Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

САРАНЧУК ПЕТРО СТЕПАНОВИЧ

20.05.2005 | Вахтанґ Кіпіані.

(нар. 26.10 1926 р. в с. Конюхи Бережанського, нині Козівського р-ну Тернопільської обл., - п. 10.09.2008 р. в м.Миколаєві).

Активний учасник національно-визвольного руху.

Батько С. — колишній курінний писар Української Галицької Армії в поході на Київ, активний член “Просвіти”, кооперативного руху. Його неодноразово заарештовувала польська влада. Атмосфера в родині була патріотична, передплачували журнали “Дзвін”, “Діло”, “Сільський господар”, ”Народна справа” та ін.

Весною 1939, до приходу в Західну Україну так званих “перших совітів”, Петро встиг закінчити 7 класів польської школи. Шансів навчатися далі не було. 1942 німецькі окупанти відправили С., як і багатьох його односельчан, на примусову працю до Німеччини, але йому вдалося втекти під час завантаження в вагони. Вступив до підпільної молодіжної націоналістичної організації “Українське юнацтво”, яка діяла під крилом ОУН. 1943 р. організація послала С. на “Хліборобський вишкіл молоді” (ХВМ) у м. Бережани, де насправді юнаків і дівчат готували до партизанської боротьби проти нацистів і комуністів.

З половини серпня 1944 в с. Конюхи курінь “Романа” набирав добровольців в УПА. 17-літній С. вступив до загону, який у рейді на Карпати був розбитий  у третьому бою. С. повертається в рідне село, де його призначають кущовим провідником “Юнацтва”. Унаслідок т.зв. “ґенеральної облави”, масових арештів підпілля і депортації в березні - квітні 1945 співчуваючого йому населення підпільна сільська організація була розгромлена, після чого С. був призначений  станичним провідником Конюхівської станиці ОУН. Був залучений в інформаційну групу під відомством Служби безпеки (СБ).

19.01 1946 С. потрапив у засідку на хуторах Залісся біля с.Конюхи і в 20-х числах березня в спецкамері Тернопільської тюрми за звинуваченням у “зраді батьківщини” (хоча громадянства СРСР не приймав) був засуджений “трійкою” МДБ до 15 р. каторжних робіт з відбуванням у далеких таборах та поразкою в громадянських правах на 5 р. після звільнення, без зв’язку з рідними і близькими.

Після страшних тортур С. став інвалідом (т.зв. “некатеґорійним”) і в 28.04 1946 був етапований на Харківську пересилку, звідки 07.07 з цілим ешелоном  інвалідів і старих етапований у м. Чусовой Пермської обл. (“Понишлаг”).

У квітні 1949 С. з великим етапом перекидають в “Озерлаг” (м. Тайшет Іркутської обл.), на розпочате будівництво залізниці Тайшет - Братськ (БАМ), а звідтам 1950 переведений у “ГОРлаг” (м. Норильськ Красноярського краю), у 3-й каторжний табір.

С. був активним учасником Норильського повстання 1953, яке тривало  від 04.06 до 04.08. Багато людей загинуло. С. з двома хлопцями з карагандинського етапу під керівництвом скульптора і друкаря Петра Володимировича Миколайчука з Умані виготовляв шрифти для друкування листівок, які розвіювалися над Норильськом з повітряних зміїв.

Через активну участь у повстанні С. не був звільнений у 1954. У листопаді 1956 в м. Тайшет термін йому був скорочений до 12 р., бо він, мовляв, “потрапив у банду УПА неповнолітнім” (поразка в правах залишилася).

Повернувся додому в січні 1957, але був висланий з Західної України. Жив у м. Комунарськ Луганської обл., потім у м. Миколаєві. Працював компресорником, робітником бетонного заводу, художником-оформлювачем. Був під наглядом КДБ.

01.07. 1970 С. знову заарештований і 18.12 засуджений Миколаївським обласним судом за ст. 62 ч. 2 (“антирадянська агітація і пропаганда”) до 8 р. позбавлення волі у ВТК особливо суворого режиму. С. інкримінували усні висловлювання, зокрема, про русифікацію, але головним було зберігання брошури Кравчука з програмовими матеріалами  “IУ Великого збору ОУН). Покарання відбував у таборі особливого режиму ЖХ-385/10 (с. Сосновка Мордовської АРСР) разом із  В.РОМАНЮКОМ, Д.ШУМУКОМ, Е.КУЗНЄЦОВИМ та ін.

Брав участь у численних акціях протесту, «мікрував» (дрібно писав на конденсаторному або цигарковому папері) тексти заяв інших в`язнів і передавав інформацію на волю.  01.10 1978 переведений на суворий режим (ЖХ-385/19, сел. Лєсной). Пізніше М.ХЕЙФЕЦ у книзі “Українські силуети” захоплено писав про нього в нарисі “Святі старики України”, передав високу думку про нього В.СТУСА: “Петро Саранчук — наче камінчик, кругом гладенький, чистенький, але камінчик, міцний камінчик”.

