, а 13 січня засуджений на 10 років ув’язнення і 5 років заслання.

13 травня 1980 року був заарештований Василь Стус, 2 жовтня 1980 року його засудили на 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Вирок виявився смертним!

«1985 року на Нобелівську премію в галузі літератури була висунута творчість члена Групи Василя Стуса. Але Москва розв’я­залася з ним у традиційний російський спосіб: «Нет человека – нет проблемы». Стуса поспішили знищити в карцері «табору смерті» Кучино, знаючи, що цю премію присуджують у жовтні кожного року – але тільки живим»[57].

У вересні – група ув’язнених членів УГГ оголосила відкритий лист до Л. Брежнєва «Проявіть великодушність». У тому ж місяці група ув’язнених членів Української й Московської Гельсінкських груп оголосила спільний відкритий лист до Мадридської наради «Роззброєння – в серці».

13 жовтня 1980 року була заарештована сімдесятип’ятирічна Оксана Мешко, а 6 січня 1981 року засуджена до 6 місяців ув’язнення і 5 років заслання. Це був перший в СРСР випадок зі сталінських часів, коли жінку в такому віці кидають за ґрати за політичною статтею.

8 жовтня 1980 року був заарештований Петро Розумний, а в грудні засуджений до 3 років ув’язнення за «незаконне носіння, зберігання, придбання, виготовлення і збут вогнепальної або холодної зброї...» (ст. 222 КК УРСР). 23 березня 1981 року був заарештований останній член УГГ, який перебував на волі – Іван Кандиба. 24 липня того ж року його засудили на 10 років ув’язнення і 5 років заслання. 15 квітня була заарештована Раїса Руденко – дружина Миколи Руденка, а влітку засуджена до 5 років ув’язнення і 5 років заслання.

Таким чином, на 1981 рік усі члени УГГ опинилися або за ґратами, або за кордоном. Закордонне представництво УГГ виконувало велику роботу й мало величезне значення. Завдяки йому світ дізнавався про порушення гельсінкських угод, про гоніння на членів УГГ та про порушення прав людини в СРСР взагалі.

Тим часом стан українських правозахисників погіршився. Більшість членів групи, як «особливо небезпечні» для радянської влади «злочинці», не виходячи з таборів, отримали додаткові терміни за сфабрикованими кримінальними або політичними справами. Звичайно, альтернативою було «щиросердне каяття». Цей варіант спрацював тільки з Олесем Бердником, який після тривалих «профілактик» в ув’язненні був помилуваний у 1984 році. Тоді ж у газеті «Літературна Україна» з’явилася ганебна покаянна заява Бердника, у якій говорилося, що УГГ – це справа рук спецслужб імперіалістичних держав.

Так, у травні 1981 року у концтаборі був заарештований Ярослав Лесів, і засуджений на 5 років ув’язнення. У серпні – Василь Овсієнко був засуджений до 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Восени 1981 року, не виходячи на волю, був заарештований Юрій Литвин, а в квітні 1982 року засуджений до 5 років ув’язнення. Для нього воно стало довічним!

«Юрій Литвин, – згадує Василь Овсієнко, – переніс уже до цього дві операції на шлунку й одну операцію на варикоз. А тут у нього знову виразка шлунку, тут йому обпиляли зуби, емаль зняли й нічого не роблять. Останні дев’ять місяців він без емалі жив. Так от, він, мабуть-таки, не витримав і 23 серпня 1984 року його виявили в камері з розтятим животом. Хоч я не можу стверджувати, що це було самогубство – є деякі підстави вважати, що, можливо, це вони йому щось влаштували. Його виявили в’язні. Прийшли на обід, Юрій Фьодоров зняв ковдру і побачив, що у нього живіт розрізаний. А він марив: «Зуби принесли?»… Операцію йому зробили погано, щось у нього став живіт здуватися, давай другу операцію робити, і він помер 4 чи 5 вересня, на п’ятдесятому році життя»[58].

20 жовтня 1981 року у концтаборі був заарештований Василь Стрільців і згодом засуджений до 6 років ув’язнення. 3 грудня в ув’язненні заарештували Василя Січка, а згодом засудили на 3 роки ув’язнення. Те ж саме чекало й на його батька – Петра Січка, який був заарештований 26 травня 1982 року і засуджений до 3 років ув’язнення. Коли табірні брами відкрилися перед Ольгою Гейко-Матусевич, вона встигла пройти лише кілька метрів, як знову була затримана й опинилася у місцевому КДБ. В результаті вона вже за статтею 62 ч.1 була знову засуджена до 3 років таборів. Ольга Гейко згадує: «А в зоні я теж намагалася якимось чином передавати якісь заяви. Частина з них потрапила кудись, а частина потрапила в КДБ, плюс ще всякі свідчення тих, хто там сидів. І під час другого арешту, коли мене вже заарештували і хотіли пришити мені шістдесят другу статтю – причому це було в той день, як я звільнялася. По мене приїхала сестра, прийшли до мене і кажуть: «Давай бігом, бо по тебе вже приїхали». А я кажу: «Позже выйду – позже сяду». Мені видали довідку про звільнення, видали гроші, видали речі, відкриваються двері в адміністративну зону – а там такий «рафік» і троє мужиків. Я кажу: «О! КДБ!» А вони потім питали: «А как вы догадались?» Ну, кажу, здогадатися було просто»[59].

