Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ГРИЦЯК ЄВГЕН СТЕПАНОВИЧ

19.04.2005 | І.Рапп. Переклав В.Овсієнко

Грицяк Євген Степанович (нар. 09.08.1926, с. Стеців, Снятинського р-ну, Івано-Франківськой обл.)

Член молодіжної організації ОУН, один з керівників повстання в Норильских таборах 1953 р. 

Фотограф-портретист. Має загальну середню освіту. За словами Г., його світогляд формувався з дитинства під впливом родини.

Перед початком Другої світової війни Г. закінчив Стецівську неповну середню школу, а в період німецької окупації був студентом середньої торгівельної школи. Саме тоді, юнаком 16-17 років, Г. став членом Молодіжної сітки ОУН (Організація Українських Націоналістів), яка готувала молодь до боротьби з німецькими окупантами. Тому, не почуваючи за собою ніякої вини, Г. не тікав з рідного краю перед наступом Червоної армії. 1944 мобілізований, був солдатом 4-го Українського Фронту, у боях поранений, має бойові нагороди.

1949 радянська розвідка розкрила минуле Г., він був заарештований і 12.12.49 засуджений до кари смерти, яку замінили на 25-літнє позбавлення волі. Карався в Джезказґані, Норильську, Владимирській в’язниця, на Тайшетській трасі, в Іркутській в’язниці, Інті та Мордовії.

У таборах Г. постійно й активно протистояв сваволі табірної і в’язничної адміністрації, за що мав 42 дисциплінарні покарання і за три з них — по 1 р. закритої тюрми. Либонь, найдраматичнішим було перебування Г. в Норильських таборах. Уже весною 1952, коли Г. ще був у таборі Караганди (Казахстан), у нього з’явилась ідея всегулагівського страйку, однак він розумів, що повна ізольованість людей, а головне всепроникний страх і виснаження в’язнів, роблять цю ідею нездійсненною, і вирішив провести таку акцію в своїй зоні, сподіваючись на те, що рух опору пошириться як ланцюгова реакція на інші табори. Під ту пору кількість таборів в СРСР і ув’язнених у них людей досягли небувалої величини, умови роботи й утримання людей були жахливими. Очевидно, що доведені до відчаю ще й жорстокістю та безкарністю адміністрації в’язні в багатьох місцях ГУЛАГу доходили того самого висновку — необхідно захисти свою гідність. У Караганді в’язні почали чинити спротив знущанням охорони й кримінальників. Наслідком цього в’язнів розвезли по різних таборах. Г. потрапив у заполярний Горлаг Норильська. Там руками в’язнів тоді будували мідноплавильний завод, вони працювали в копальні, а також будували місто. Горлаг складався з декількох (щонайменше з шістьох) відділень, у кожному утримувалося по декілька тисяч осіб. У 4-му відділенні, куди спрямували Г., було понад п’ять тисяч осіб. Коли в березні 1953 помер Сталін, усі сподівалися пом’якшення умов у таборах, однак у перші місяці адміністрація повелася ще жорстокіше (розпочалися розстріли непокірних і підозрюваних), що й призвело до повстання у всіх зонах Горлагу в травні. Г. очолив опір у своїй 4-й зоні. 25.05.53 в’язні припинили роботу просто на будмайданчику, відмовилися повертатися в житлову зону. Три дні на будмайданчик не завозили їжу. Через три дні в’язні повернулися в житлову зону, де на знак солідарности з ними голодували ті, що залишалися в зоні. На роботу в’язні виходити відмовилися.

Спроби взяти в’язнів в одній з зон з допомогою солдатів з кийками і навіть офіцерів, які стріляли перед себе, не увінчалися успіхом — щільний натовп в’язнів учинив отпір, вступив у кулачний бій. Керівництво табору зміцнило охорону, але до якихось рішучих дій не вдалося. В’язні вимагали приїзду комісії з Москви й виконання їхніх вимог: припинити розстріли; скоротити робочий день до 8 годин, ґарантувати вихідні дні; дозволити листуватися з близькими; вивезти з Заполяр’я всіх інвалідів; поліпшити харчування; зняти з бараків замки й ґрати, а з людей — номерні знаки; припинити катування на допитах і практику закритих судів; скасувати постанови ОСО (особливої наради) як неконституційного органу; організувати перегляд особових справ усіх політв’язнів. Ці вимоги 6 червня пред’явив Г. членам комісії, що приїхала з Москви. 09.06.53 в’язням оголосили, що уряд задовольнив частину вимог, зокрема, в’язням дозволено відсилати 2 листи на місяць, а також мати побачення з родичами; установлюється 8-годинний робочий день і ґарантуються вихідні дні; з бараків знімаються замки і ґрати, а зі в’язнів — номерні знаки та ін.

Однак після цього не все обіцяне було виконане, зокрема, вивезення на материк усіх інвалідів і повна зміна керівництва Горлагу. Крім того, розпочалися провокації. Страйк довелося продовжити. Тільки в серпні 1953, після масового розстрілу в’язнів 3-ї зони, опір був придушений.

Після цього Г. спровадили спочатку до в’язниці Норильська, а потім до Владимирської в’язниці.

1956 Г. був звільнений за постановою Комісії Президії Верховної Ради СРСР.

Г. повернувся до рідного краю, працював вантажником, маляром, його навіть хвалили в місцевій ґазеті. Але в 1958 Г. заявили, що його прописка скасовується, тобто йому заборонено жити в Західній Україні, і він вимушений був полишити батьківщину. Знайшов роботу й прописався в м. Караганді.

