Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

РОМАНЮК ВАСИЛЬ ОМЕЛЯНОВИЧ (ПАТРІАРХ ВОЛОДИМИР)

19.04.2005 | І.Рапп

РОМАНЮК ВАСИЛЬ ОМЕЛЯНОВИЧ (ПАТРІАРХ ВОЛОДИМИР) (нар. 09.12.1925, с. Химчин Косівського р-ну Івано-Франківської обл. — п. 14.07.1995, м. Київ).

Член Організації Українських Націоналістів (ОУН), Української Гельсінкської групи (УГГ), Патріарх Київський і всієї України-Руси.

Уперше Р. потрапив до рук НКВД 19-річним – за належність до Організації Україн-ських Націоналістів. Тоді, 1944 р., вся родина Романюків була вивезена в Сибір. 15-річним брат Танасій утік з дороги, повернувся в рідне село і був убитий енкаведистами. Батько 1946 р. помер на засланні від голоду і холоду. Мати Анна пережила заслання, по-мерла 1986 р.

26.09.1944 Р. засуджений Військовим Трибуналом НКВД Станіславської (нині — Івано-Франківської) обл. до 20 р. позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Щопра-вда, цей термін як такому, що скоїв злочин неповнолітнім, знизили до 10 р.. Покарання відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії №17 Полтавської обл.. 1946 Р. в таборі засуджений за "антирадянську агітацію і пропаганду" – розповідав про сваволю ен-каведистів над його родиною. Карався в Магаданській обл.. 1953 випущений з ув’язнення на заслання. 24.08.1954 р. побрався з Марією Антонюк, яка теж вийшла на заслання.

У дитинстві Р. прислужував священикові, з ранніх літ мав традиційну віру, у неволі прийшов до глибокої віри в Бога. Цьому сприяло спілкування в неволі з репресованими священиками. Там простудіював Біблію і постановив собі: якщо повернеться на Вкраїну, то життя своє присвятить Богові і Церкві.

1958 Р. реабілітований, після чого зміг повернутися в Україну. Оселилися в Косові на Станіславщині. Поступив на дворічні Вищі Богословські курси при єпархіальному уп-равління у Станіславі, 1959 висвячений на диякона. Оскільки почалися вже хрущовські гоніння на церкву, то колишній енкаведист Бібіков – обласний „уповноважений у спра-вах релігій” – не дозволив висвятити Р. на священика. 1961 р. він поїхав у Сибір з надією прийняти сан від єпископа Веніаміна в Омську, але той був під тиском КГБ і не зважився його хіротонізувати.

Родина Романюків перебралася в с. Курган поблизу Балаклеї на Харківщині. Р. пра-цював кіномеханіком. 1964, коли помер Бібіков, єпископ Йосип Сабодаш запросив Р. на пастирське служіння на Івано-Франківщину, у с. Новоселиця Снятинського р-ну. Хірото-нія відбулася на Вербну наділю, 26.04, в Івано-Франківському кафедральному соборі. Р. вступив до Московської духовної семінарії. З 1968 ніс пастирську службу в с. Космач Ко-сівського р-ну – одному з центрів гуцульської культури. Священик підтримав дух насе-лення, закликав віруючих приводити до храму дітей, підтримувати релігійні й культурні традиції краю. Слухати проповіді Р. приїздила інтеліґенція з Галичини, з Києва. Тут побу-вали В.МОРОЗ, який написав про Космач статтю „Хроніка опору”, М.ОСАДЧИЙ, І.СВІТЛИЧНИЙ, П.ЗАЛИВАХА, КАЛИНЦІ, І.ГНАТЮК, Б.АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ, Д.ШУМУК, від Р. прийняв хрещення В.ЧОРНОВІЛ.

У зв’язку з арештом історика В.МОРОЗА (01.06.1970) Р. виступив з заявою на його захист, унаслідок чого була розпущена церковна громада Космача, в Р. провели трус у пошуках „антирадянської літератури”. Вилучили старі видання та листи, заборонили пра-вити службу Божу. 1971 р. він був переведений у с. Прутівка, що біля Снятина. Сім’я ку-пила хатину в Косові, але не встигла туди переїхати. 20.01.1972 Р. заарештований, у липні 1972 засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР ("антирадянська агітація і пропаганда") на 7 р. та-борів особливого режиму і 3 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Покарання відбував у мордовському таборі особливого режиму ЖХ-389/1-8 (сел. Сосновка). Брав участь у голодівках у дні політв’язня і прав людини, у річницю арештів в Україні 1972 та інших акціях протесту. 01.07.1976 відмовився від радянського грома-дянства. Заявою до Митрополита Мстислава (кін. 1977) оголосив себе членом Українсь-кої Автокефальної Православної Церкви.