01.06. 1978 С. привезли Миколаївську тюрму і 01.07 звільнили з викінченням терміну. Під адміннагляд узяли прямо з воріт. Співробітники Миколаївського УКДБ постійно викликали його, вимагаючи написати покаянного листа “до будь-якої ґазети на вибір”. Одночасно погрожували психіатричкою або “випадковою машиною”. Через два роки заступник начальника управління полковник Князєв відверто сказав: “Петре Степановичу, будеш сидіти в тюрмі!” — “За що?” — “Знайдеться за що!”

С. написав листи своїм колишнім соузникам М.ХЕЙФЕЦУ та Е.КУЗНЄЦОВУ з проханням надіслати виклик на постійне проживання. Але за законами Ізраїлю виклик можна дати тільки родичам.

01.09.80 С. був заарештований за інспірованим звинуваченням у “співучасті у крадіжці будматеріалів” — “побудував із незаконно купленного матеріалу 14,35 м огорожі”. 22.10 засуджений обласним судом за ст. 84 ч. 2 КК УРСР до 5,5 р. позбавлення волі з конфіскацією половини власноруч побудованої ним ще в 60-х роках голостінної хатини. Утримували С. у відомих найжорстокішим режимом кримінальних зонах у м. Ізяслав Хмельницької обл., відтак у сел. Лозівський Слов’яносербського р-ну Луганської обл., де 1983 майор КДБ Кузьмін запропонував С. покаятися. Він категорично відмовився. “Що ж, поїдете в Миколаїв”.

У зоні с. Ольшанське Миколаївської обл. С. працював у теслярському цеху. Два місяці його тримали в одиночці. За 10 днів до закінчення терміну, на початку 1986, уже в часи “перебудови”, С. був засуджений до 3 р. ув’язнення за “непокору, виявлену в невиконанні виробітку на 100%”. Два місяці везли етапом до ВТК сел. Лозівський. За рік до звільнення С. перевели з особливого на суворий режим  у м. Суходольськ. 

Звільнений 28.02.89. Реабілітований за політичними статтями. Після 28,5 років неволі, пройшовши 30 таборів і 14 тюрем, повернувся в м. Миколаїв. З моменту виникнення там патріотичних організацій (Товариство української мови, Українська Гельсінкська Спілка — УГС, Народний Рух України — НРУ, Українська Республіканська партія — УРП) був їх активним членом. Учасник багатьох масових акцій національно-демократичних сил. Сприяв становленню Української Православної Церкви Київського Патріархату.

70-річчя С. (25.10.96) у Миколаєві відзначалося публічно. Уперше ювілей учасника національно-визвольної боротьби був висвітлений місцевими ЗМІ.

26 листопада 2005 року нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня.

Похований 12 вересня 2008 в рідному селі Конюхи.

Навесні 2016 р. у Миколаєві його іменем названо вулицю.

Бібліоґрафія:
I.
П.Саранчук. Село Конюхи: козацьке гніздо. Бережанська земля.— Нью-Йорк, 1992.
Інтерв’ю з П.Саранчуком 11.12. 2000 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185857985&w

II.
Вісник репресій в Україні. – 1981: 1, 2, 3, 4; 1982: 7/8-39; 1985: 7/8-39.
Михайло Хейфец. Українські силюети. – Сучасність.— 1983.— С. 179-211 (рос. і укр. мовами); Також: Поле відчаю й надії. Альманах. – К.: 1994. – С. 296-311.
Михаил Хейфец. Избранное. В трех томах. Том 3. Украинские силуэты. Харьковская пра-возащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000. – С. 124-135; Хейфец М. Р. Українські силуети / М. Р. Хейфец; вступ. стаття Б. Є. Захарова; ГО «Харківська правозахисна група». – Харків: ТОВ «Видавництво права людини, 2015. – С. 151–165 та ін.
Вахтанг Кіпіані. Твердий і чистий // Південна правда щотижня, ч. 29. – 1992. – 25 липня; Те ж: Буклет. – УРП, 1996.
Вахтанг Кіпіані. Став там, де був потрібен // Самостійна Україна, № 30. – 1995.
Данило Шумук. Пережите і передумане. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998.— С. 248-287.
Евгений Проворный. Кому какой билет выпал… // Новый горожанин. Николаевс-кий журнал, № 10-11. – 2000. – С. 28-29.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Євро-пи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна гру-па; „Права людини”, 2006. – C. 654–657. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113995063 ; http://archive.khpg.org/index.php?id=1116602146&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зін-кевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 554–555; 2-е вид.: 2012 р., – С. 632–633.

Вахтанґ Кіпіані. Харківська правозахисна група. 20.05.2005. Виправив П. Саранчук 12.03. 2000. Останнє прочитання 22.07.2016.

Рекомендувати цей матеріал