Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Персоналії

МОТРЮК МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ

28.09.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв

МОТРЮК МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ (нар. 20.02. 1949 у с. Казанів Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.)

Член-засновник Спілки Української Молоді Галичини.

Батько М. під час І Світової війни 17-літнім юнаком був стрільцем Української Галицької Армії, мама під час ІІ Світової була вивезена на роботи до Німеччини. Батько працював ковалем у колгоспі, а щоб дружина не запрягалася в колгоспне кріпацтво, 1952 р. сім'я переїхала в «приватне» гірське село Марківка Коломийського району, де через малоземелля не було колгоспу. Там М. разом з Дмитром Гриньківим 1963 р. закінчив 8-й клас. Наслухавшись татових розповідей про боротьбу УГА, ще неповнолітніми хлопчаками вони викрали зі шкільного військового кабінету малокаліберну ґвинтівку, за що були звинувачені в 1973 р.

Через бідність М. не мав змоги вчитися далі. Їздив на сезонні роботи до Одеської, Запорізької областей. 1968-70 служив у будбаті в Підмосков'ї. Повернувшись у Марківку, працював слюсарем у Будівельному управлінні № 112 у Коломиї (згодом - ПМК-67, пересувна механізована колона), звідки був скорочений 1.03. 1973 р. Закінчив вечірню середню школу.

З юних літ був невдоволений підневільним становищем українського народу. У спілкуванні зі шкільними друзями визрівала думка, що вони мусять продовжити боротьбу за незалежність. Цьому сприяло слухання та обговорення висилань зарубіжних радіостанцій. Після січневих 1972 р. арештів української інтелігенції, а саме на зустрічі в хаті Василя Шовкового 31.01, спонтанно виникла ідея створити підпільну організацію, яка прибрала назву “Спілка Української Молоді Галичини”. При цьому були також Дмитро Гриньків, Роман Чупрей, Дмитро Демидів, Василь Михайлюк, Федір Микитюк. Поклавши руки на колодку ножа, юнаки заприсяглися на вірність Україні. Керівником організації визнали Д.Гриньківа. Хоча програми і статуту організація так і не встигла виробити, та ціль її була очевидною: боротися за незалежність України. Члени СУМГ вважали себе спадкоємцями ОУН, та досягати цілі мали шляхом ідеологічної боротьби, хоча, залежно від обставин, не виключали і збройної.

 Роздобували, читали й обговорювали літературу з історії національно-визвольних змагань, збирали перекази про ОУН, про окремих героїв-краян, записували повстанські пісні.

СУМГ була організована на зразок бойових загонів УПА. Кожний член організації мав псевдонім (М.  — “Лісовик”).  Зібрання проводили в кого-небудь, здебільшого, в церковні свята, часом у лісі, де також вчилися стріляти. М., як і друзі, записався в стрілецьку спортивну секцію, що діяла на підприємстві в межах ДТСААФу, яким керував Д.Гриньків. Щоб записувати висилання зарубіжних радіостанцій та свої виступи, М. разом з Гриньківим викрали магнітофон. Восени 1972 члени СУМГ поклали в Печеніжині вінок з синьо-жовтою стрічкою до пам'ятника Олексі Довбушу з нагоди річниці його загибелі.

Кожен член організації був зобов'язаний залучати нових людей. Виникла думка виготовити печатку організації, та гравер, до якого звернулися, доніс у КГБ. Діставши сигнали тривоги, спеціально задля “стукача” скликали збори, де імітували саморозпуск організації. Та це лише пришвидшило арешти.

15.03. 1973 органи КДБ провели обшуки в М., Д.Гриньківа, В.-І. Шовкового, Р.Чупрея, Д.Демидіва. При обшуку в М. нічого не було вилучено, але у Д.Гриньківа в портфелі випадково збереглося письмове розпорядження йому збирати патріотичні пісні та перекази про сотенного УПА Орла, який діяв у Марківці. М. відмовився виходити з дому, доки не привезли ордер на затримання його як свідка у справі Д.Гриньківа.

Через три доби слідчий КДБ пред'явив М. звинувачення у "зраді батьківщини", за ст. 56 КК УРСР. Три місяці його утримували в одиночній камері СІЗО в Івано-Франківську, шантажували смертною карою чи 15-літнім ув'язненням, потім перекваліфікували справу на статті 62 ч.1 (антирадянська агітація і пропаганда), 64 (створення антирадянської організації), 140 ч.2 (крадіжка), 223 ч.2 (викрадення зброї).