Щоправда, декого випускали під пильним наглядом КДБ: 8 грудня 1981 року після відбуття строку ув’язнення був звільнений Йосиф Зісельс, але він відновив зв’язки з правозахисним рухом і був знову заарештований 19 жовтня 1984 року. У лютому 1982 року, після відбуття терміну ув’язнення і заслання, на Україну повернувся священик Василь Романюк. У січні того ж року після таборів був відправлений на заслання Данило Шумук, а 28 жовтня на заслання була відправлена Оксана Попович.

Приходили в УГГ нові члени й у першій половині 1980-х років, але в ці часи УГГ працювала спорадично. Михайло Горинь не оголошував себе безпосередньо членом групи, проте з самого початку допомагав готувати заяви, брав участь у написанні документів, організовував допомогу політв’язням та їх родинам. Після арешту більшості членів УГГ взяв на себе й підготовку «Інформаційного бюлетеня» №№ 4-7. КДБ вирішив, що його місце в тюрмі, і, не маючи достатньої кількості матеріалів для порушення справи проти Гориня, вдався до фабрикування політичної справи. Михайлу Гориню був підкинутий безграмотний текст на 15 сторінках, найбільш вірогідно, складений самими кагебістами: «Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні». У листопаді 1981 року Михайла Гориня заарештували, а у червні 1982 року засудили на 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання за ст. 62, ч. 2. і ст. 179 КК УРСР – за відмову дати показання у справі Івана Кандиби. Вже у Пермському таборі в листопаді 1982 року Михайло Горинь був оголошений членом УГГ. У тому ж таки 1982 році в Пермському таборі до складу УГГ увійшли два іноземні члени, відомі дисиденти – естонець Март-Олав Ніклус та литовець Вікторас Пяткус.

Трагічно склалася доля політв’язня Валерія Марченка, який відбув 6 років таборів і 2 роки заслання, і повернувшись в Україну, відразу ж став обстоювати права людини. Важко хворий, 21 жовтня 1983 року він був знову заарештований. У тому ж жовтні він був оголошений членом УГГ. Через три місяці Валерія Марченка засудили на 10 років позбавлення волі і 5 років заслання. У 1984 році Медичне управління МВС СРСР вирішило, що його треба звільнити як невиліковно хворого, проте КДБ не дав це зробити. Валерій Марченко помер у тюремній лікарні в Ленінграді приблизно 7 жовтня 1984 року.

Василь Овсієнко розповідає про особливий режим у Пермських таборах: «режим був настільки нестерпний, що люди один за одним помирали. От у 1983 році помер Михайло Курка. Цей чоловік був старший, десь під сімдесят років уже. У 1984 році прямо в зоні, на кухні помирає Іван [Мамчич] з Миргорода, суджений за звинуваченням у співпраці з німцями. У цей же день, як ми пізніше дізналися, помер у Пермі забраний з нашої зони в березні Олекса Тихий на п’ятдесят восьмому році життя, це 5 травня. До нас привезли вісімдесят четвертого року Валерія Марченка, тридцятисемилітнього, який раніше відсидів шість років, а тут у нього нефрит. Він пробув у зоні щось усього місяців зо два, відтак його забрали на етап. І ми пізніше дізналися, що він помер у зоні, власне в ленінградській лікарні «Гази», як її зеки називають, сьомого жовтня 1984 року»[60].

Останнім членом УГГ, який увійшов до складу Групи до перебудови – у 1985 році – був Петро Рубан. Щойно звільнившись у тому ж 1985 році, він знову потрапив за ґрати. Засуджений за статтею 62-2 КК УРСР до 9 років таборів та 4 років заслання.

Паралельно з УГГ продовжувались й інші форми опору підпільного характеру, але за змістом – правозахисного. Так, наприклад, 12 січня 1981 року в Києві п’ятеро молодих людей розклеїли листівки «Співвітчизники! 12 січня – День українського політв’язня. Підтримайте його!» За це четверо з них: журналіст Сергій Набока, перекладач Леонід Мілявський, математик Лариса Лохвицька, та ендокринолог Інна Чернявська були засуджені за статтею 187-1 і отримали по три роки таборів кожен.

