Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ВОЗНЯК-ЛЕМИК ЛЮБА ЄВГЕНІВНА

11.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв

(нар. 30.09. 1915 р., с. Криниця Ново-Сончівського повіту, Польща - п. 23.12. 2007, м. Івано-Франківськ).

Учасниця повстанського і правозахисного руху.

Батько В. був священиком і просвітянином на Львівщині. Мати з роду Бандери. Люба навчалася в сільській школі, в державному семінарі у Львові. Пережила пацифікацію. У 14 років вступила в „Юнацтво”, брала участь у роботі „Просвіти”. За знищення портрета Пілсудського виключена зі школи. Коли 1939 р. поляки спалили їхню хату в Роздолі, В. перейшла Сян. Пішла на курси машиністок. Була на скромній церемонії одруження Степана Бандери зі Славою Опарівською в Кракові. Сестра В. Одарка одружилася з Василем Бандерою, братом Степана. 23.05. 1940 р., в день річниці загибелі Є.Коновальця, В. познайомилася з відомим діячем ОУН(б) Миколою Лемиком (він на знак протесту проти голоду в Україні 1933 р. вчинив атентат на радянського консула у Львові О.Маїлова, недавно повернувся з ув’язнення). 4.08. 1940 одружилася з ним. Працювала на пошті, друкаркою, касиркою в магазині. 

З початком німецько-радянської війни подружжя переїхало в Перемишль. М.Лемик очолив Середню похідну групу ОУН(б) на схід і взяв з собою дружину. Не дійшовши до Києва, група повернулася до Львова. В. була затримана німцями, але за обіцянку працювати перекладачкою її відпустили. Знову йде з Південною похідною групою в напрямку Харкова через Кременчук, Полтаву. Тим часом німці повісили М.Лемика в Миргороді, про що друзі не сказали В.. Вона працювала в художньо-промисловій школі в Полтаві, возила підпільну літературу до Харкова. Повернулася в Галичину, працювала на підпільній радіостанції УПА „Афродита” біля Стрия.

24.12. 1946 р. В. заарештована. Утримували її під № 22, не згадуючи прізвища Лемик. Три місяці слідство велося в тюрмі НКВД у Львові на вул. Лонського, відтак у Києві на вул. Володимирській, 33 (тоді Короленка). Не маючи доказів звинувачення, слідчі Дєльченко, потім Гузеєв намагалися допитатися про інших учасників повстанського руху, схиляли до співпраці з НКВД. У карцері В. простудилася, дістала запалення середнього вуха, мала високу температуру. У камері сиділа зі студенткою Раєю Гайдук з Переяслава-Хмельницького.

Восени 1948 р. засуджена ОСО до смертної кари з заміною на 25 р. ув’язнення.

Каралася в таборах Мордовії №№ 3, 6, 14, 17. Писала там і поширювала серед в’язнів листівки, що Україна одна, що українки не діляться на східнячок, західнячок, волинян. Другу – що українські політв'язні не можуть бути батогом над чужими і над своїми, тобто щоб не ставали брагадирами і нарядчиками, щоб не співпрацювали з адміністрацією. Брала участь у влаштуванні Святвечорів, Великодня, за що потрапила до карцера.

1956 р. відмовилася йти на суд з перегляду справи, вважаючи це принизливим для себе. Натомість через політв’язенку Галину Фардиґу передала заяву в ЦК КПУ приблизно такого змісту: „Звертаюся до вас як до захисників прав українського народу. Наші рідні вивезені в Сибір, вимирають там і тратять рідну мову, а ви нічого не робите, щоби захистити український народ від повної загибелі. Комісія з розгляду справ залишила мені термін 25 років, що для мене рівнозначно смертній карі. Україна найбільше знищена війною. На її відбудові ми працювали би навіть як політв'язні. Прошу дати мені можливість дальший речінець відбувати на Україні."  Того року звільнена.

У Галичині В. не прописували, тому виїхала в м. Таганрог Ростовської обл., згодом в Анжеро-Судженськ Кемеровської обл. (Росія), де на засланні були її батько та сестра Дарка. 1964 р. переїздить у Горлівку Донецької обл. Працювала в школі-інтернаті. 1968 р. разом з сестрою і батьком поміняли помешкання на Івано-Франківськ (вул. Олега Кошового, 10). Працювала на електростанції. Познайомилася в В.ЧОРНОВОЛОМ, Б.РЕБРИКОМ, Оксаною ПОПОВИЧ, В.МОРОЗОМ, до них приїздили З.КРАСІВСЬКИЙ, Б.АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ, І.ДЗЮБА. На прохання В.ЧОРНОВОЛА прийняли в свій дім звільненого в 1971 р. художника Панаса ЗАЛИВАХУ, який одружився з сестрою Даркою. КГБ чинив усілякі перешкоди: невідомі били вікна, нападали на них і на гостей, зокрема, побили В.ДОЛІШНЬОГО. На Великдень 1971 р. з родиною і друзями їздила у с. Космач, де настоятелем храму був В.РОМАНЮК. Там гуцули захистили від міліції В.МОРОЗА, однак 1.06. 1971 він був заарештований, у зв’язку з чим у домі В. був перший обшук. З 1972 р. обшуки стали звичними, бо цей дім був пристановищем усіх дисидентів.  Тут друкувалася і поширювалася література самвидаву. У 80-х роках тут почасти робився відновлений В.ЧОРНОВОЛОМ журнал "Український вісник".  

У кінці 80-х – 90-х рр. В. теж активно підтримувала рух за незалежність. Жила в м.Івано-Франківськ.

Бібліоґрафія.

Інтерв’ю Л.Возняк-Лемик 6.02. 2000 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1121181880&w 

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 108–110. http://archive.khpg.org/index.php?id=1121089304&w 

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 120-121; 2-е вид.: 2012 р., – С. 133–134.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 6.06. 2005; останнє прочитання 4.08.2016.

Рекомендувати цей матеріал