Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

КУКСА ВІКТОР ІВАНОВИЧ

18.11.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв

 

Нар. 13.02. 1940, в с. Саварка Богуславського р-ну Київської обл.

Робітник, учасник національно-визвольного руху. 1966 р. вивісив національний прапор.

Родичі були учасниками національно-визвольної боротьби часів УНР. Батько був головою сільради, але не комуністом, за німецької окупації був залишений для підпільної роботи. Рятував молодь від вивезення до Німеччини, за що був рокований на смерть, але втік. Віктор мав добрих патріотичних учителів, у тому числі раніше репресованих. Отже з дитинства був свідомим українцем, знав національний гімн. Природнім було переконання, що Україна має стати незалежною.

К. закінчив середню школу 1957 року й поїхав до Києва на будівництво. Жив у робітничому гуртожитку в Святошині. 1958-61 р.р. відслужив у війську і повернувся до Києва. Це був час “хрущовської відлиги”, час бродіння в колах інтеліґенції. Ходила література самвидаву, радіо «Свобода» доносило інформацію про арешти шістдесятників 1965 р. Хотілося й собі діяти, щоб будити національну свідомість українців.

На пропозицію Георгія МОСКАЛЕНКА, робітника і студента вечірнього відділу Київського Інституту народного господарства, з яким жив в одній кімнаті, вирішили вивісити національний прапор в людному місці уночі проти 1 травня. З труднощами знайшли матерію синього і жовтого кольорів – жіночі шарфи. На прапор нашили тризуб з чорної матерії, який скопіювали з грошей Української Народної Республіки. Москаленко написав чорним чорнилом: „  Ще не вмерла Україна, Ще її не вбито. ДПУ”.

Малось на увазі наразі неіснуюча “Демократична партія України” – щоби вчинок не приписували ОУН. Обрали будинок КІНГУ (нині Київський Національний Економічний Університет, КНЕУ), що на Брест-Литовськім проспекті навпроти заводу “Більшовик”. Тут вранці 1 травня формувалися колони робітників і студентів, що вирушали на демонстрацію на Хрещатик.

Приїхали вночі останнім трамваєм. К. надів на туфлі шкарпетки, на руки рукавиці, прапор узяв за пазуху, а в кишеню кухонний ніж. Ліз пожежною драбиною, потім по даху, чіпляючись за рубці. Зрізав ножем червоне полотнище, воно покотилося вниз. Г.Москаленко мав самопал, набитий сіркою з сірників, щоб подати сигнал на випадок небезпеки, але стріляти не довелося. Полили авіагасом довкола пожежної драбини, щоб собака не взяла сліду. Пляшку, рештки бинта, яким К. прив’язував прапора, вкинули в Комсомольському парку в озеро. Оглядалися, як гарно розвівався прапор, освітлений першотравневими прожекторами.

Їх “вираховували” 9 місяців. Студентів викликали до військкомату і вимагали заповнювати друкованими літерами якісь анкети. У кімнату підселили “стукача”, який заводив провокативні розмови. Хлопці не розповідали про свій вчинок, але й не приховували свого світогляду. Та КГБ шукав “зв’язків з підпіллям”.

 Заарештували К. та Г.МОСКАЛЕНКА 21.02 1967. Слідчий Чуніхін казав: “Ну, что ты – муха! А вот слон. Слон хоп – и раздавил тебя. Видишь, тебя нет”. Київський обласний суд на закритому засіданні 31.05. 1967 виніс вирок: за проведення антирадянської агітації і пропаганди (ч. 1 ст. 62 КК УРСР) та носіння холодної зброї (ч. 2 ст. 222) засудити К. в сукупності до 2 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Г.МОСКАЛЕНКО за тією ж ч. 1 ст. 62 та за вогнепальну зброю (ч.1 і 3 ст. 222) дістав 3 р.

Покарання К. відбував у таборі суворого режиму № 11, що в селищі Явас, Мордовія. Працював екскаваторником. Тут була справжня Україна: три чверті континґенту табору становили українці. Спілкування з такими колишніми повстанцями,  як-от Василь Якуб’як, Василь ПІГОРОДЕЦЬКИЙ, Степан Мамчур, Дмитро Басараб, та шістдесятниками Олександром МАРТИНЕНКОМ, Панасом ЗАЛИВАХОЮ, Михайлом та Богданом ГОРИНЯМИ, Михайлом ОЗЕРНИМ, Іваном ГЕЛЕМ, Ярославом ЛЕСІВИМ, Богданом РЕБРИКОМ та іншими збагатило світогляд.

Батька застав уже в могилі, яку до приїду сина не засипали. 

З труднощами влаштувався машиністом екскаватора, його довго не хотіли прописувати в тому самому гуртожитку. Виклики дільничного міліціонера і кагебіста припинилися аж після проголошення незалежності. Доводилося змінювати місце роботи, але всюди на нього писали доноси. Коли до Києва мали приїздити високопоставлені іноземні гості – К. посилали у відрядження або брали підписку, що не виходитиме з гуртожитку.

Далі спілкувався шістдесятниками (Василь СТУС, Іван СВІТЛИЧНИЙ, Іван РУСИН), відвідував репетиції хору «Гомін», де знайомився з літературою самвидаву. Під час погрому української інтеліґенції 1972 р. в нього був обшук.