Члени УГГ активно продовжували правозахисну діяльність у таборах. «Група діяла й у неволі, – пише Василь Овсієнко. – Так, у 1979 році з табору особливо суворого режиму Сосновка (Мордовія) вислизнуло «Звернення україн­ського національного визвольного руху в справі української само­стій­ності» (відоме як «Заява 18-х політв’язнів», автор Л. Лук’яненко), де ви­кривався колоніальний характер влади в Україні»[61].

У 1985 році до влади в СРСР прийшов Михайло Горбачов. На цей час Радянський Союз опинився у глибокій системній кризі, яка охоплювала усі сфери життя суспільства. Необхідність реформ відчувалась уже давно, і Михайло Горбачов розпочав «перебудову». Таким чином, згори почалася лібералізація. Проте, у велетенській вайлуватій імперії з заскорузлою адміністративно-командною системою усе робилося шкереберть, з перешкодами на усіх рівнях влади, особливо у силових відомствах, і з великим запізненням у регіонах. З історичної точки зору, у цьому немає нічого дивного: рік туди, рік сюди, але ці роки коштували життя багатьом людям. Так, наприклад, Василь Стус загинув уже за Горбачова.

Микола Горбаль згадує: «Так, час мінявся, але, я ж кажу, мене засудили при Горбачові, і «перестройка» йшла. Ми в газетах, в «Известиях» читали такі статті, що мені таке не інкримінували, але ми сиділи в камерах. Ну, треба було трохи часу до того, але на все Божа воля»[62].

Але все ж перебудова йшла, і дисидентів почали випускати. Як відбувалося звільнення, яскраво описує Василь Овсієнко:

«Відтак у 1987 році нас перевезли з Кучино – це було восьмого грудня, я запам’ятав цю дату, тому що в цей день вивезли Левка Лук’яненка на заслання, у нього закінчувався термін, і ще, крім того, Горбачов зустрічався в Рейк’явіку з Рональдом Рейганом. І Горбачов там сказав, що нас там уже в Кучино нема.

Справді, нас із Кучино перевезли на Всехсвятську, але режим там уже був значно легший. Нас почали обходжувати приїжджі кагебісти з Москви – «напишіть що-небудь, ну хоч що-небудь – ну, що я помилявся, що не буду більше, що хоч би хворий, або хай рідні напишуть». Ми на особливому режимі затялися, що писати нічого не будемо. Вам припекло? Вам треба мати людське обличчя? – ну, то майте його: звільняйте, беріть собі нас за союзників, бо ми теж за «перестройку». Ні, нічого подібного! Вони стали нас випускати вже в 1988 році – так, по одному, по два етапом везуть на місце і там оголошують про звільнення.

Коли вже 12 серпня 1988 року взяли на етап мене, Миколу Горбаля й Івана Кандибу, то після нас залишалося тільки двоє – естонець Енн Тарто й Міхаїл Алексєєв – росіянин, який був заарештований на Житомирщині. Так от, нас у Перм завезли. І вночі 21 серпня мене беруть на етап, першого з цієї трійки, на літак, спецконвой, тут солдат, тут солдат і тут офіцер, наручники мають напоготові, але вже не накладали. Мене двічі возили раніше літаком, то тоді накладали наручники перед тим, як завести в літак. Тут же вже так обійшлося.

Мене привезли до Києва. За нами гналося сонце – весь час нам сонце сходило, коли летіли до Києва, в Бориспіль. Вони тримають мене декілька годин в якійсь кацабурці, а самі видзвонюють – бо це неділя якраз – видзвонюють КДБ, щоб ті прислали воронок. Воронка не присилають. Нарешті таки прислали, привезли мене в Лук’янівку – Лук’янівка не приймає: «Везіть у КДБ». Повезли в КДБ – КДБ приймає. Але ці хлопці-солдати не хочуть тут затримуватися, їм треба здати мене в Житомирі. Вони таки домоглися воронка, і мене повезли до Житомира воронком. Десь так приблизно о першій годині ми вже були в Житомирі.

І от мене випускають. Ви знаєте, що це таке? У чудесний спосіб, за одну добу ти раптом опиняєшся на волі! Мені ще взяли квитка на автобус, я приїхав до Радомишля десь о восьмій годині вечора. Таксі – кагебіст дав мені десятку, я спочатку відмовлявся, але потім таки взяв, – то я цю десятку дав таксистові, він мене привіз додому, і вже десь пів на дев’яту ввечері я був удома. Ще вночі, як казав Тарас, «із тьми, зі смрада, із неволі» – і менше, ніж за добу я опинився на волі. Це справді було якесь чудо»[63].