У зв’язку з конфліктами між політв’язнями 1977 Р. разом з Е.КУЗНЄЦОВИМ і Д.ШУМУКОМ створив Комітет сприяння поліпшенню дружнього клімату між по-літв’язнями, взаємної поваги і визнання гуманітарних прав особи.

У 1978 Р. та О.ТИХИЙ написали статтю "Спроба узагальнення", у якій автори проголошують вищим принципом громадянського і міжнаціонального співіснування За-гальну декларацію прав людини ООН, пакти і документи ООН про незалежність і суве-ренітет націй і народів та відмежовуються від політики і практики КПРС у національному питанні, від трактування нею поняття "демократія". У розділі "Історична доля України" викладається погляд авторів на результати приєднання України до Росії, особливо сумні в радянський період (розкуркулення, голод 1932-33, до- і післявоєнні репресії і т.ін.). Звідси побажання в майбутньому бачити Україну незалежною демократичною державою, де ко-жному громадянину будуть ґарантовані його права. І, нарешті, в третьому розділі, "Мож-ливі форми опору", автори пропонують для врятування нації від духовного і культурного знищення прийняти певні "норми поведінки для українця". Вони зводяться, в основному, до пасивного спротиву русифікації: уживати в Україні тільки рідну мову, не служити в армії за межами України, не їхати на роботу за межі України і т. ін. Крім того, дотримува-тися загальнолюдських норм поведінки: не лихословити, не пиячити, не наживати пред-метів розкоші, не нагромаджувати грошей, а витрачати їх на благодіяння і т. ін. У виснов-ку Р. та О.ТИХИЙ пишуть: "Не треба порушувати закони. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СРСР".

У неволі Р. стає також членом-засновником Товариства колишніх радянських по-літв’язнів.
1978 група в’язнів таборів – членів Української Гельсінкської Групи (УГГ), серед яких С.КАРАВАНСЬКИЙ, Б.РЕБРИК, Д.ШУМУК, О.ТИХИЙ та інші, рекомендувала В.РОМАНЮКА в члени УГГ. Р. оголошений членом Групи з лютого 1979.

13.01.1979 два наглядачі побили Р., він на знак протесту оголосив голодівку. 15.01 його взяли на етап — на трирічне заслання. На етапі голодівку зняв. Ще за тиждень до етапу в Р. забрали всі речі на обшук. Повернули перед самим етапом, запевнивши, що все на місці, нічого не вилучено. Згодом Р. виявив, що пропали всі його рукописи. А на етапі відібрали молитовники та зошит зі псалмами.

Заслання Р. відбував у с. Сангар у Якутії, де працював кочегаром і сторожем. До нього на деякий час приїхала матінка Марія з сином Тарасом (1959 р.н.). Син за відмову публічно засудити погляди батька навесні 1978 р. був виключений з другого курсу факу-льтету журналістики Львівського університету і восени призваний в армію. Не можучи після служби влаштуватися на жодну роботу, поїхав на початку 1981 р. до батька на за-слання.

Р. мав повагу від місцевого населення, яке давно не бачило „живого священика”. Писав проповіді. 1981 р. в США вийшла англійською мовою книжка статей, заяв та звер-нень Р. із табору під назвою “Голос у пустелі” (“Voice in the Wilderness”). Друзі застерігали Р. від повернення в Україну, бо знову заарештують. Але у вересні 1981, після 20 років не-волі, Р. з сином повернувся в м. Косів, де мешкала дружина. Одразу був узятий під адміні-стративний нагляд. Щоб одержати право на службу в Церкві, КГБ вимагав його покаян-ної заяви в пресі. 1982 р сім’я подала документи на еміґрацію на черговий виклик проф. о. Івана Чинченка з Вінніпегу (Канада), спонсорований Українською Православною Церк-вою. Дістали чергову відмову.

Тиск на родину посилювався. Р. і синові погрожували порушенням справ про „дар-моїдство”. У „Прикарпатській правді”, а згодом і в газеті „Вісті з України”, з’явилася „Зая-ва священика В.Романюка” від 4.02.1983, де він запевняв радянські і церковні органи, що в майбутньому не буде робити нічого такого, що могло б завдати шкоди Радянській дер-жаві, забороняв уживати його ім’я в антирадянській пропаганді і відмовлявся від намірів виїхати за кордон. У лютому ж 1983 у Р. стався перший інфаркт міокарда, він відлежав кі-лька місяців. Йому надали парафію в с. Бабин неподалік Косова. Під час літургії в церкву заходили цивільні з магнітофоном і записували його проповіді. Син перебивався випад-ковими заробітками. Численні його спроби вступити в Одеську, Ленінградську, Москов-ську семінарії, попри успішне складання екзаменів, закінчувалися одним: „не пройшов по конкурсу” з огляду на „неблагонадійне сімейне становище”.