28.01.59 Г. був заарештований за постановою Президії Верховної Ради СРСР, у якій було сказано, що постанова Комісії Президії Верховної Ради СРСР від 07.08.56 , за якою Г. був звільнений, скасовується з огляду на тяжкість учиненого Г. злочину. Таким чином, набрав сили попередній вирок Г. 1949 — 25 р. позбавлення волі. Усі наступні роки Г. домагався пояснень, у чому ж полягає тяжкість його злочину, та відповідь була одна: засуджений обґрунтовано.

1961 Г. надіслав лист-протест до ЦК КПРС з приводу переслідувань його за те, що був одним із лідерів повстання в’язнів 1953, де описав становище в’язнів у Норильських таборах, сваволю й жорстокість адміністрації та пояснює, що саме проти цього повстали в’язні, а не проти радянської влади.

1961 Г. одержав у мордовському таборі атестат про середню освіту.

Начальство таборів характеризує Г. як добросовісного працівника з доброю поведінкою.

1964 справу Г. розглядала Військова Колеґія Верховного Суду СРСР, наслідком чого термін позбавлення волі був скорочений до 10 р. і з нього була знята судимість. І тільки тепер Г. дізнався, що 1959 його винуватили в тому, що ніде не працює, не припинив антирадянської діяльності, створив у Вінницькій області Організацію українських націоналістів, чого насправді не було.

06.10.64 Г. звільнений. Повернувся додому, одружився, народилася донька.

У дисидентському русі Г. участі не брав. Однак утиски не припинялися. Г. не міг улаштуватися на роботу, йому погрожували, що знову посадять, погрожували звільнити з роботи дружину. І Г. вирішив еміґрувати з СРСР. У 1973 він одержав виклик на виїзд до Ізраїлю від свого друга-співтабірника Авраама Шифріна, з яким підтримував тісні стосунки. Однак дозволу на виїзд Г. так і не одержав, хоч неодноразово звертався в різні інстанції, аж до Л.Брежнєва.

1980 зарубіжне видавництво „Смолоскип“ видало книгу Г. „Короткий запис спогадів. Історія Норильського повстання“, після чого розпочалися нові утиски й погрози з боку КДБ. Тоді Г. написав листа Л.Брежнєву, в якому, зокрема, писав: „Обидва ми рівноправні громадяни Радянського Союзу і... обидва написали свої спогади. Ви писали про свій шлях, я про свій...

Ви опублікували свої спогади в Радянському Союзі і за кордоном, я — тільки за кордоном. Але Вас не викликають, як мене, в КДБ і не питають, яким шляхом Ви передали за кордон Ваші спогади, від Вас не вимагають відречення від Вашої праці... Навпаки, Вас вихваляють і Вами захоплюються...

Чому мене збираються судити? Адже Вас ніхто не судить?!
“ 
1990 на запрошення Проводу ОУН Г. побував у США та Канаді, виступав у багатьох містах із розповідями про Норильське повстання.

1993 був запрошений адміністрацією Норильська на святкування 40-річчя міста. Був на відкритті міського музею, присвяченого, в основному, історії розвитку Горлагу та повстанню в ньому в’язнів.

Г. був учасником двох конференцій Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих у Києві та трьох міжнародних конференцій "Опір в ГУЛАГу". Один із виступів Г. був опублікований в журналі "Воля". 

Розмірковуючи над питаннями добра і зла в нашому світі, Г. дійшов висновку, що поправити світ може тільки той, хто виправив себе. Так, він ще в неволі почав шукати шляхи самовдосконалення. Знайшов їх в ученні індуських йогів.

1992 в київському видавництві "Здоров’я" вийшла "Повна ілюстрована книга йоги" в перекладі Г. з англійської мови. Г. закінчує переклад ще однієї книги „Автобіографія йога“.

Нині Г. пенсіонер, мешкає в с. Устя Івано-Франківської обл.

Бібліоґрафія:
I.
Короткий запис спогадів.— Балтимор–Торонто: Смолоскип, 1980.— С. 180-184. http://incognita.day.kiev.ua/yevgen-griczyak-istoriyi-norilskogo-povstannya.html
Норильське повстання (Спогади і документи). Видання друге, виправлене і допов-нене. – К.: Вид. ім. Олени Теліги, 1999. – 79 с.; Львів, 2004. – 96 с.
Норильское восстание // Харьковская правозащитнач группа; худож.- оформитель Б. Захаров. – Х.: Права людини. – 2009. – 104 с. (укр. і рос. мовами).
Короткий запис спогадів: Норильське повстання; Після повстання. – К.: Смолос-кип, 2013. — 240 с. http://www.goodreads.com/book/show/17905555
II.
Сопротивление в ГУЛАГе. Воспоминания. Письма. Документы.— М.: Возвраще-ние, 1992.
Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника.— 1977, вип. 43.— С. 81-83; вип. 45.— С. 65.
Український правозахисний рух. Документи і матеріали УГГ.— Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1978.— С. 170.
Кривуцький Іван. Генерал (Про Є.Грицяка) // Зона, №. 7. – 1994. – С. 151-162.
Архів ХПГ.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахис-на група; „Права людини”, 2006. – C. 183–187. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113895042&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 176-177; 2-е вид.: 2012 р., – С. 193–195.
Євген Грицяк про повстання в Норильську // День, 2013. – 13 серпня. http://day.kyiv.ua/uk/video/ievgen-gricyak-pro-povstannya-v-norilsku   

Ірина Рапп/ Харківська правозахисна група. Останнє прочитання 5.08.2016

 

 

 

 

Рекомендувати цей матеріал