Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Загальнодемократичний рух

НЕКРАСОВ ВІКТОР ПЛАТОНОВИЧ

19.04.2005 | І.Рапп

 

 

(нар. 17.06.1911, р. Київ — п. 03.09.1987, м. Париж)
 

Відомий письменник. 

Батьки Н. були в дружніх стосунках з В.Леніним і А.Луначарським. Вони багато років прожили за кордоном. Н жив з батьками декілька років у Парижі, потім сім’я повернулася до Києва. Навчався на архітектурному відділенні Київського інженерно-будівельного інституту й одночасно в театральній студії при театрі російської драми, яку закінчив 1937.

Два роки перед Другою світовою війною Н. працював актором у різних театрах. На фронті Н. був сапером, двічі серйозно поранений. Після Сталінградської битви Н., як сам сказав, "з чистим серцем і помислами" вступив у партію, перші сумніви щодо якої з’явилися вже в 1946 після відомої постанови про журнали "Звезда" і "Ленинград".

1946 в журналі "Знамя" опублікована повість Н. "В окопах Сталінграда", за яку 1947 він одержав Сталінськую премію. Це була перша і на довгі роки практично єдина правдива книга про війну. Всю премію Н. віддав на купівлю колясок для інвалідів війни.

Як розповідає друг Н., журналіст і письменник Г.Кіпніс, Н. усе життя було властиве якесь добре хлоп’яцтво. Наприклад, є автопортрет Н., написаний ним у манері Аненського і навіть з його "підписом" на полотні. І багато знавців цього художника не виявили підробки. Любив Н. підробляти марки і був по-дитячому щасливим, коли пошта теж не виявляла підробки.

Н. дуже любив Київ, ніколи не втомлювався показувати свої улюблені місця всім, хто приїздив до нього. Це Н. знайшов будинок М.Булгакова на Андріївському узвозі і розповів про нього, саме він домігся впорядкування виявленої ним могили невідомого солдата, він же добивався створення меморіялу в Бабиному Яру, розшукував дані з історії білої ґвардії в Києві.

За дружбу з діячами української культури Н. лаяли як за зв’язки з українськими націоналістами. Коли ж Н. виступив проти створення в Бабиному Яру парку відпочинку з розвагами, його звинуватили в сіонізмі.

1963 розглядалася персональна партійна справа Н. за нариси про Америку "По обидва боки океану", яка закінчилася суворою доганою. Перепало Н. і від М.Хрущова, коли той громив творчу інтеліґенцію.

За першої хвилі репресій проти української інтеліґенції (1965) зібрали актив з представників Спілки письменників України, Президії Верховної Ради УРСР і ЦК КПУ, на якому обговорювалася, точніше, засуджувалася творчість І.ДЗЮБИ, Л.КОСТЕНКО, І.ДРАЧА, Н. та інших, від яких вимагали каяття. Н. сказав, що завжди казав, каже і буде казати правду, за яку воював в окопах Сталінграда. Несподівано в залі вибухнули оплески, і навіть президія на чолі з М.Підгорним мусила, як сказав А.Галич, "скласти долоні".

Однак двотомник Н. був розсипаний.

1966 Н. підписав листа 25 діячів науки і культури Ґенеральному секретареві ЦК КПРС із протестом проти реабілітації Сталіна, що стало початком його опозиційної громадської діяльності. Восени 1966 підписав колективного листа до Верховної Ради РРФСР з протестом проти нових статей кримінального законодавства (190-1 і 190-3), введених для боротьби з інакодумством.

1968 Н. разом з багатьма підписав листа депутатам Верховної Ради СРСР про те, що звинувальний вирок п’ятьом демонстрантам, які вийшли на Красну площаду з протестом проти введення військ до Чехословаччини — порушення основних прав і свобод громадян.

1969 — нова персональна партійна справа за лист на захист В.ЧОРНОВОЛА і виступ у день 25-річчя розстрілу євреїв у Бабиному Яру.

І кожного разу це супроводжувалося проробками, поясненнями й оберталося забороною публікацій.

Н. завжди любив і був близьким до кіно. За його сценарієм знято фільм "Солдати"; у найтяжчі роки, коли його зовсім перестали видавати, за сценарієм Н. був створений документальний фільм з багатьох частин "Невідомому солдатові", який дістав почесну нагороду на Лейпціґському фестивалі документальних фільмів, та хронікальний фільм "Пятдесят вісім хвилин в Італії".

1970 Н. вперше друкується за кордоном (журнал „Грани“, №74). У червні 1972 співробітники КДБ провели в нього обшук, під час якого виявили самвидав. Н. разом з А.САХАРОВИМ виступив на захист Л.ПЛЮЩА.