Івано-Франківський обласний суд на закритому засіданні, що тривало три дні, виніс 9.08. 1973 вирок (на його виголошення допустили родичів): керівник організації Д. Гриньків був засуджений до 7 р. таборів суворого режиму та 3 р. заслання, Д.Демидів і В.-І.Шовковий - до 5, М. та Р.Чупрей - до 4 р..

 Карався в таборі суворого режиму ВС-389/36 Пермської обл., с. Кучино, де провів два роки. Працював ковалем, відтак у цеху набивав шкідливим піском тени - нагрівальний елемент електропраски. Хворів фурункульозом (чиряки). У березні 1975 з температурою був відвезений у лікарню на ст. Всехсвятська, де був залишений у до кінця терміну в зоні № 35.

Брав участь у боротьбі за статус політичного в'язня, в акції відмови від радянського громадянства, у виготовленні інформації для передачі її за зону. Один лист М., дрібно переписаний В.-І.Шовковим на конденсаторному папері, був 1980 р. вилучений в Олеся Шевченка в Києві, про що М. допитували в Івано-Франківському КГБ. М. не зізнався.

У березні 1977 привезений етапом до Івано-Франківська, взятий на рік під адміннагляд у Марківці, зокрема з забороною з'являтися в Печеніжині, через який іноді мусив їздити на роботу до Коломиї, де працював на фабриці дитячих меблів. 

1982-85 рр. навчався в Калуському культосвітньому училищі. 1985 р. влаштувався був за фахом, та коли заввідділом культури району комуніст Клапчук дізнався, що М. був ув'язнений з політичних мотивів, то сказав: "Культура - це політичне вогнище на селі, тут повинен працювати не такий, як ти. Будь ласка, звільни місце". Після проголошення незалежности, 1991-94, М. працював художнім керівником Печеніжинського будинку культури, та за першої нагоди Клапчук звільнив його. Був безробітним.

1986 р. М. був призваний через військкомат  на ліквідацію Чорнобильської катастрофи, та після Кучмівської перереєстрації він утратив статус ліквідатора.

М. був членом Української Гельсінкської Спілки, яка 1990 р. стала Українською Республіканською партією, делегатом ІІ з'їзду Всеукраїнського з'їзду товариства політв'язнів і репресованих, брав участь у виборчих кампаніях, підтримуючи їх концертами, виступами, у перепохованнях жертв репресій у Дем'яновім Лазі, у Яблуневі та Печеніжині. 

1991 р. одружився з Катериною Селіверстовою, мають сина Миколу того ж року народження.

Живе в с.Печеніжин. Працював сторожем на залізобетонному заводі.

Постановою Верховного Суду України від 9.07 1994 вирок частково скасований за відсутністю складу злочинів, передбачених ст.ст. 62 ч.2 і 64 КК УРСР. 

Бібліоґрафія:

І.

Інтерв’ю з М.Мотрюком 21.03.2000 р. в с. Печеніжин. http://archive.khpg.org/index.php?id=1121882723&w ІІ. Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 33.— С. 35, 36. 47, 65-66; вип. 34.— С. 33; 1977, вип. 45.— С. 41, 50, 56; вип. 47.— С. 104-106; 1978, вип. 48.— С. 61; вип. 51.— С. 70, 93.

Український правозахисний рух. Документи й матеріяли Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод. Передмова Андрія Зваруна. Упорядкував Осип Зінкевич. Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка. Торонто — Балтимор. 1978. – С. 87.

Людмила Алексеева. История инакомыслия в СССР. Новейший период. 1984. – Вильнюс – Москва (VIMO): Весть, 1992. – с. 11.

Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 143.

Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х — початок 1990-х років.— К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998.— С. 206-208.

Юрій Данилюк, Олег Бажан. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-ті рр ХХ ст.). К.: Рідний край, 2000. – С. 38.

Гриньків Дмитро. Спогади політв’язня // Івано-Франківськ: Місто НВ. – 2005. – 145 с.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 492–495. http://archive.khpg.org/index.php?id=1127939426&w

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 405–406; 2-е вид.: 2012 р., – С. 505–506.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 30-31.05. 2003. Виправив М.Мотрюк 16.06. 2003. Останнє прочитання 12.08.2016.

Фото: Богдан Гриньків і Микола Мотрюк.

Рекомендувати цей матеріал