1973 р. К. одружився з Марією Поліщук, мають сина Владислава 1992 р.н. Працює в Українському нафтогазовому інституті. Брав участь рухові за незалежність. Позапартійний.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 20.05. 1994 р. судові рішення в частині засудження К. за ст. 62 ч. 1 КК УРСР скасовано, а кримінальну справу в цій частині переведенням закрито на підставі п.2 ст. 6 КПК України за відсутністю складу злочину. Але він і надалі вважався засудженим за ч. 2 ст. 222 КК УРСР, на підставі ст. 42 КК УРСР на 2 р. позбавлення волі у виправно-трудовій колонії загального режиму.

18.03. 2002 р. в Києві створено Громадський комітет (згодом Громадська організація) „За реабілітацію “першотравневої двійки”, який поставив за мету домогтися повної реабілітації К., Г.МОСКАЛЕНКА та інших репресованих з політичних мотивів, але засуджених за кримінальними статтями. Голова організації колишній політв’язень Валерій КРАВЧЕНКО в серпні – вересні 2005 р. провів 20-денну голодівку протесту біля Генеральної прокуратури України. 

Указом Президента України від 18.08.2006 К. нагороджений орденом „За мужність” І ступеня. У день вручення нагороди, 23.08, мала бути відкрита пам’ятна таблиця на КНЕУ про подію 1.05.1966, та її вночі за наказом ректора зняли. 

Ухвалою спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26.01. 2007 вирок Київського обласного суду від 31.05. 1967 та ухвалу судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України УРСР від 4.07. 1967 року в частині засудження Кукси В.І. за ч. 2 ст. 222 КК УРСР скасовано, а справу в цій частині закрито за відсутністю в його діях складу злочину на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України. К. і в цій частині нарешті реабілітовано.

Бібліоґрафія

І.
Віктор Кукса. Я ще живий... – Україна молода, 2001, № 165 (1728). – 12 вересня.
Архів Харківської правозахисної групи: автобіографічні розповіді В.Кукси від 10.04. 2002 р. та Г.Москаленка від 18.03.2002. http://archive.khpg.org/index.php?id=1202724866&w
ІІ.
Микола Цивірко. Український Маноліс Глезос. – Вечірній Київ, 1993. – 6 лютого.
Володимир Галета. Щоб проголосити незалежність, їм вистачило віри, ножа, самопалу, шкарпеток та пляшки з гасом. – Наша Україна, 1998, № 1 (60). – 9 січня.
В. Овсієнко. Прапор над Києвом. – Шлях перемоги, 2002, ч. 20 (2507). – 15 травня; Те ж: Економіст, газета КНЕУ, № 16-19 (1054-1057). – 2002. – Червень – липень; Його ж: Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упоряд. Автор. – Харків: ХПГ; К.: Смолоскип, 2005. – С. 90 – 98. http://archive.khpg.org/index.php?id=1202744505&w
Кравченко В. Синьо-жовтий прапор над Києвом 1 травня 1966 року / Передмова В.Овсієнка. – К.: Смолоскип, 2004. – 56 с.
Щербина Дмитро. Рецидиви каламутного минулого. – Літературна Україна, 2006, № 34 (5172). – 7 вересня.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 356–359. http://archive.khpg.org/index.php?id=1132342842&w
Микола Поліщук. Відчайдухи-прапороносці: Георгій Москаленко та Віктор Кукса 45 років тому підняли над Києвом синьо-жовтий стяг // Тиждень, 2001. – 12 липня.
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 356–357; 2-е вид.: 2012 р. – С. 400–401.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 30.04. 2002. Останнє прочитання 10.08.2016.

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
01024, м.Київ-24, вул.П.Орлика, 4
…..березня 2007 р, № 5-47пО6
Довідка про реабілітацію
Вироком Київського обласного суду від 31 травня 1967 року Кукса Віктор Іванович, 1940 року народження, уродженець села Саварка Богуславського району Київської області, засуджений за ч. 1 ст. 62, ч. 2 ст. 222 КК УРСР ( 1960 року в редакції, що діяла до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 14 жовтня 1974 року, яким внесено зміни і відповідальність за незаконне поводження з холодною зброєю, стала передбачатися ч. 3 даної статті) на 2 роки позбавлення волі по обвинуваченню у тому, що він, будучи націоналістично налаштованим, разом із Москаленком Г.М. зірвав радянський прапор з даху будівлі Київського інституту народного господарства і замість нього встановив жовто-блакитний прапор. При цьому Кукса В.І. був озброєний ножем.
Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України УРСР від 4 липня 1967 року вирок Київського обласного суду від 31 травня 1967 року щодо Кукси В.І. залишено без зміни.
Постановою Пленуму Верховного Суду України від 20 травня 1994 року судові рішення в частині засудження Кукси В.І. за ч. 1 ст. 62 КК УРСР скасовано, а справу закрито на підставі п. 2 ст. 6 КПК України за відсутністю в його діях складу злочину. Постановлено вважати Куксу В.І. засудженим за ч. 2 ст. 222 КК УРСР до позбавлення волі строком на 1 рік.
Ухвалою спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня 2007 року вирок Київського обласного суду від 31 травня 1967 року та ухвалу судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України УРСР від 4 липня 1967 року в частині засудження Кукси В.І. за ч. 2 ст. 222 КК УРСР скасовано, а справу в цій частині закрито за відсутністю в його діях складу злочину на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України.
Куксу Віктора Івановича по даній справі реабілітовано.
В.о. голови Судової палати у кримінальних справах Верховного суду України
М.Є. Короткевич

Рекомендувати цей матеріал