10.06.1984 за сумлінну й чесну службу Божій Церкві в Україні Преосвященний Анд-рій, єпископ УАПЦ в Америці, за благословенням його святості Вселенського Патріярха Димитрія, нагородив Р. вищою священицькою відзнакою – митрою.

У березні 1985 р. під час необачно виснажливого великого посту померла матінка Марія. 1986 Р. перевівся на парафію с. Рожнів, у 1987 – у с. Пістинь. На Різдво отець пря-мо закликав паству, молодь, дітей іти колядувати: „Вам ніхто тепер нічого не зробить. Часи безкарного атеїзму відійшли в минуле, і ніхто не зможе їх повернути назад!” У районі були скликані збори, які „засудили” діяльність священика.

З початком перебудови Романюків знову почали відвідувати колишні політв’язні З.КРАСІВСЬКИЙ, Б.РЕБРИК, Т.МЕЛЬНИЧУК, КАЛИНЦІ. Сам Р. їздив у Москву, де зу-стрічався з о. Глібом Якуніним. 1987 р. написав листа екзархові України Філаретові (Де-нисенку) з закликом сприяти українізації Церкви, поверненню їй святинь, відкриттю ду-ховних семінарій з українською мовою викладання, видання Біблії українською мовою. Лист був опублікований у відновленому В.ЧОРНОВОЛОМ „Українському віснику”.
Оскільки син Тарас не міг в СРСР одержати релігійної освіти, 1987 р. Р. звернувся до міжнародної християнської громадськості з закликом допомогти їм виїхати за кордон. У липні нарешті одержали такий дозвіл і 27.07 виїхали в Канаду. Зустрілися з членами УГГ подружжями РУДЕНКІВ, КАРАВАНСЬКИХ, з О.МЕШКО, Н.СВІТЛИЧНОЮ, П.РУБАНОМ, з митрополитом Мстиславом (Скрипником), з діячами української діаспо-ри. Р. мав зустріч з Президентом США Р. Рейґаном і Білому домі, з прем’єр-міністром Ка-нади, поінформував їх про становище України і Церкви. Син нарешті почав навчатися в Колеґії Св. Андрея у Вінніпезі. Він повернувся в Україну 1994.

У 1988-1989 Р. півроку працював у парафії м. Ватерло УАПЦ (Українська Автоке-фальна Православна Церква), потім у Торонто, займався літературною і громадською пра-цею, зустрічався з українськими громадами. Чуючи, що в серпні 1989 низка парафій на Львівщині вийшла з Московського Патріархату і приєдналися до УАПЦ, Р. у кінці року повернувся в Україну, в Косів. Став місійним священиком УАПЦ. Завдяки і його діяль-ності на початку 1990 р. вся Івано-Франківська єпархія вийшла з підпорядкування РПЦ. Усамостійнення УАПЦ відбувалося всупереч владі, а також зі звинуваченнями Р. з боку прихильників УГКЦ ледве чи не в зраді України.

28.04.1990 Р. пострижений у чернецтво з ім’ям ВОЛОДИМИР і 29.05 в Космачі ви-свячений на єпископа Ужгородського і Виноградівського. 5.06.1990 Перший Всеукраїн-ський Собор УАПЦ з найдіяльнішою участю Р. відновив цю репресовану Церкву, заочно підніс митрополита Мстислава (Скрипника) до сану Патріарха.

Архієпископ Володимир освятив 24.07.1990 національний прапор, який під час 100-тисячного мітингу підняли над Київською міськрадою.

З 1991 очолює Місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконує обов’язки вікарія Київсь-кої єпархії з титулом Архієпископа Вишгородського і Білоцерківського. 17.02.1992 приз-начений Архієпископом Львівським і Сокальським. 1992 р. УАПЦ об’єдналася з части-ною УПЦ, яку очолював митрополит Філарет, було створено Українську Православну Церкву Київського Патріархату (УПЦ КП). Коли помер Патріарх Мстислав, Р. 14.05.1993 був піднесений до сану митрополита Чернігівського і Сумського та обраний місцеблюс-тителем Патріаршого Престолу УПЦ КП. Волею Всеукраїнського Православного Собору 21.10.1993 обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України. Інтронізований на престол 26.10 під час Божественної Літургії у Свято-Софійському Соборі м. Києва.