На волі дисиденти відразу ж опинилися у центрі громадського життя. У 1987 році була поновлена робота УГГ, створений Комітет захисту політв’язнів, поновлено видання «Українського вісника», у Києві відкрився Український культурологічний клуб тощо. Серйозних репресій у ті часи уже майже не було. Протягом 1987-1989 років український дисидентський рух перетворився на політичну опозицію.


[1] Аудіоінтерв’ю з В. Овсієнком. – Взяте Б. Захаровим, 1997 // Архів ХПГ. – С. 5.

[2] Міжнародний Біль про права людини. – Харків.: Фоліо, 1994. – С.15.

[3] Там само. – С.15.

[4] Там само. – С.16.

[5] Там само. – С.18.

[6] Внешняя политика Советского Союза. – М., 1985. – С. 274.

[7] «Известия» 1 августа 1975 г.

[8] УГГ. – Т.2. Документи і матеріали (9 листопада 1976 – 2 липня 1977). – С. 15-16.

[9] УГГ. – Т.2. – С. 28.

[10] Український правозахисний рух (УПР). – Торонто-Балтимор.: Смолоскип, 1978. – С. 10.

[11] УГГ. – Т.2. – С. 22

[12] Там само. – С. 22.

[13] Там само. – С. 23.

[14] Там само. – С. 23.

[15] Там само. – С. 28.

[16] Там само. – С. 37.

[17] Там само. – С. 38.

* Див. Розділ 2, § 1.

[18] УГГ. – Т.2. – С. 40.

[19] Там само. – С. 42.

[20] Там само. – С. 50-51.

[21] Там само. – С. 56.

[22] Там само. – С. 62.

[23] Там само . – С. 64.

[24] Інтерв’ю з М. Мариновичем. – Записане О. Дубковим та Б. Захаровим, 1995 // Архів ХПГ.

[25] Там само.

[26] Там само.

[27] УГГ. – Т.2. – С. 68.

[28] Там само . – С. 79-80.

[29] Там само. – С. 80.

[30] Там само. – С. 81.

[31] Там само. – С. 82.

[32] Там само. – С. 81.

[33] Там само. – С. 83.

[34] Там само. – С. 84.

[35] Там само. – С. 91.

[36] Там само. – С. 95.

[37] Там само. – С. 102-103.

[38] Там само. – С. 120.

[39] Там само. – С. 124-125.

[40] УГГ. – Т.3. Документи і матеріали (серпень 1977 – 10 грудня 1978). – С. 16.

[41] Там само. – С. 20.

[42] Там само. – С. 26.

[43] Там само. – С. 26.

[44] Там само. – С. 26-27.

[45] УГГ. – Т.2. – С. 146-147.

[46] УГГ. – Т.3. – С. 172.

[47] Там само. – С. 175-176.

[48] Там само. – С. 156.

[49] Там само – С. 202.

[50] Касьянов Г. Цит. праця. – С. 167.

[51] Там само. – С. 167.

[52] УГГ. Т1. – С. 57.

[53] Аудіоінтерв’ю з В. Овсієнком. – Взяте Б. Захаровим, 1997 // Архів ХПГ. – С. 11.

[54] Стус В. З таборового зошита // УГГ. – Т.4. Документи і матеріали (10 грудня 1978 – 11 березня 1988). – С. 216, 218.

[55] Аудіоінтерв’ю з М. Горбалем. – Взяте В. Овсієнком, 1998 // Архів ХПГ. – С. 25.

[56] УГГ. – Т. 4. – С. 128.

[57] Овсієнко В. Цит. праця.// УГГ. – Т.1. – С.38.

[58] Аудіоінтерв’ю з В. Овсієнком. – Взяте Б. Захаровим, 1997 // Архів ХПГ. – С. 14.

[59] Аудіоінтерв’ю з О. Гейко. – Взяте Б. Захаровим, 1998 // Архів ХПГ. – С. 3.

[60] Аудіоінтерв’ю з М. Горбалем. – Взяте В. Овсієнком, 1998 // Архів ХПГ. – С. 14.

[61] Овсієнко В. Цит. праця.// УГГ. – Т.1. – С.36.

[62] Аудіоінтерв’ю з М. Горбалем. – Взяте В. Овсієнком, 1998 // Архів ХПГ. – С. 34.

[63] Аудіоінтерв’ю з В. Овсієнком. – Взяте Б. Захаровим, 1997 // Архів ХПГ. – С. 14-15.

Рекомендувати цей матеріал