1972 Н. виключають із партії. Цей день, за його ж словами, він вважав найщасливішим днем в своєму житті. Після цього Н. одразу потрапляє до "чорного" списку секретаря ЦК КПУ В.Маланчука.

Тиск і переслідування Н. посилюються. За другої хвилі репресій проти української інтеліґенції (1972-1973) багатьох діеячів культури примушували публічно засуджувати Н., а ті, хто відмовлявся (наприклад, Г.СНЄГІРЬОВ) самі піддавалися переслідуванням.

17.01.74 у Н. було проведено 42-годинний обшук (щоправда, з перервою на ніч). Унаслідок цього вилучено сім мішків рукописів, книг, журналів, ґазет, листів, фотоґрафій та іншого.

У березні 1974 Н., який гостював у Москві, примусово вислали на місце проживання, в Київ.

У самвидаві з’явилася стаття Н. "Кому це потрібно?" про переслідування, яких він зазнавав 11 років, і про те, що влада свідомо, позбавляючи його читачів, виштовхує його в еміґрацію. Якщо ж влада хоче в такий спосіб вимусити його кривити душею, то він рішуче відмовляється від цього — "Ліпше нехай читач обійдеться без моїх книг... Я ніколи не принижу свого читатача брехнею".

В еміґрації Н. жив у Парижі, працював на радіо "Свобода", мандрував і, звичайно, писав. Видав 6 нових книг (спогади, дорожні замітки, нариси, есе), але відсутність звичного середовища і свого читача дуже гнітили Н.

Помер Н. 03.09.87. Похований на російському кладовищі в Парижі.

Бібліоґрафія.

I.

Бібліоґрафія:І. Записки зеваки.— Франкфурт-на-Майні: Посев, 1976.– С. 192. Сталинград.— Франкфурт-на-Майне: Посев, 1981.– С. 456.

Саперлипопет, или если бы да кабы, да во рту росли грибы...— Лондон: Overseas Publications Interchange, 1983.— С. 112.

В окопах Сталинграда.— Москва: Правда, 1989.— С. 511.

Взгляд и нечто. // Континент, 1976-77, №10 - 12.— С. 11-85, 90-119, 7-82.

По обе стороны Стены. // Континент, 1978-79, №18,19.— С. 55-116, 77-156.

Из дальних странствий возвратясь. // Время и мы, 1979-80, №48,49.— С. 5-41, 5-35; Часть 2. – №61. – С. 166-243.

Вспоминает адвокат. Предисловие // Д.Каминская. Записки адвоката.— Нью-Йорк: Хроника, 1984. // Стрелец, 1985, №6.— С.18-19.

Кому это нужно? // Литературная газета.— 1989.— 24 января. ( // Знамя, 1990, №5.– С.14–49. ) (// Погружение в трясину (Анатомия застоя).– М.: Прогресс, 1991.— С.602-606).

IІ.

Синявский А. („Некрасов...“. Некролог). // Синтаксис, 1987, №19.– С.3-5. ( // Знамя, 1990, №5.– С.49–50.)

Розанова М. 1 июня 1975 г. умирал русский писатель Виктор Некрасов // Синтаксис, 1987, №19.– С.5–7 (с фото). ( // Знамя, 1990, №5.– С.51).

Кипнис Гр. Отменены несправедливые решения // Литературная газета.— 1988.— 9 нояб.— С.7 (постановление СП Украины) .

Конецкий В. Последняя встреча // Огонек, 1988, №35.– С.10–14; 28–31.

Привалов К. „Это вам говорю из Парижа я“ // Литературная газета.— 1988.— 31 авг.— С.5.

Журахович С. Несгибаемый // Радуга.— Киев.— 1990.— №2.— С.100–105.

Дзюба И. Не сдавшийся лжи // Радуга.— Киев.— 1990.— №2.— С.106–116. МС.— Вып.16/74-1.— АС № 1635

Виктор Некрасов, "Кому это нужно?", о причинах эмиграции творческой интеллигенции, 5 марта 1974 г., 7 стр.

Петровский Л.П. Перестройка, верни им имена // Родина.— 1990.— №4.— С.19

Шулепова Э. Русский некрополь под Парижем.– М.: 1993.— С. 96.

Л.Плющ. На карнавале истории.— Лондон, 1979.— С.76,106,197, 225, 249, 251, 373, 573, 663-666, 670. (Також: Леонід Плющ. У карнавалі історії: Свідчення. – К.: Факт, 2002. – 632 с., іл.).

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Єв-ропи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 510–513.

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 458-459; 2-е вид.: 2012 р., – С. 521–522.

Ірина Рапп, Харківська правозахисна група. Скоротив бібліоґрафію В.Овсієнко 25.07. 2006 р. Останнє прочитання 15.08.2016.

 

 

 

Рекомендувати цей матеріал