14.07.1995 Патріарх раптово помер під час прогулянки в Ботанічному саду та зустрічі з якимись непевними невідомими жінками. Діагноз – хронічна ішемічна хвороба.

Керівництво УПЦ КП вирішило поховати Патріарха 18 липня на території Собору св. Софії в Києві. Влада дозволу на це не дала, мотивуючи тим, що собор св. Софії — історико-архітектурний пам’ятник, який перебуває під охороною ЮНЕСКО, і запропону-вала поховати Патріарха на Байковому кладовищі. Патріархат УПЦ КП з цим погодився, однак в останній момент відмовився від такого розв’язання питання про поховання, на думку багатьох спостережників – під тиском ультра-патріотичних сил, зокрема, УНА-УНСО і деяких народних депутатів України. Унаслідок цього траурна процесія повернула на Софійську площу. Органи правопорядку, намагаючись перешкодити похованню, явно перевищили свої повноваження, що призвело до жорстокого побиття учасників похорону загоном "Беркут", у результаті чого потерпіли священики, прості миряни. Цей день дістав назву “кривавий вівторок”.

Патріарх похований на Софійській площі біля стін дзвіниці Собору св. Софії.

8.11.2006 р. нагороджений орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).

Бібліоґрафія:
І.
Звернення до Всесвітньої Ради Церков... (С. 581-585); Звернення до Президента США (С. 586-589); Звернення до Папи Павла VІ (С. 595-597) // Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Документи і матеріяли. — Торонто—Балтимор: Смолоскип, 1983.
Звернення до Президента США (С. 61-63); Звернення до Папи Павла VІ (С. 77-78); Звернення до Митрополита УАПЦ (С. 79); О.Тихий, В.Романюк. Історична доля України (С. 129-135); В.Романюк та ін. На захист Данила Шумука (С. 146-147) // Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. ХПГ. Х.: Фоліо, 2001. Упорядники Є.Ю.Захаров та В.В. Овсієнко. – Т. 3.
Звернення до Митрополита Київського і Галицького // Український вісник. Громадський літературно-художній та суспільно-політичний журнал. Випуск 7, 8, 9-10. Серпень, вересень, жовтень-листопад 1987. Київ-Львів. Передрук самвидавного журналу з України. – Торонто-Балтимор: Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В.Симоненка, 1988. – С. 564-566.
ІІ.
Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 28-31.— С. 19; 1976, вип. 39.— С. 35, 68; вип. 42.— С. 57-58; 1977, вип. 47.— С. 98, 114, 116-118, 146, 154; 1978, вип. 48.— С. 52, 54, 68, 69, 71, 72, 128, 167; вп. 49.— С. 31; 1979, вип. 51.— С. 85, 86, 182; вип. 52.— С. 31-32, 53.
Вісник репресій в Україні. Закордонне предст-во УГГ. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 1-26; 1981: 1, 2, 3; 1982: 1-25, 6-53, 6-54, 6-55.
Вести из СССР. Т. 3. 1985-1986.— Мюнхен: Права человека.— 1986, 1/2-3.
Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 86, 129, 157, 170.
Українська Гельсінкська група. До 20-річчя створення.— К.: УРП, 1996.— С. 21.
Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Документи і матеріяли. – Торонто–Балтимор: Смолоскип, 1983. — С. 51, 61, 579-603, 746, 780, 948.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група. Харків: Фоліо, 2001. Упорядники Є.Ю.Захаров та В.В. Овсієнко. – Т.1. – С. 8, 30, 36, 125, 133-135, 169, 180; Т. 2. – 44; Т. 3. – 10-12, 61-63, 65, 68, 77-78, 79, 129-135, 146-147; Т.4. – 72, 81, 110, 199.
Микола Литвин. „Кривавий вівторок” чи битва за незалежність? // Самостійна Укра-їна, ч. 27 (174), 1995. – С. 8–11, фото.
Патріарх Київський і всієї Руси-України ВОЛОДИМИР // Духовна академія, № 2 (2), 1993. – 1 жовтня.
Вахтанґ Кіпіані. ”І вся моя вина, що я священик...” / Новая Николаевская газета, № 34, 1995. 7 грудня; Його ж: Без цензури, 2003. – 12 грудня.
Тарас Романюк. Патріарх Володимир, або Спогади про батька. Документальний нарис. – К.: Вид. центр „Просвіта”, 2000. – 144.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Євро-пи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна гру-па; „Права людини”, 2006. – C. 616–622. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113937541
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зін-кевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 537–540; 2-е вид.: 2012 р., – С. 613–616.

Ірина Рапп. Харківська правозахисна група.19.04.2005. Додав В. Овсієнко. Останнє прочитання 21.07.2016.

 

 

 


Рекомендувати цей матеріал